3.3. Граф Михайло Тишкевич

У той час, як абсолютна більшість шляхетських родів визначалась у своїй польськості, одним із дуже небагатьох винятків, що обрали шлях українства і зробили вагомий внесок в українську справу став граф Михайло Тишкевич. Його приклад демонструє ті шляхи, якими українська національна свідомість могла укорінитись в аристократичних колах, а також труднощі, пов’язані з вибором українства.

Він народився 20 квітня 1857 р. в селі Андрушівці на Київщині і належав до старого аристократичного, давно полонізованого українсько-литовського роду. Михайло Тишкевич — нащадок Василя Тишкевича, воєводи Пінського, а його дружина походила з роду князя Костянтина Острозького, був нащадком великого литовського князя Гедиміна.

Найважливішим, проте малодослідженим, є питання еволюції М. Тишкевича до виразно української ідентичності в украй несприятливих для цього умовах. «Мій патріотизм розвивався помалу»¹⁵³: такою є думка самого графа, викладена у мемуарах. Це доводить, що його поворот до українства не був одномоментним явищем, пов’язаним із конкретною подією, наприклад із зустріччю з Володимиром Антоновичем, попри всю її значимість. Корінь вибору М. Тишкевича закладений у тих ж чинниках, на яких ґрунтувалась ідея крайовства – пов’язаність роду із краєм, любов та прив’язаність до нього. Тому не дивно, що граф був активним діячем руху крайовців на Правобережжі. Але це не дає відповіді на питання чому, на відміну від більшості польсько-українських крайовців, він обрав не польську національну ідентичність.

Як випливає з мемуарів графа, ключовою могла стати його зацікавленість історією: «Я дуже любив історію і переконався, що нарід наш, саме люд... перевисшало величю своєї історії історію всіх инших народів славянських, а нвіть европейських, бо він сам її творив. Я з захопленням став прочитувати уккраїнські надписи на нагробних камінях моїх предків, їх стародавні грамоти і покохав Батьківщину з почуттям гордости»¹⁵⁴. Це юнацьке захоплення українськістю наклало відбиток на все його життя, мистецьку, наукову та суспільно-політичну діяльність¹⁵⁵. Ще одним чинником стало зверхнє ставлення значної частки аристократії до простолюду, їхній «плянтаторський консерватизм»¹⁵⁶. Консерватизм М. Тишкевича упродовж життя був іншого типу, ґрунтований на уявленні про аристократа, завдання якого полягає у служінні національній справі. Ще одним чинником, який дещо відштовхнула майбутнього графа від шляхетського кола стали події польського повстання 1863 р., коли українські селяни приходили на допомогу у захисті маєтку від шкідництва польських повстанців при одночасній бездіяльності сусідів-шляхтичів¹⁵⁷.

Одним із визначальних днів для Тишкевича стало його повернення в Україну після навчання у Вільно, коли він остаточно утвердився у своїй прив’язаності до рідної землі та її людей: «Переживання мої в цей день, яких не забуду, можу порівняти тільки з тим, що я почув, коли перший раз у життю приблизився до святого причастія»¹⁵⁸. З цього часу його «Все тягнуло... до українства»¹⁵⁹. Ця тяга мала на початку два головних прояви практичний-власноручна фізична праця як намагання наблизитись до українського селянства – і теоретичний у формі «хлопоманства». Якщо перший швидко зійшов нанівець, то «хлопоманство» тривало в М. Тишкевича упродовж довгих років¹⁶⁰. У цьому контексті дуже важливим було його знайомство із Володимиром Антоновичем, який не лише став для графа прикладом життєвої самопосвяти, а також сполучною ланкою для знайомства Тишкевича з багатьма провідними діячами українського руху: М. Грушевським, митрополитом А. Шептицьким, С. Петлюрою, М. Донцовим та ін.¹⁶¹ Впливом Антоновича можна пояснити і певну прихильність графа до соціалістичних ідей: не погоджуючись із соціалізмом через заперечення ним волі та культури, він, проте, вважав, що соціалістична «утопія» – це неминуче майбутнє¹⁶².

З якого моменту можна говорити про остаточний перехід М. Тишкевича на позиції українського національного руху? У існуючих дослідженнях рідко зустрічається відповідь на це питання, і вказується, що цим моментом стала зустріч з В. Антоновичем¹⁶³. Видається, проте, що цим моментом став крах проекту Крайової партії у 1907 р. Якщо до цього часу граф Тишкевич намагався реалізувати свої ідеї в руслі крайової ідеології та у межах аристократичного стану, то розчарування у поглядах на Україну і діяльності більшості крайовців стало причиною остаточного переходу до модерного українства.

Діяльність М. Тишкевича з цього моменту демонструє, наскільки великим був дефіцит консервативних представників аристократії в українському русі. Граф розвинув філантропічні та меценатські заходи, започатковані ще матір’ю, для користі українства і не шкодував на них грошей: «не на десятки, а на сотні можна рахувати тих українців і не українців, що він їм подав помічну руку... Вмів завсіди роздобути потрібні фонди на добру справу чи на рятунок потребуючих»¹⁶⁴. Окрім доброчинності, спонсорував також україномовні видання наукових та художніх творів, зокрема поезій Лесі Українки та новел М. Коцюбинського¹⁶⁵. У повній мірі свою корисну роль М. Тишкевич продемонстрував із початком Першої світової війни. Перебуваючи під час війни у Швейцарії, граф використовував особисті зв’язки для пропагування української справи, насамперед поширюючи інформацію про Україну. Цю діяльність не забули і на момент смерті Тишкевича у 1930 р. Зокрема, у некролозі, вміщеному і Літературно-науковому віснику, редакція часопису зазначала: «Ціла швайцарсько-французька преса була засиплювана підписаними ним або ним інспірованими статтями й замітками про Україну... Його маленька кімнатка… була свого роду осередком українців, що жили у Швайцарії»¹⁶⁶.

