4.2. Консервативне підґрунтя польсько- русофільського союзу 1908 року

Польсько-русофільський союз на виборах до Галицького сейму 1908 р. став однією із найбільш суперечливих подій галицької історії початку ХХ ст. Водночас він був практичним втіленням логічної еволюції русофільського консерватизму. Домовленості двох, здавалось би, взаємовиключних партнерів – галицьких русофілів, коренем ідентичності яких було заперечення польськості, та польських кіл була наслідком нового виклику у вигляді модерної української національної ідентичності.

Найцікавішим є питання, яким ж чином ідеологічно взаємозаперечні консервативні течії українського та польського рухів знайшли точки доторку. Станом на момент укладання союзу на початку 1908 р. русофіли пройшли через серйозні ідеологічні та організаційні випробування на зламі ХІХ-ХХ ст. У цей час значно посилилися позиції народовців, а після утворення в 1899 р. Української національно-демократичної партії саме ця течія українського руху почала посідати домінуюче положення в українському русі Галичини. УНДП на початку ХХ ст. обрало шлях загострення конфронтації з польськими колами задля привернення уваги Відня до галицької справи і утисків українців. Демонстрацією сили української націонал-демократії став сільськогосподарський страйк 1902 року, перетворений на українську національну маніфестацією. Остаточно «українська партія» заявила про себе у 1907 р. проведенням щодо галицької ситуації переговорів напряму з урядом Максиміліана Бека.

У цей же час русофіли спочатку намагались очиститися від нових незвичних елементів (утвердження народовців), що є властиво для тих політичних сил, які, закрившись у власному традиціоналізмі, починають розминатися із часом та втрачати ґрунт під ногами²⁰⁴. Наступною стадією став пошук шляхів рівноправної співпраці із українофілами. Після невдачі і цієї затії перед русофілами відкривалося дві перспективи: визнати своє політичне та ідеологічне банкрутство, або ж оголосити націонал-демократів своїми ворогами²⁰⁵. Вибір було зроблено на користь другого варіанту.

Моментом остаточного розриву двох течій українського руху можна вважати події у Державній Раді в середині 1907 р. – після того як один з лідерів русофілів Дмитро Марков не зміг виступити російською мовою через заборону головуючого на засіданні (мотивація заборони: російська мова не була крайовою в імперії). Підтримка представниками націонал-демократів цієї заборони призвела до з’їзду «мужів довіря русофільської партії у Львові, в дні 15 липня 1907. p., що приказав своїм послам: «вибить изъ клуба русскихъ сепаратистов», як також запротестував проти непризнання російського народу в Австрії і російської мови краєвою в Галичині»²⁰⁶.

Паралельно відбувалися внутрішні ідеологічні конфлікти всередині русофільського табору. Наростаюча агресивність націонал-демократів, уособлюючи настання нової епохи модерних націоналізмів, руйнувала домодерні світоглядні засади русофілів, консерватизм яких не міг конкурувати з новими віяннями. Намагання іти в ногу з часом у формі творення Русько- народної партії (1900 р.) не змінило загальну тенденцію. У ході дискусії всередині русофільського табору щодо причин кризи і шляхів виходу із неї було закладено підґрунтя майбутнього розколу на ново- та старокурсників. Та обидві внутрішні течії загалом погоджувались в одному – загроза традиціоналістському світогляду русофілів з боку українських націонал-демократів значно переважала небезпечність польського елементу. Доказом послаблення, хоча наразі не остаточного, стали результати перших загальних виборів до віденського парламенту у 1907 р., де кандидати від РНП здобули близько чверті голосів українських виборців²⁰⁷.

Посилення позицій української націонал-демократії турбувало, не менше ніж русофілів, польські політичні кола, адже такий процес руйнував традиційні усталені порядки в галицькому суспільно-політичному житті. Ключову роль у творенні польсько-русофільського союзу відіграли східногалицькі («подоляки») та, меншою мірою, краківські («станьчики») консерватори. На думку «подоляків», головною справою було утримання встановленої після реформ 1860-х років ситуації – «рації стану», яка надавала полякам як соціально-економічні, так і національні переваги щодо українців. Цій ж меті, вважали вони, повинні були присвячувати свої дії і галицькі намісники²⁰⁸.

Кость Левицький писав, що вперше ідея польсько-русофільского союзу виникла за намісництва графа Леона Пінінського: «(русофілів) уважала шляхта елєментом консервативним і національно безідейним, – отже у спілці з ними задумувала вона ставити опір демократичним елєментам українським»²⁰⁹. Не втілившись у життя за правління Л. Пінінського, ідеї цього союзу все ж довелось пережити своє втілення, щоб померти²¹⁰.

Переговори української парламентської репрезентації у Відні з центральним урядом 1907 р. серйозно стривожили поляків, яким втручання імперського центру загрожувало порушенням «рації стану» на користь українців. Тому на зламі 1907-1908 рр. серед правлячих польських кіл в Галичині остаточно утвердилось розуміння необхідності укладання угоди з українцями на зразок «нової ери» 1890 р., що мало продемонструвати уряду контроль галицьких урядників над ситуацією. Водночас психологічно польські політики відчували потребу провчити українців за їх переговори з Віднем. Це, а також відмова самих українських діячів від переговорів у зв’язку із надіями на успішність переговорів із М. Беком, остаточно розчистили шлях для польсько-русофільського союзу. Ще одним аргументом, що спричинився до оформлення союзу саме напередодні сеймових виборів 1908 р. стало очікування від майбутньої каденції сейму ухвалення виборчої реформи. Успіх українців на парламентських виборах 1907 р. окреслювали небажану перспективу наступних електоральних перегонів як для русофілів, так і поляків.

