4. «Слово» Данила Заточеника

Видатною пам’яткою давньоруської літератури є твір Данила Заточеника «Слово», адресований князю Ярославу Володимировичу. Це міг бути син Володимира Мстиславовича, правнук Володимира Мономаха. Дату появи твору дослідники відносять до кінця ХІІ ст.

Приблизно 1229 р. з’явився інший твір — «Моління» — анонімного автора, який теж назвався Данилом. Свій твір він адресує князю Ярославу Всеволодовичу. В цей твір автор включив майже весь текст «Слова» Данила Заточеника і доповнив його рядом цікавих афоризмів. Це стало підставою для того, що обидва твори приписували одній особі [1, c. 337]. Полишимо це питання вирішувати фахівцям-історикам і звернемося до аналізу самих творів.

Особа Данила Заточеника, як автора «Слова», до цього часу не з’ясована. В ньому бачили княжого холопа, члена княжого двору, дружинника, ремісника і навіть скомороха. Сам твір дає підстави твердити, що автор «Слова» був давньоруським інтелігентом. Про це, зокрема, свідчить текст твору, який рясніє цитатами і афоризмами, запозиченими з Біблійних книг, Бджоли, Фізіолога, Повісті про Акіра Премудрого, літописів, Ізборників та інших джерел. Інтелігентність автора проявилась у чітко виявленому вболіванні за долю свого народу і бажанні прислужитись йому. Звеличуючи духовність і самоцінність мислячої людини, Данило виступив, фактично, як людина зайва, котра не вписувалась у тогочасне життя.

В. Г. Белінський писав про нього: «Хто б не був Данило Зеточеник, можна зробити не без підстав висновок, що це була одна з тих особистостей, які, на біду собі, занадто розумні, занадто обдаровані, занадто багато знають і, не вміючи приховувати від людей своєї переваги, ображають самолюбиву посередність…» [12, c. 351].

З тексту «Слова» дізнаємося, що його автор був «заточеником» (звідси ймовірно й прізвисько) на озері Лача, який, очевидно, постраждав від бояр і просить заступництва князя.

Перш за все слід зазначити, що хоч авторство твору не встановлено, воно носить чітко виражений індивідуальний характер. Це результат індивідуальної, а не колективної творчості, що було характерним для того часу. Батьківщина твору знаходилась в межах Південної Русі. Найвірогідніше, це місто Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький). Підставою для такого твердження, на думку дослідників, є словниковий матеріал пам’ятки, особливості її змісту та багато інших ознак [13, c. 29].

Щодо змісту, то це — звернення, фактично в двох редакціях до двох різних князів, про княжу милість. Якщо навіть прийняти думку тих, що приписують твори двом різним авторам, то, зважаючи на те, що «Моління» майже повністю включає текст «Слова» і не відрізняється від нього сутністю поглядів, обидва твори можуть бути розглянуті як один твір у двох редакціях. Цей твір містить надзвичайно глибокі думки про характер тогочасного суспільства, його економічний стан, княжу владу, безправ’я і злидні народу. Такі думки, характеристика різних сторін тогочасного суспільства органічно вплетені в скаргу Данила на своє нужденне, злиденне життя, що викликане якимись обставинами.

Обидві редакції твору починаються з вихваляння розуму і мудрості, що є для автора головним критерієм значущості людини. «Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи. Встань, славо моя, встань у псалтирі й у гуслях» [14, c. 19]. Підносячи розум і мудрість він пише, що розумним може бути і багатий і бідний, проте багатство само по собі не дарує мудрості: «Вбогий же мудрий, як золото в брудній посудині, а багата людина, як шовкова наволока, соломою набита, а бідний дурний, як солома, втоптана в багнюку» [15, c. 68].

Керуючись цими засадами, Данило радить князю: «Не позбав хліба вбогого мудрого, не піднось до хмар багатого дурного!» [15, c. 68]. Він розуміє безправне, зневажене життя вбогої людини і вболіває за неї. «…Багатий муж усюди знаний є, і на чужинській стороні друзів має, а вбогий — у своїй зненавиджений ходить… Багатий промовить — усі замовкнуть та піднесуть слово його до хмар, а вбогий скаже — усі на нього кричатимуть. Чиї ризи багаті, того й мова поважна» [14, c. 20].

Бідність і багатство позначаються й на моральній, етичній поведінці людей. Данило з гіркотою пише: «Друзі ж мої та близькі мої й ті зневажають мене, бо не поставив перед ними трапези зі стравами різноманітними. Багато хто дружить зі мною, тицяючи руку зі мною в миску, а у напасті ворогами себе виявляють і навіть допомагають уразити ноги мої, очима плачуть зі мною, серцем сміються. Тим же не вір другові, на брата не сподівайсь» [14, c. 20].

Проголошуючи ідею вищості мудрої людини над нерозумною, Данило поширює її й на соціальні стани. Мудра людина має переваги над всяким чином і перш за все «ангельським». Він критикує чернецтво за «беззаконня» й дармоїдство з позицій людського розуму, людини, що любить життя. Данило людина віруюча. Проте релігія для нього не предмет сліпої віри, вона позбавлена офіційності. Це — синонім істини, що становить ядро мудрості. З позицій величності розуму, мудрості він аналізує політичну владу. «Краще один розумний, ніж десять володарів без розуму, що володіють містами» [15, c. 68]. Мудрість дає право на самовладдя, яке Данило визнає необхідним, бо воно забезпечує мир і безпеку країни. «Кораблеві глава — керманич, а ти князь — глава людям своїм… Жінкам глава — муж, мужам — князь, а князям — Бог» [15, c. 68]. Разом з тим Данило застерігає щодо необмеженості самовладдя, яке може послужити беззаконню, особливо якщо князь буде покладатись на «лукавих» радників — думців. Проте він не допускає думку про поділ влади між князем і думцями. Він — прихильник самовладдя.

