§ 3 . Позови про спадщину

1 . Потреба в судовому захисту у спадкоємця могла виникнути або внаслідок того , що хтось не визнавав тих прав , які входили до складу спадщини ( напри ¬ заходів , певна особа відмовлялося видати спадкоємцеві Тіція річ не тому , що не визнає його спадкоємцем Тіція , а тому , що заперечує право самого Тіція на дану річ ) , або ж внаслідок того , що хтось своєю поведінкою порушував або не визнавав права даної особи як спадкоємця ( наприклад , оскаржував действитель ¬ ність заповіту , з якого дана особа виводить своє право спадкування ) .

2 . У першому випадку в розпорядженні спадкоємця име ¬ лись ті ж самі позови , які були в розпорядженні на - спадкодавця : наприклад , якщо третя особа затримувало у себе річ зі складу спадщини , спадкоємець міг пред'явити віндикаційний позов , який був би в такому випадку пред'явлений спадкодавцем , якби він був живий , і т.п.

Якщо право спадкоємця порушувалося не тим , що не визнавалися будь-які права , що входять до складу на - слідство, а тим, що не визнавалося дана особа маю ¬ щим право на спадкування , то спадкоємцю предостав - лялся цивільний позов про витребування спадщини ( heredi - tatis petitio ) , за своїми умовами і наслідками анало -

300

гічної віндикаційним позовом . Добросовісний владе ¬ лец спадщини повинен був за таким позовом видати позивачу своє збагачення за рахунок спадщини (на момент пред'яв ¬ лення позову) за утриманням понесених ним витрат на спадкове майно (байдуже , чи були з ¬ тримки необхідними , корисними або вироблялися тільки для задоволення даного особи).

Недобросовісний власник повинен був видати іст ¬ цу по hereditatis petitio все отримане з спадщини з усіма плодами і приростами , ніс відповідальність за винну (а з моменту пред'явлення позову і за випадок -ную ) загибель або псування отриманих цінностей і міг утримати лише суму понесених ним витрат , необ- хідних і корисних , але і то лише остільки , оскільки корисні витрати збільшували цінність тих речей , з | яких вони були зроблені.

Преторський спадкоємець ( bonorum possessor ) отримував для свого захисту інтердикт quorum bonorum , за допомогою якого міг отримати володіння речами , належачи ¬ ські до складу спадщини.

Глава V. Легати і Фідеікомісси

§ 1 . Поняття і види легатів . § 2 . Фідеікомісси . § 3 . Порядок придбання легатів . § 4 . Обмеження легатів

§ 1 . Поняття і види легат

1 . Легатом (або заповідальним відмовою ) називалося розпорядження , яке робилося в заповіті спадкодавця телем і складалося у наданні певній особі якогось права чи іншої вигоди за рахунок спадково ¬ го майна .

З визначення легата слід , по-перше , так називаються ¬ ваемий сингулярний характер спадкоємства легатария ( тобто особи , на користь якої призначений легат ) у майні на -

спадкодавця . Це означає , що він наступник спадкодавця

s :

301 в окремому праві , але не в якійсь частці спадщини і що отримання легата не супроводжувалося відповідально -стю ( в якій би то не було мірі ) за борги наследодате -ля . По-друге , оскільки легат можна було залишити тільки в заповіті , не можна було покласти легати на спадкоємця за законом ( ab intestate ) .

2 . Розрізнялося кілька видів легатів . Найбільш істотним було розходження легатів per vindicationem і легатів per damnationem . За допомогою легата per vindica ¬ tionem встановлювалося безпосередньо право собст-ності легатария на відому річ заповідача (від ¬ сюди і назва цього виду легатів : легатарій отримує віндикаційний позов ) . Легат per damnationem названий так тому , що він призначався у формі « heres damnas esto dare » , тобто спадкоємець нехай буде зобов'язаний передати те-то такому-то. У цьому випадку легатарию надавалося лише зобов'язальне право вимагати від спадкоємця виконання волі заповідача.

§ 2 . Фідеікомісси

1 . У практиці нерідко зустрічалися випадки , коли ле ¬ гати залишалися без дотримання форм цивільного за -мовлення , а , наприклад , розпорядженням на випадок смерті, не містив в собі призначення спадкоємця ( такі розпорядження називалися кодіцілламі ) ; інший раз рас ¬ поряжение про надання відомої речі зі складу спадщини було звернено до спадкоємця за законом. У республіканський період такі розпорядження не користу- валися юридичним захистом , виконувати їх чи ні б ¬ ло справою совісті спадкоємця; звідси назва такого роду розпорядження - фідеікомісс (тобто доручену со ¬ вести ) . У період принципату фідеікомісси отримали позовну захист і стали подібні легатам .

2 . Однак шляхом фидеикомисса можна було покладена ¬ жити на спадкоємця обов'язок видати іншій особі також всі спадщину або певну його частку . Пер ¬ воначально і такий fideicommissum hereditatis приводив тільки до сингулярного спадкоємству , так що відпові-

302

ність за зобов'язаннями , що входила до складу спадщини , лежала на спадкоємця (хоча він і передавав всі імущест ¬ во особі, якій такий фідеікомісс був залишений ) .

Природно , що при такому положенні розраховувати на прийняття спадкоємцем подібного роду спадщини було важко ; розпорядження спадкодавця нерідко осту ¬ валось без виконання. Тому було внесено низку попра ¬ вок в регламентацію fideicommissum hereditatis , конеч ¬ вим результатом яких було визнання , що у разі призначення fideicommissum hereditatis спадкоємець все ж міг залишити одну чверть спадщини за собою і що лі ¬ цо , що отримало в якості фидеикомисса не окремий право , а певну частку спадщини , у відповід ¬ вующей частці несло і відповідальність за борги наследст ¬ ва , тобто такий фідеікомісс отримав значення універ ¬ сального спадкоємства .

У праві Юстиніана fideicommissum hereditatis як форма універсального спадкоємства зберіг своє значення ¬ ня . Інші фідеікомісси (тобто що встановлювали не універсальний , а сингулярне спадкоємство ) були повно ¬ стю зрівняні з легатами .