3. «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона Київського

Велику роль в житті Київської держави відіграло прийняття християнства. Володимир, як видатний політик, про що свідчила вся його політична діяльність, зумів оцінити значення християнства у розвитку держави. Він розумів, яку роль відігравало християнство у суспільно-економічному житті Візантії, у розвитку її культури, мистецтва. Він прагнув до зближення з Візантією і уподібнення своєї держави візантійській. Прийняття християнства мало стати значним кроком на цьому шляху. Воно повинно було подолати примітивні релігійні вірування, замінити їх новою культурною релігією «з багатим внутрішнім змістом і зовнішнім блиском мистецтва, з цілком закінченими формами і сформованою ієрархією» [8, c. 56].

У прийнятті християнства певну роль відіграло і питання про співвідношення, субординацію релігій і верховної влади. У Візантії церква була підвладна імператору. Це відповідало інтересам політичної еліти Київської держави, що формувалась як феодальна монархія.

Володимир заклав основи формування руської церкви. Він приділяв велику увагу книжності, надбанню знань. Школи і книжність були перенесені з Візантії як атрибути християнства.

У ХІ—ХІІІ ст. постає плеяда людей досить освічених, що знали кілька іноземних мов, зокрема грецьку і латинську, опанували риторику, збирали бібліотеки. Ці люди — тодішня еліта, стояли на рівні візантійської освіченості. Серед них визначне місце посідає митрополит Київський — Іларіон — учений, ерудит, філософ, «муж благий і книжний, і пісник» [9, c. 95]. Він був першим митрополитом-русином, якого возвели в сан без дозволу візантійського патріарха. «У Рік 6559 [1051]. Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів», — так повідомляв «Літопис Руський» про цю подію [9, c. 95].

Іларіон — видатна особистість в історії Київської держави. Його «Слово о законі і благодаті» — це справжній шедевр староруської писемності. А М. Грушевський писав, що «се найдавніший або один з найдавніших і заразом найвищий з літературного погляду твір староруського письменства» [10, c. 468].

«Слово о законі і благодаті» Іларіон виголосив у період між 1037—1050 рр. у Десятинній церкві в присутності Ярослава і його дружини Ірини. Воно містило похвалу Володимиру і його нащадкам, яка впліталась в канву більш широкої похвали й визнання величі Руси.

«Слово о законі і благодаті» — це оригінальний твір проповідницької літератури. «Закон — Старий Завіт Біблії, зокрема перші його п’ять книг, так зване П’ятикнижжя Мойсеєве: книги Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня, в яких викладено юдейське віровчення, засноване на заповідях бога Ягве» [11, c. 626]. Ці заповіді Бог нібито дав Мойсеєві, пророкові і вождю ізраїльських племен, на горі Сінай. В Іларіона «закон» — це віра, що передувала християнству, була притаманна одному народу і мала в собі риси поганства.

«Благодать» — основоположне поняття християнського віровчення, викладеного в Новому Завіті Біблії. У «благодаті» вбачається особлива сила, нібито послана від Бога, яка дає можливість подолати притаманні людям гріховність і досягти спасіння» [11, c. 626]. Отже «благодать» в Іларіона — це вищий ступінь розвитку людства, основа віри, що відкрита для всіх народів на відміну від закону. Іларіон керується переконанням, що «закон» і «благодать» протилежні один одному і разом з тим пов’язані між собою. Спочатку був «закон», який він ототожнює з дохристиянським язичеським віровченням. Він був даний Богом на підготування «благодаті», яка є символом нової, християнської віри.

У «Законі і благодаті» не йдеться безпосередньо про соціально-економічні проблеми. Але разом з тим слід зазначити, що співвідношення «закону» і «благодаті» Іларіон розглядає не лише з позицій містико-релігійних. Він переносить дослідження з площини віросповідання в площину соціологічну, вирішує проблеми мирські, державні. «Закон», на його думку, роз’єднує народи, поділяє їх на касти, освячує рабство. «Благодать» принесла людям свободу від рабства, освіту, єднання народів. Якщо «закон» був надбанням юдеїв, то «благодать» «шириться на всі краї земні» [11, c. 198]. Якщо «закон» не сприймає уявлення про «вище благо», свободу, то істина і «благодать» повідали про вічне життя. «Юдеї бо земному раділи, християни радіють майбутньому на небесах» [11, c. 198].

