§ 3 . Обов'язкова частка найближчих родичів

1 . У найдавнішу епоху заповідач користувався неогр ¬ жений свободою розпоряджатися своїм майном. За законами XII таблиць « uti legassit super pecunia tutelave suae rei ita ius esto » (як домовладика розпорядиться відноси ¬ тельно свого майна , так нехай і буде). Але в міру розкладання старої патріархальної сім'ї , з одного сто ¬ рони , і втрати колишньої простоти і суворості моралі - з

288

другий , заповідачі стали здійснювати цю необмежений ¬ ву свободу заповідальних розпоряджень так , що иму ¬ щество інший раз передавалося за заповітом абсолютно стороннім і навіть випадковим особам , а найближчі родичі заповідача , значною мірою спосіб ¬ ствовала своєю діяльністю утворення наследст ¬ венного майна , нічого з нього не отримували. У зв'язку з цим поступово з'явилися обмеження завещательной свободи , що розрослися потім в право деяких наслед ¬ ників за законом на так звану обов'язкову частку у спадщині , тобто на те , щоб і в разі складання за ¬ мовлення їм було забезпечено (крім особливих виключи ¬ тільних випадків ) отримання деякого мінімуму зі спадку .

2 . За найдавнішій цивільному праву , для завещате ¬ ля було встановлено лише те обмеження , що своїх sui heredes (тобто безпосередньо підвладних ) він не повинен був обходити в своєму заповіті мовчанням : він повинен або призначити їх спадкоємцями , або прямо позбавити їх спадщини , хоча б і не вказавши ніякого шанобливого для того підстави. У найдавнішу епоху заповіт со ¬ ставлять у народних зборах ; тому можна було розраховувати на те , що позбавити спадщини найбільш поблизу ¬ ких людей без всякої поважної причини завещате ¬ лю завадить страх перед громадською думкою. Лі ¬ шення спадщини підвладних синів повинно було відбуватися поіменно щодо кожного ; дочок можна було і не називати по імені ( « всі інші мої підвладні позбавляються спадщини »). Недотримання з ¬ лежання правил щодо сина тягло за собою ні ¬ чтожность заповіту і відкриття спадщини за законом ( ab intestate ) . При недотриманні цих правил в отноше ¬ нії дочки , онука , внучки заповіт зберігало силу , але неправильно обійдені в заповіті особи « приростали » до призначених у заповіті спадкоємцям , тобто разом з ними брали участь у спадкуванні .

3 . Життя показало , що формальна вимога , об ¬ ращению до заповідача , або призначити найближчих род-

19-6506

289 ників спадкоємцями , або прямо позбавити їх наслед ¬ ства не убезпечує законних інтересів названих осіб . Внаслідок цього в практиці суду , до компетенції кото ¬ рого входили спори про спадщину (так званого цін - тумвірального суду) , було встановлено, що найбільш близьких родичів недостатньо просто згадати в заповіті , але необхідно і заповідати їм відомий мі ¬ німум ( обов'язкова частка ) . Якщо заповідач не виконував цієї вимоги , спадкоємець , який мав право на таку обов'язкову частку і її не отримав , міг пред'явити особливий позов querela inofficiosi testamenti , тобто скаргу на те , що заповіт порушує моральні обов'язки . У разі грунтовності позову суд припускав , що заве ¬ щатель розумово ненормальний , в силу чого заповіт визнавалося недійсним .

Коло осіб , за якими визнавалося право на обов'язковi ¬ вальну частку , був претором розширено , а саме , по ¬ повз sui heredes , право на обов'язкову частку було при ¬ знаннями також і за еманціпірованних дітьми. У класси- чний період право на обов'язкову частку належачи ¬ ло ще більш широкому колу спадкоємців , а саме низхідним і висхідним родичам заповідача - безумовно , повнорідні і єдинокровних братів і сестер заповідача - за умови , якщо спадкоємцем у заповіті призначено особу опорочение ( persona turpis ) . Розмір обов'язкової частки визначався спочатку однією чвертю тієї частки , яку отримало б ця особа при спадкуванні за законом . При Юстиніані ( Nov. 115 ) розмір обов'язкової частки стали визначати більш гнучко :

якби при спадкуванні за законом дана особа підлозі ¬ чило не менше чверті спадщини, то обов'язкова частка обчислювалася в розмірі однієї третини від цієї законної до ¬ ли ; якщо ж при спадкуванні за законом особа одержала б менше чверті , то обов'язкова частка дорівнювала поло ¬ вини того , що особа отримала б за законом .

Якщо обов'язкова частка не буде зоставлений з поважних ¬ ної причини , заповітзберігало повну силу. Поважаючи -ність причини встановлювалася в класичний пе -

290

риод на розсуд суду; Юстиніан дав вичерпні ¬ щий перелік підстав для позбавлення обов'язкової до -ли ; наприклад , заподіяння небезпеки життя заповідача , вступ дочки , що не досягла 25 років , в шлюб проти волі батьків і т.д.

4 . Наслідком пред'явлення названого вище вико ¬ ка ( « про порушення заповідачем моральних зобов'язане- стей » ) в класичному праві була не полная недійсними ¬ ність заповіту , а тільки в тій мірі , в якій це необхідно для задоволення скаржника , тобто для то ¬ го , щоб він отримав обов'язковий мінімум .

Якщо мають право на обов'язкову частку в кон ¬ конкретному випадку кілька людей або в заповіті на - значиться кілька спадкоємців , оспорювання мав вести кожен з обійдених проти кожного з на - спадкоємців окремо; якщо , наприклад , пред'явлено позов тільки до одного з двох спадкоємців , призначених у заповіті , то відносно другого спадкоємця завеща ¬ ня зберігало силу.

Якщо заповідач не зовсім позбавляв свого найближчого ¬ го спадкоємця обов'язкової частки , а тільки призначав йому її не в повному розмірі , зацікавленій особі давався позов про « доповненні законної частки ».