6.2. Православна церква в Україні. Василь Липківський

«Єдиний спосіб відновити в нашім народі силу свого рідного вільного життя, любов до своєї отчизни України — це згадати своїх предків, увійти з ними в духовне єднання, раз назавжди твердо і якісно зрозуміти чиї ми діти»³⁶⁸. Ці слова належать митрополиту Української Автокефальної Православної церкви Василю Липківському. У фразі закладене підґрунтя його діяльності, спрямоване на розбудову українського церковного життя з опорою на національну традицію, яка у баченні митрополита була доволі специфічною.

Суть цієї специфічності полягала у двох речах: становищі Православної церкви в Україні перед 1917 р., а також значним впливом на церковне життя і свідомість духовенства Української революції 1917-1923 рр. Будучи з 1686 р. підпорядкованою Московському патріархату, а з часів правління Петра І – державній установі під назвою Святійший Синод – українська Православна церква страждала на типову для східної церкви недугу – сервілізм. Фактично, церква і духовенство були інструментом державної політики Російської імперії, яка щодо України мала денаціоналізуючий характер.

Провідна роль державного служіння створила для певної частини православного духовенства на українських землях Романових тип ідентичності, яка значною мірою збігається із малоросійською свідомістю світських аристократів. Частина церковної ієрархії, переважно найнижчих ланок, подекуди демонструвала зацікавленість українством у сфері культури, тоді як вищі священнослужителі здебільшого не мали інтересу до національного питання.

Найчастішим проявом «українства» на початку ХХ ст. у Православній церкві стало мовне питання. Ці прояви полягали у використанні священиками української як мови рядових богослужінь у сільських церквах, проте під час «штатних проповідей» вона категорично заборонялася³⁶⁹. Частина українського православного кліру в останній період існування Російської імперії намагалась добитися ширшого застосування української мови. Під час лібералізації режиму протягом 1905-1907 рр. частина священників виступила у церковних часописах за вживання української як мови богослужінь, мотивуючи це тим, що вона є правом і багатством кожного народу. Також наводився аргумент, що застосування народної мови дозволить легше боротися з єресями на кшталт штундизму³⁷⁰. Отець Гриневич, майбутній херсонський єпископ УАПЦ, будучи депутатом ІІ Державної думи, виступав із підтримкою законопроекту про запровадження української мови в початкових школах і створення українських навчальних центрів при Київському, Одеському і Харківському університетах³⁷¹. Одиничним прикладом такої діяльності серед вищої ланки ієрархів став подільський архієпископ Парфеній Левицький. За його сприяння у Подільській духовній семінарії організовано гурток, спрямований на боротьбу за дозвіл проведення літургій українською. Із цього середовища вийшов один із головних ідеологів УАПЦ – Володимир Чехівський³⁷². Важливо розуміти, що такі намагання вищезгаданих представників духовенства не означали наміру від’єднати українське православ’я від російського і цілком вкладалися в межі малоросійської ідентичності.

Ідея окремішності утвердилася в церковному дискурсі з початком Української революції, яка виставила напоказ усі проблеми й протиріччя Православної церкви. Падіння монархії стало каталізатором єпархіальних з’їздів, на яких вперше прозвучали вимоги українізації та скликання Всеукраїнського церковного собору. Зросійщена більшість духовенства на даному етапі заблокувала ці ініціативи³⁷³.

Сприйняття церкви як опори російського самодержавства разом із загальним соціалістичним антиклерикалізмом зумовили ігнорування церковного питання Центральною Радою. Більшу увагу церковним питанням приділив гетьман Скоропадський, який, як представник консервативних кіл, не міг не враховувати релігійного чинника. Зокрема, пріоритетність православ’я було закріплено в «Законі про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р.³⁷⁴ Скоропадським було розглянуто і питання автокефалії української церкви, яку на той час уже пропагувала частина національно свідомого духовенства на чолі з майбутнім митрополитом Липківським. Але гетьман не наважився на втілення цього проекту через побоювання щодо недостатньої кількості свідомих ієрархів та не бажаючи дратувати російські елементи, які у Гетьманаті мали потужний вплив³⁷⁵. Проте, саме у період держави Скоропадського було закладено підвалини майбутньої УАПЦ завдяки діяльності міністра віросповідань О. Лотоцького. Він виступив із заявою, в якій рішуче проводив ідею автокефалії: «основна засада української держави, полягає в тому, що в самостійній державі має бути і самостійна церква. Цього однаково вимагають інтереси і держави, і церкви. Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов’язки, не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі... Таким чином, автокефалія української церкви – це не лише церковна, але й національно-державна наша необхідність»³⁷⁶.