Центральною постаттю польсько-русофільського союзу став тогочасний намісник Галичини Анджей Потоцький. Вплив намісника на вибори залишався високим і документи щодо діяльності намісника однозначно підтверджують особисту згоду та активну участь А. Потоцького у творенні та практичному втіленні на виборах польсько-русофільських домовленостей. Зокрема, він намагався особисто контролювати ситуацію в кожному повіті, співвідношення виборців та шанси кандидатів, виділяв кошти на агітацію і вирішував, де слід оголосити повторні правибори²¹¹. Ключовим передвиборчим документом, автором якого скоріш за все є намісник, стала чернетка зі списком бажаних кандидатів у депутати зі східногалицьких сільських округів. Щодо кількох повітів фігурували прізвища русофілів (Б. Криницький, А. Колпачкевич). Це підтверджувало підтримку намісником ідеї союзу.

Дискусійним залишаються лише мотиви і ступінь цієї підтримки. З одного боку, графа Потоцького меншою мірою ніж його колег-станьчиків обурювала співпраця з русофілами, що можна пов’язати із його діяльністю на дипломатичній службі в Парижі, звідки він виніс традиційний французький пієтет до Росії²¹². З іншої сторони, ця підтримка не була всеосяжною. Наприклад, у вже згаданій чернетці щодо одного з повітів є чітка вказівка намісника – не підтримувати у Сокалі Дмитра Маркова. Це можна пояснити неприйняттям графом Потоцьким автора російськомовного виступу у парламенті, а також, що підтримка русофілів спрямовувалась все ж не на протегування їх як таких, а на розпалювання ворожнечі всередині українського табору у політичних цілях польських еліт²¹³.

Неоднозначною була позиція краківських консерваторів, яких представляв А. Потоцький, і чия ідеологія не була сумісна з досліджуваним союзом. З боку «станьчиків» не було явного засудження польсько-русофільської акції 1908 року. Хоча більшість лідерів руху не надто підтримували такі дії, їм також було притаманне уже згадане бажання поставити українців на місце після переговорів з урядом. Також їх лякав курс УНДП на радикалізацію національного протистояння в Галичині. Тому не викликає великого здивування лист пов’язаного зі «станьчиками» Мєчислава Рея до одного з лідерів краківських консерваторів Міхала Бобжинського, у якому Рей закликав останнього до підтримки союзу. Це мотивувалось тим, що русофіли «залишаються… єдиним поважним сторонництвом на руській землі»²¹⁴. Цю думку більш прагматично пояснив редактор друкованого органу «станьчиків» – «Czas-у» – Міхал Хилінський: «Я добре розумію, що тепер, з огляду на гайдамацькі замахи української партії, нам не випадає займати вороже щодо «старорусинів» становище»²¹⁵.

Перебіг виборів до Галицького сейму 1908 р. та супутніх їм порушень широковідомий. За підсумком безпосередньо виборів українофіли здобули 13 мандатів, русофіли – 8. У сукупності це 21 депутатське місце було менш ніж половиною результату українців на парламентських виборах попереднього року. Результат у вісім мандатів був значним досягненням для русофілів, а найбільш резонансним стало обрання одного з лідерів майбутніх новокурсників Володимира Дудикевича. Для порівняння, на останніх сеймових виборах перед Першою світовою війною у 1913 р. москвофіли здобули лише один мандат завдяки Дмитру Маркову²¹⁶.

Польсько-русофільський союз на консервативному ґрунті став у своєму результаті колективною поразкою консервативних сил обох сторін – і польської, і русофільської. Головні ідейні натхненники союзу – східногалицькі консерватори – цією акцією викликали серйозне занепокоєння Відня, що похитнуло їх домінуючі позиції. Щодо краківських консерваторів, то, хоча наступником Анджея Потоцького на посаді намісника став «станьчик» Міхал Бобжинський, навіть він не зміг зупинити тенденцію до поступового послаблення позицій цієї течії польської політичної думки в Галичині. Найбільше вигоди з подій 1908 р. винесли польські ендеки, які значно краще були готові до нової доби модерного націоналізму, будучи носіями ідеології польського варіанту цієї ідеології. Максимальне поглиблення польсько-української конфронтації внаслідок союзу цілком відповідав їхнім ідейним засадам.

Союз із польськими рухами не був сприйнятий не лише українськими націонал-демократами, а й широким загалом галицького українського суспільства, яке у своєму традиціоналізмі тривалий час надавало підтримку русофілам. Найкращим доказом стратегічної поразки русофілів та незворотної кризи їхнього консерватизму стали сеймові вибори 1913 р. Також наслідком союзу із польськими силами та його суспільного несприйняття стало загострення протиріч між двома течіями русофільського руху, що у наприкінці 1908-на початку 1909 р. призвело до його організаційного розколу на «ново»- та «старокурсників».