Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
IEDU.docx
Скачиваний:
5
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
92 Кб
Скачать
☆

Розділ 3. Економічна думка в київській русі

 

«Літопис руський з Богом починаєм. Отче, благослови, Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала.»

1. Економічні питання в «Літопису Руському».

2. Економічні ідеї в «Правді Руській».

3. «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона Київського.

4. «Слово» Данила Заточеника.

Відповідь на питання, поставлені Нестором, ще й досі по-різному трактуються в історичній літературі. Для вирішення цього питання слід врахувати два моменти, дві обставини — географічне положення держави і хронологію її виникнення. Щодо географічного положення, то тепер вже, очевидно, не викликає сумнівів те, що ядром Київської держави стала лісостепова смуга Середнього Подніпров’я. Якщо визначити хронологічні межі її утворення, то відповідь на це питання залежить від того, що брати за основоположні, засадні основи цього процесу. Якщо враховувати передумови формування держави, про що йшлося в попередньому розділі, то слід погодитись з думкою Б. Рибакова, який, посилаючись на «Повість минулих літ», датує цей процес VI ст. н. е., коли в Середньому Подніпров’ї склався могутній союз слов’янських племен [1, c. 40].

Російський історик В. Ключевський писав, що історія Русі «…почалась VI в. на самому краю, в південно-західному куті нашої землі, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат» [2, c. 124]. М. Грушевський початок державного життя України датує VII—VIII ст. Його він пов’язує з розвитком зовнішньої торгівлі, формуванням збройних загонів, як необхідної охорони торговельних караванів і відповідно появою вождів-князів [3, c. 394]. У ІХ ст. і першій пол. Х ст. йшов процес формування й зміцнення державних засад Русі.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший період — швидкого зростання з 382 р., коли на престол у Києві сів Олег, до 972 р. Другий період — це князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що позначився досягненням вершини політичної могутності й стабільності, економічного й культурного зростання. Третій період — міжкнязівські конфлікти, загроза нападу кочових племен, економічний застій і, нарешті, остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. — ознаменувався трагічним кінцем «Київського періоду історії України» [4, c. 50].

Цей історичний період формування і розвитку Київської Русі широко представлений в друкованих джерелах. Це і перекладні богослужбові книги, й оригінальна література — проповіді, життєписи, літописи тощо. Широка історіографічна база дає можливість проведення ґрунтовного дослідження історії економічної думки того часу, але вона, безумовно, не завжди персоніфікована.

1. Економічні питання в «Літопису Руському»

«Літопис Руський» — це південноруське літописне зведення, складене з різних зводів на початку ХІV ст. Він складається з кількох окремих літописів. Найдавнішу частину (Початкову, Начальну) опрацював чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, давши їй назву «Повьсть временных лет» («Повість минулих літ»). Кінчається вона подіями 1110 р. Це, як писав М. Грушевський, була перша наукова концепція історії України. Крім того, літопис містить «Київський літопис» до 1201 р. і «Галицько-Волинський літопис» до 1292 р.

Книгу цю, пише перекладач «Літопису» Л. Махновець, писали триста літ. «Дванадцять поколінь передавали з рук до рук віковічне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Книга ця — велетенська історична епопея. Події в ній розпочинаються з пралегендарного «сотворіння світу» і закінчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землі й на небі, на степових роздолах і на просторах морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і тюрмах, в імператорських палацах і в хижах трударів…

Книга ця — першоджерело відомостей про тисячі й тисячі подій, історій, людей» [5, c. V]. До цього слід додати, що не лише про події, історії і людей, а й про їхнє світоглядне й економічне мислення.

«Повість минулих літ» не залишилась у її первісній редакції. Вона перероблялась і доповнювалась відповідно до вимог правлячих князів. 1116 р. «Повість» переробив ігумен Видубецького монастиря Сильвестр. Літопис у цілому становить видатну пам’ятку історичного письменства княжої доби. Маючи в основі історичні факти, літопис включає як місцеві літописні записи, так і переклади з чужомовних джерел, а також діалоги дійових осіб, усні поетичні перекази, легенди тощо.

Літопис є здобутком багатьох осіб, багатьох літописців, які не були неупередженими спостерігачами подій. Кожному із них були притаманні свої інтереси, свої симпатії й антипатії, своє розуміння подій. В цілому ж складався історичний, як писав В. Ключевський, літописний погляд, що відповідав, був співзвучним з поглядами багатьох сучасників літописців [2, c. 112].