Радикальніше до цього питання підійшла Директорія, представники якої врахували минулий досвід і вирішили викорінити небезпеку, яку становила Російська православна церква, через відокремлення від неї українського православ’я. У грудні 1918 р. було заарештовано митрополита Антонія Храповицького, а 1 січня 1919 р. Директорія проголосила закон про автокефалію, який виводив українську церкву з-під юрисдикції Московського патріархату і ставив на її чолі Всеукраїнський церковний собор³⁷⁷. Цей проект у 1919 р. не вдалося довести до завершення через незатвердження такого рішення Константинопольським патріархатом і поразкою Директорії в Україні.

Не менш важливою причиною незавершеності боротьби за автокефалію стала неготовність до неї самої Православної церкви. Стрімкі події революції вимагали від неї швидкої перебудови на національних засадах, а такий процес для зрусифікованої і вкрай консервативної церкви не міг пройти в настільки стислі терміни³⁷⁸.

Навіть прихід радянської влади та її закріплення в Україні не зупинив проукраїнськи налаштовану частину Православної церкви, яка 5 травня 1920 р. ще раз проголосила автокефалію. Зусиллями Василя Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 р. на свято Покрови в Софійському соборі було скликано перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову Вищої Православної Церковної Ради від 5 травня 1920 р. про автокефалію Української православної церкви, а самого Липківського було проголошено митрополитом.

З цього моменту на передній план вийшли ті специфічні уявлення митрополита про консервативну українську церковну традицію, які сформувалися в нього у зв’язку з історією Православної церкви перших двох десятиліть ХХ ст. В основу УАПЦ Липківський заклав три головні принципи: запровадження української мови як частини відродження церковної традиції; принцип автокефалії Української церкви як вияв християнської рівності та братерства між церквами і народами; принцип відродження ролі церковної громади й пов’язана з цим народоправність у церковному житті³⁷⁹.

Особливо дискусійними був третій принцип. Народоправність, або ж собороправність, полягала у применшенні ролі єпископів, коли церквою керував не єпископат, а церковні ради – собори, що мали складатися з рівноправних членів, де голос єпископа прирівняно до голосу рядового члена-мирянина³⁸⁰. Перший приклад було подано на Соборі 1921 р., коли у зв’язку з неучастю єпископів ієрархія УАПЦ була утворена всесоборною висвятою. Такі дії суперечили церковним канонам і викликали критику інших церков, насамперед РПЦ.

Для виправдання принципу собороправності Василь Липківський апелював не до звичних канонів, а до давнішої церковної традиції. Насамперед, він звертає увагу на зразки раннього християнства з його демократизмом, а також на два приклади з української історії. Перший – роль селян і міщан у відновленні церкви після монгольского нашестя³⁸¹. Інший зразок – це Берестейська унія та її наслідки. Рішення єпископів у 1596 р. про укладення унії Липківський трактує як зраду і наголошує на ролі козацтва й братств як вияву народної участі в обороні своєї конфесії. Завдяки цим народним чинникам, на думку митрополита, українська церква «з самого початку була вільною, тобто автокефальною, зберігаючи з Царгородом швидше моральний, аніж організаційний зв’язок»³⁸². У контексті наслідків Берестейської унії наводиться зразок висвячення української православної ієрархії у 1620 р. без погодження з державною владою і патріархатом, «а лише за вимогою церковного життя»³⁸³. Чітке формулювання правомірності шляху висвячення ієрархії УАПЦ знаходимо у праці самого Липківського: «Нова ієрархія дала нове життя Українській Церкві і без неї Церква не мала б життя. От же уже з цього погляду вона мусить бути визнана каноничною, бо, як кажуть вчені канонисти, каноничне в Церкві це є все те, що відповідає її життю»³⁸⁴.

Для закріплення цього варіанту українського церковного консерватизму митрополит виробив новий підхід до церковних канонів, які, на його думку, не є такі ж незмінні як Святе Письмо. Згідно з практикою раннього християнства, канони повинні пристосовуватися до вимог життя. Опонентів цього підходу отець Василь називає ворогами не тільки УАПЦ, а й Христового діла загалом³⁸⁵. А будь-які канонічні зачіпки Константинополя чи Москви є не суттєвими з огляду на те, що народ на соборі 1921 р. визнав себе найбільшим зверхником у своїй церкві³⁸⁶.

Активно втілювався перший із запропонованих Липківським принципів щодо використання української мови. Фактично, це було логічним продовженням починань частини духовенства Православної церкви початку ХХ ст. У церковнослов’янських текстах митрополит вбачав елемент підпорядкованості чужій церкві, тоді як лише рідна мова може дати найкраще розуміння слова Божого³⁸⁷. На практиці цей принцип значною мірою полягав у перекладі на розмовну українську мову багатьох церковних текстів. Так, уже в перші роки діяльності ВПЦР було надруковано Часословець, Требник і Молитовник³⁸⁸.