Данило Заточеник — сам людина високоосвічена, людина книжна — проголошує гімн людському розуму, стверджує його соціальну значимість. Він засуджує ієрархію соціального буття на засадах влади і багатства. Надзвичайно цікаві і повчальні його притчі-афоризми. Він цитує Святе Письмо. «Шукайте премудрість, щоб жива була дума ваша. Приліплюючись до премудрих, премудрим сам будеш. Мужа лукавого уникай і настанов його не слухай». Свої настанови він черпає як із книг, так і з усної словесності народу. В своєму творі Данило пише: «Очі мудрого в розумі, а безумного очі, як у темряві ходять. Мудра людина — розумний друг, а нерозумна — недруг. Серце мудрого в домі печальному, безумного в домі бенкетному. Мудрого в дорогу посилай, мало його наставляй, а посилаючи нерозумного, сам не полінуйся піти. Краще мені слухати погрози мудрих, аніж настанови нерозумних» [15, c. 71].

Саме ці, як і інші світоглядні позиції автора, визначили і його економічні погляди, хоч їм приділено менше уваги в творі.

Лейтмотивом твору є скарга Данила Заточеника на своє вимушене нужденне й фактично безправне життя і звернення до князя «позбавити від усіх скорбот».

З великим співчуттям пише Данило про долю бідних, яка його самого спіткала. «Княже мій, пане! Позбав мене злиднів оцих, як сарну від тенет, як пташеня від сильця, як каченя від пазурів яструба, як вівцю від пащі лев’ячої» [14, c. 20]. Бідних він образно порівнює з жертвами в кігтях хижаків. Бідна людина до того ж безправна. «Я ж бо, княже, — пише Данило про своє становище, — мов дерево при дорозі; багато хто стинає його та у вогонь кидає. Так і я всіма скривджений, бо не огороджений пострахом грози твоєї» [14, c. 20]. Бідному сама смерть видається звільненням від страждань.

З надзвичайною емоційністю і глибиною розкриває Данило прірву між багатством і бідністю. «Тож як звеселяєшся ти багатьма ласощами, мене спом’яни, що хліб їсть сухий, п’єш солодке питво, то мене спом’яни, що теплу воду п’є, од вітру не захищений, коли ж лежиш на м’якій постелі під ковдрами соболиними, мене спом’яни, що під єдиною холстиною лежить та від холоду конає і краплями дощовими мов стрілами до серця пронизаний» [14, c. 21].

Його турбує проблема залежності холопів від боярської влади, яка знеособлює людину. «…Підневільний хліб, — пише Данило, — як полин у роті…» [15, c. 69]. При цьому він вірить у добрих і злих князів і бояр. Щедрий князь — отець слугам своїм численним. «Князь щедрий мов річка без берегів, що плине крізь діброви, та напуває не лише людей, а й звірів, а князь скнарий, як річка в берегах, а береги кам’яні — ні пити, а ні коня напоїти. Боярин щедрий, мов колодязь солодкий при дорозі — перехожих напуває, а скупий, як колодязь солоний» [14, c. 22].

Разом з тим він засуджує свавілля князів і бояр, які загрожували майну і життю вільних людей. Він застерігає їх: «Не став собі двір близько двору царського і не держи села біля села княжого, бо тіун його мов вогонь тренетою розпалений, а рядовичі його наче іскри. Якщо і від вогню встережешся, то від іскор не зможеш вберегтись і одежу спалиш» [14, c. 22].

Великі надії щодо покращення становища бідних він покладає на благодійність. «Ібо хто в печалі людині допоможе, той як холодною водою напоїть його у пекучий день» [15, c. 70]. Із закликом про благодійність він звертається до бояр і князів. «Хай не буде, княже мій, пане, рука твоя скупа на подаяння вбогим, бо ані чашею море не вичерпати, ані нашими стягненнями твого дому не виснажити. Як невід не втримає води, а лише рибу, так і ти, княже, ані злата, ані срібла не держи — роздавай людям» [14, c. 21].

Він хоче переконати князя, що багатство не в золоті і сріблі, а в мужніх воїнах, в мужах надійних. Дуб, пише він, кріпиться численним корінням, «…отак і ти, княже, багатьма людьми своїми чесним і славним у всіх краях виявишся» [14, c. 21].

Твір Данила Заточеника — видатне і багате думками явище давньоруської літератури. Пов’язуючи свої надії і сподівання з княжою милістю, Данило по суті відображає тогочасні суспільно-економічні відносини. Він уперше в давньоруській літературі показує нужденне життя і біль народу, відчуває і виливає письмово його надії і сподівання.

Глибокий за змістом твір Данила Заточеника свідчить про високу освіченість автора, його ерудицію. І що цікаво, сам Данило пише: «Я адже ж не в Афінах ріс, не у філософів вчився, а як пчола, припадаючи до різних квіток, вибирав солодість словесну, збирав мудрість, як в бурдюк воду морську» [15, c. 68]. Це дає підстави зробити висновок, що культурний розвиток України на той час хоч і був пов’язаний переважно з південними цивілізаціями, з Візантією, одночасно формувався і на місцевих традиціях, які, за словами Данила, містили і «солодість словесну і мудрість».