Коли велика кількість матеріалу, писав В. Ключевський, викладена за планом, виробленим із урахуванням різнорідних даних, піддана переробці за певними прийомами і навіть з критичним осмисленням і освітлена провідною історичною ідеєю, «тоді ми маємо діло вже не с простим літописом, але й з науковим твором… Тут вивченню підлягає не лише сирий історичний матеріал, а й цілісний погляд, навіть з деякими методологічними прийомами. Заглиблюючись у зв’язок і зміст явищ, що описуються в такому творі, ми зобов’язані взяти до уваги й те, як розуміє цей зв’язок і цей зміст сам літопис, бо в ньому ми маємо пам’ятник, який показує, як уявляли собі перші часи нашої історії мислячі, вивчаючі її книжні люди на Русі на початку ХІІ ст.» [6, c. 110].

У «Повісті минулих літ» основна увага приділяється політичній історії Русі. Але ця історія аналізується літописцем у зв’язку з економічними й соціальними явищами. Літописець, розповідаючи про політичні події і міжнародні відносини, намагається усвідомити місце людини в цих подіях, відшукати моральний сенс і практичні висновки для життя.

Уявлення про всебічну діяльність князів, їх наміри дістаємо з характеристики літописцем Олега. Він зображений як хоробрий воїн, мудрий і хитрий князь. Його прозвали віщим князем. Він хитрістю оволодів Києвом, який зробив своїм стольним городом і сказав: «Хай буде се мати городам руським» [9, c. 13]. Без особливих зусиль підкорив північні племена, а також племена, що жили на схід і захід від Дніпра, обклав їх даниною, почав засновувати городи. Він збирач земель, які об’єднує під одним стягом. Він уперше об’єднаними силами здійснив дальній похід, «пішов на Греків», яких переміг хитрістю. Олег здобув велику данину, а також виправив щорічну данину «на руські городи — спершу на Київ, а тоді й на Чернігів, і на Переяславль, і на Полоцьк, і на Ростов, і на Любеч, і на інші городи, — бо по тих городах сиділи князі, під Олегом сущі» [9, c. 18]. Олег також поставив вимоги щодо умов перебування послів у Греції, а також купців. «Посли нехай посольське беруть скільки хотять. А купці хай беруть місячину на шість місяців; і хліб, і вино, і м’яса і риби, і овочів…» [9, c. 18].

Усі ці вимоги, як і інші, що визначали характер політичних і економічних відносин русів з греками, були чітко сформульовані в договорі, укладеному через чотири роки після походу. В цьому, як і в більш пізніх договорах князів з греками, обидві державивиступають як рівноправні партнери, між якими юридично оформлюються тривалі зв’язки.

Відомий історик Наталія Полонська-Василенко, посилаючись на праці багатьох фахівців, робить висновок: «Руський закон виявляється як добре опрацьоване, самобутнє законодавство, яке карає за злочин проти особи, власності, яке знає тестаменти. Система українського права відповідає вже розвиненому суспільству» [6, c. 250].

У договорі багато цікавих умов, статей, що характеризують світогляд обох сторін і, безумовно, більшою мірою русів. Так, зокрема, за удар або побої той, хто так учинив, мусить «по закону руському» виплатити потерпілому певну кількість срібла, а якщо він «буде неімущим, хай дасть скільки може, і хай зніме із себе [потерпілому] навіть ту саму одежу свою, у якій він ходить» [9, c. 20]. Решту суми, якщо ніхто не може допомогти йому виплатити потерпілому, нехай більше не стягують. Це дає підстави дійти висновку, що поряд з визначенням досить жорстких покарань за злочин враховувався і матеріальний стан навіть того, хто його вчинив.

Дещо інакше змальовує літописець Ігоря. На відміну від Олега він не відрізняється хоробрістю, не ходить за даниною до підкорених племен і не підкорює нових. Але головне, що його характеризує, — це користолюбство. Коли на вимогу дружини, що скаржилась на своє убозтво, він пішов по данину до деревлян, то «чинив їм насильство він і мужі його». Взявши данину, він відпустив дружину додому, а сам «з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна», і був убитий деревлянами.