Приклади нововведень, запроваджуваних митрополитом Липківським, найкраще демонструють його уявлення про українську церкву та її традицію. Незвичним змінам було піддано літургію. У деяких її частинах священик тепер звертався до народу, чого не практикувала російська церква. Василь Липківський склав три нові молебні й скомпонував службу на «Другу Покрову», де згадувалося про утворення УАПЦ. В. Чехівський уклав дві нові «проповідницькі відправи». Також були плани молитовного згадування визначних національних подій. Окрім цього, були плани щодо зміни церковних облачень з московських на легші уніатського зразка³⁸⁹.

Сприйняття суспільством цих нововведень не було однозначним. Сам митрополит писав, що «в церковних зібраннях… духівництво, як і мирянство, поділилось не по національності, а по ідеології на консервативне й прогресивне»³⁹⁰, де прогресивними названо прихильників автокефалії. Ламання звичних обрядів викликали різке засудження насамперед з боку Російської православної церкви, до якої все ще належала більшість вірних на території УСРР. Ця церковна структура звинувачувала УАПЦ в неканонічності і пропонувала свій варіант церковного консерватизму. Він являв собою продовження традиції «малоросійства», яка й надалі знаходила прихильність у консервативній свідомості значної кількості православного духовенства.

Специфічність втілюваного Василем Липківським українського церковного консерватизму викликала також нерозуміння в багатьох українських діячів. Так, В. Липинський писав, що «я до сучасної Автокефальної Православної Церкви на Україні ставлюся критично тому, що вона дитина революції, що вона самосвятна і не має Апостольського Благословення»³⁹¹.

Постає запитання: хоча церква як інституція апріорі має бути консервативною, чи можна вважати такою УАПЦ? З одного боку, відповідь має бути негативною, адже зміна багатьох давніх звичаїв і практик аж ніяк не може вважатися ознакою консерватизму митрополита Липківського, підтвердженням чому є зауваги В. Липинського. Але консерватизм о. Василя можна добачити в іншому, а саме в апелюванні до української церковної традиції в такому вигляді, якому він собі її уявляв. Демократичний принцип собороправності – одна з опор ідеї митрополита – справді мала свої аналоги в історії раннього християнства, а його зауваги щодо ролі народу в тих чи інших ситуаціях української історії хоч і мають елементи революційного романтизму, все ж дають підтвердження існування принаймні деяких елементів тієї національної церковної традиції, яку уявляв і запроваджував Липківський. Це дає підстави вважати його діяльність украй специфічним різновидом українського консерватизму.

У першій чверті ХХ ст. консерватизм в українській церкві мав два прояви, пов’язані як з історією самої церкви, так і з політичними кордонами. У Галичині Греко-католицька церква зусиллями митрополита Андрея Шептицького змогла не лише пристосуватися до викликів модерної секулярної доби, а й відігравати вагому роль у суспільно-політичному житті. Пропагуючи помірковані ідеї, оперті на традиції християнської моралі, владика Андрей успішно творив консервативну альтернативу соціалістичним ідеям, а згодом намагався втримувати в розумних межах радикальний український націоналізм з його намаганням витворити нову світську релігію з нацією як об’єктом абсолютного поклоніння.

У цей же час на українських землях, що увійшли до складу СРСР, активно розвивалася УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським та його незвичним баченням української традиції. Намагаючись здолати російський вплив і спадок в українському православ’ї та врахувати уроки Української революції, митрополит здійснював радикальні зміни в канонах православ’я. Хоча ці дії отримали суперечливі відгуки, про їх успішність може свідчити статистика: на 1925 р. митрополит оцінював кількість прихильників своєї церкви в 1,5-2 тис. парафій з 8 тис. православних парафій тогочасної УСРР³⁹². Зважаючи на неоднозначність реформ і зростаючі утиски з боку більшовицької влади, цю кількість можна вважати доказом прихильності українського суспільства до такої форми церковного консерватизму.

Історія української церкви показує, що її консерватизм мав різні прояви. Лінія розподілу проходила не лише між православними і греко-католиками. Всередині ГКЦ існували групи «орієнталістів» і «окциденталістів», а чимало вірних Православної церкви не сприймали нововведень Василя Липківського, дотримуючись консервативного варіанту, втілюваного у межах спадкової малоросійської ідентичності Російської православної церкви. Усі вони були консерваторами, що по-різному бачили та уявляли українську церковну традицію. Така різноманітність дозволяє провести певні аналогії зі світським українським консерватизмом, який до часу Української революції мав різні прояви у формі малоросійства, крайовства і русофільства, що їх існування зумовлювалося різними історичними традиціями та їх розумінням.