З уведенням християнства люди Київської Русі, що, за Іларіоном, «були раніше наче звірина і скотина», вже не ідолослужителями звуться, а християнами. «І вже не капище сатанинське городимо, а Христові церкви зводимо; вже не заколюємо бісам один одного, а Христос за нас заколюється і приноситься в жертву Богу й Отцю. І вже не жертвенну кров куштуючи, погибаємо, а причащаючись Христовою святою кров’ю, спасаємось» [11, c. 203]. Для Іларіона благодать, скасувавши закон, знищує рабство, вона, подібно сонцю однаково світить всім людям.

Заслугу в охрещенні Русі, в її приєднанні до християнського світу Іларіон цілком визнає за Володимиром. Він характеризує Володимира як видатного державного мужа, як християнського політика, що був покликаний Богом здійснити історичну місію перед своїм народом. Усі краї і народи, писав Іларіон, шанують і славлять кожний свого учителя, того, хто навчив їх православній вірі. «Похвалимо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами, того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам’ятаються ще нині» [11, c. 205].

Характеристика Іларіоном Володимира красномовна і багатогранна. Вона вражає не лише блискучим викладом матеріалу, а й чіткою логікою і глибиною аналізу. Іларіон характеризує його як розумного і благородного, підкреслює його благородне походження. Він славословить Володимира за те, що він сам став християнином і підданих своїх до християнства навернув, заповідаючи «всім бути християнами, малим і великим, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простим, багатим і вбогим» [11, c. 206].

Іларіон зазначає, що не було жодного, хто противився б благочестивому повелінню Володимира. Хто охрестився з любов’ю, а хто й зі страху перед повелителем, «бо ж благовір’я його на владу спиралося» [11, с. 206]. Отже, опору християнства Іларіон убачає в самовладді, яке, в свою чергу, зміцнюється християнською вірою. Митрополит пише про милості й щедрості Володимира, які він «творив — осиротілим, болящим, боржникам, удовам і всім, хто потребував милості» [11, c. 207]. Він особливо наголошував на тому, що у Володимира слово не розходилося з ділом. Він сповнював мовлене, «прохачам подаючи, голих одягаючи, спраглих і голодних насищаючи, болящим всіляку потіху посилаючи, боржників викупляючи, рабам свободу даючи» [11, c. 207]. Висвітлення Іларіоном саме цієї сторони в характеристиці Володимира і її висока оцінка дає підстави говорити про доброчинність митрополита, про його високу християнську мораль.

Крім блискучого таланту ерудита, Іларіон проявив себе як великий патріот своєї країни. Високо оцінюючи християнізацію Русі, Іларіон виступає проти експансіоністських зазіхань Константинополя, його намірів підкорити церкву Русі. Ця його позиція збігалася з позицією великокняжої влади. Іларіон гордий тим, що належить до великої держави Русі. І це не випадково. Адже це була пора найвищого розквіту Київської держави і почуття національної свідомості опановувало тодішньою суспільністю Києва. Славлячи Володимира Іларіон писав: «Не в худородній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі» [11, c. 205].

Він славний город Київ величчю, як вінцем, обклав, храм великий святий Божій премудрості (Софії) воздвиг на святість і освячення городу і всілякою красою його прикрасив «так, що церква та стала дивом і славою на всі навколишні країни, бо іншої такої не знайдеться по всій півночі земній од сходу до заходу» [11, c. 209].

Славу Русі зберегли й піднесли нащадки Володимира. Іларіон з любов’ю і повагою пише про сина Володимира — Ярослава Мудрого. «Слово» Іларіона пройняте великим оптимізмом, глибокою вірою в велике майбутнє свого народу. В ньому релігійна ідея підкоряється свідомому устремлінню на справи практичні, мирські, тобто, перш за все — соціальні. Виходячи з такої світоглядної орієнтації, Іларіон в «Молитві» за народ, зверненій до Бога, розкриває фактично ті соціально-економічні проблеми, що турбували суспільство. Він просить відпущення гріхів і всілякого милосердя, а головне — утвердження миру. «І доки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, не давай нас у руки чужинців!.. Не попускай на нас скорботи і голоду, і наглих смертей, вогню, потопу!.. Скупо покарай, а щедро помилуй!.. Трохи опечаль, та зразу і звесели!» [11, c. 212].

«Слово о законі і благодаті» — видатна пам’ятка філософсько-соціологічної й економічної думки Київської Русі. Вона свідчить про високий рівень культури не лише її автора, а й Русі в цілому.