Звертає увагу літописець на соціальні суперечності, що існували. Він пише про жорстокість князів до дружини, про їхню жорстокість і жорстокість дружинників до населення, що породжувалась жадобою до багатства. Літописець проповідує стриманість, намагається показати її позитивний вплив на мир і спокій у державі. За приклад він бере діяльність Святослава, сина Олега, який, будучи хоробрим і войовничим, «возів же за собою він не возив… Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах». Такими були і всі його воїни, які наслідували його приклад. Літописець характеризує Святослава не лише хоробрим, не жадібним до багатства, а й як людину відкриту й чесну. «І посилав він, — пише літописець, — до [інших] земель [послів], кажучи: “Хочу на вас іти”» [9, c. 38].

Багато уваги приділено в «Літопису» Святому Володимиру, який став єдиновладним володарем величезної держави. Літописець повідомляє, що Володимир змінює внутрішню політику держави. Він заміняє варязьку дружину українською, здійснює охрещення Русі, що сприяло включенню держави в лоно православної Східної Церкви й наближенню до великої візантійської культури. Він зміцнює зв’язки з Заходом, зокрема Римом. Володимир першим з українських князів почав карбувати монету. Він будує церкви, зокрема в Києві: святої Софії та величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Велику увагу приділяв він розвитку торгівлі.

Володимир був дуже популярною постаттю за життя, про нього збереглося також багато історичних переказів, пісень, в яких відзначались його людяність, демократизм.

Стосовно грамотності Володимира, його начитаності літописець пише, що, керуючись написаним у Євангелії: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть»… «Продайте маєтності ваші і дайте убогим»… «Не ховайте собі скарбів на землі, де ото міль жере і злодії підкопують, а зберігайте собі скарби на небі…» повелів він усякому старцеві і вбогому приходити на двір на княжий і брати всяку потребу — питво, їжу і з скарбниць кунами [9, c. 70]. Немічним і недужим він звелів розвозити по дворах різні продукти.

В літопису чітко проголошується ідея необхідності зміцнення держави, єдності і величі Руси. Літописець звертається до князів із закликом зміцнювати не лише оборону держави, а й її внутрішній спокій, карати злочинців і придушувати прояви незадоволення. Літописець розповідає про відповідну діяльність Володимира і додає, що він «жив за порядками діда і отця» [9, c. 7].

Посилаючись на церковні авторитети літописець звертає увагу на вимоги, з якими вони звертаються до чорноризців. «Паче ж усього мати в собі любов до менших і покору та послух перед старшими. Старшим же — до менших [мати] любов і поучати їх, бути собою за приклад здержливістю, і неспанням, і ходінням [до церкви], і смиренням, — і так научати й менших, і піддержувати їх» [9, c. 112].

Величезну роль в суспільному житті літописець надавав освіті. Він з повагою пише про освітянську діяльність Володимира, який після охрещення став «…у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне» [9, c. 66]. Великий нахил до книг мав Ярослав (1018—1054), котрий, як пише літописець, «читав їх і вдень і вночі». Ярослав зібрав багато переписувачів, які перекладали книги з грецької слов’янською мовою. Він зібрав першу в Україні бібліотеку, при монастирях і при великих церквах відкрив школи. За часів Ярослава високого рівня набули розвиток науки, письменництва, мистецтва. І не випадково в «Літопису» так високо оцінюється освіта. «Велика бо користь буває людині, — писав літописець, — від учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина» [9, c. 89].

Суспільно-економічні погляди літописця знайшли відображення і в його ставленні до воєн. Він негативно оцінює війни, що несуть руйнування господарства і знищення населення, але при цьому не заперечує проти війн, спрямованих на захист держави. Літописець особливо наголошує на необхідності єдності князів.

У літопису досить детально аналізується ідея законотворчості, верховенства закону. Посилаючись на Георгія Амартола, візантійського історика ІХ ст., автора «Хроніки», де висвітлюються події всесвітньої історії, літописець цитує хроніку, в якій простежується характер законів у різних племен і народів. В Амартоли читаємо, що «кожному народові [дано] закон. В одних є писаний, а в других звичай, який ті, що не мають [писаного] закону, вважають отчим законом» [9, c.10]. Законами і звичаями передбачається: «Не розпутствувати, не прелюбствувати, не красти, не обмовляти, чи убивати чи загалом усім діяти зло» [там само].

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]