Дипломатична діяльність М. Тишкевича у період Української революції 1917-1923 рр. як дипломатичного представника УНР у Ватикані та очільника української делегації на Паризькій мирній конференції стала апогеєм його суспільно – політичної активності. Ще до призначення М. Тишкевича на офіційну посаду у Ватикані 23 січня 1919 р. до нього звертались дипломати Німеччини і Польщі. А окремі політичні кола Литви пропонували йому, як нащадку Гедиміна, звання регента відродженої литовської держави¹⁶⁷.

З перших днів свого на посаді дипломатичного представника УНР М. Тишкевич зіткнувся із найбільшою проблемою – самим українським урядом. Постать аристократа-консерватора, навіть такого, що довів свою відданість українській справі і негативно ставився до Гетьманату П. Скоропадського, викликала підозру і недовіру у соціалістичних керівників УНР. Лише наполягання Д. Дорошенка і поета П. Карманського у важливості католицького віросповідання Тишкевича змусило Директорію затвердити його призначення до Ватикану. На цьому «сюрпризи» від уряду не завершились. Так, керівництво держави не спромоглось навіть на видання офіційного документу про призначення М. Тишкевича¹⁶⁸.

Не зважаючи на перешкоди в лиці власного керівництва, за час свого перебування у Ватикані граф Тишкевич домігся значних успіхів. Він добився максимально можливого поступу на шляху до визнання УНР Папським престолом, і навіть повірив, що досягнув цього після папського листа до С. Петлюри 16 червня 1919 р.¹⁶⁹. Радість була передчасною, оскільки папа Бенедикт XV був готовий до цього кроку одразу після визнання республіки бодай однією із великих держав. Загалом, М. Тишкевичу вдалось зацікавити Святого Отця українською проблемою, у тому числі політичним і релігійним становищем, та поінформувати про польські утиски українців у Галичині¹⁷⁰. Несподіване переведення у червні 1919 р. на посаду голови місії УНР на Паризькій мирній конференції не дозволило графу розвинути вже здобуті успіхи.

У Парижі перед М. Тишкевичем стояло завдання добитись міжнародного визнання та підтримки для молодої української держави. Протягом конференції головною проблемою дипломата знову стали самі українські діячі. Не зважаючи на розпорядження голови Директорії С. Петлюри про надання М. Тишкевичу права одноосібного вирішення усіх питань, міжпартійні суперечки та особисті конфлікти перешкоджали успішному виконанню місії. Широкого розголосу у західноєвропейській пресі набув конфлікт між делегатами-галичанами щодо розподілу повноважень. Соціалісти у свою чергу й надалі негативно ставились до особи М. Тишкевича і усіма доступними засобами добивались його усунення з високої посади. Найбільш кричущим випадком стала акція А. Галіпа, І. Борщака та Лучицького, які у момент відсутності голови делегації захопили документи, печатки, бланки делегації тощо і повідомили дипломатичний корпус у Парижі, що саме вони є справжніми репрезентантами УНР. Ці ж персонажі після провалу акції видали брошуру, в якій М. Тишкевича названо агентом Ватикану, поляків, литовців і українських реакціонерів¹⁷¹. На додачу до цього, один із членів Директорії – А. Макаренко – пропонував графу повернутись на попередню посаду при Папському престолі. Сам М. Тишкевич зазначав, що «члени української делегації не могли розібратися, чого саме бажає Україна і прихильні нам говорили: Вам треба змінити склад делегації, бо вона тільки компрометує Ваше правительство, роблючи різними виступами враження, що український уряд сам не знає, чого він бажає»¹⁷².

Такий стан української делегації додавався до інших проблем: поганої поінформованості західних держав щодо ситуації в Україні, ототожненням УНР з більшовиками (чому сприяла ліворадикальна політика Директорії, прихильність Франції до польської справи та ін. У цій ситуації голова делегації використовував увесь свій авторитет, зв’язки освіченість та знання іноземних мов: мав зустріч з маршалом Фошем, президентом Франції Р. Пуанкаре, інтерв’ю із графом Тишкевичем публікувались у провідних французьких та італійських газетах. Та цього було недостатньо щоб переважити несприятливі чинники. Останнє дипломатичне намагання М. Тишкевича щодо прийняття України до Ліги Націй провалилось, оскільки за час очікування на рішення країн-засновниць територію УНР окупували більшовики¹⁷³. 20 вересня 1920 р. українська делегація на Паризькій мирній конференції офіційно припинила своє існування. Після завершення місії в Парижі М. Тишкевич відмовився від посади радника у складі новоутвореної надзвичайної дипломатичної місії у Франції. Він переїхав до Польщі, де мешкав до своєї смерті 3 серпня 1930 р.

Постать графа Михайла Тишкевича є по-своєму унікальною в історії України. Його історія демонструє, що потрібним було співпадіння одразу кількох факторів для виходу поза межі концепції gente Rutheni, natione Poloni: зацікавленість історією, певна відчуженість від решти еліти, захоплення селянством, вплив В. Антоновича та ін. Пройшовши непростий шлях до усвідомлення власної української ідентичності, М. Тишкевич зіткнувся з іншою проблемою, яка зупиняла чимало представників вищих верств від приєднання до українського національного руху – народницько-соціалістична українська інтелігенція, що очолювала цей рух з великою підозрою ставилась до представників еліти, лише чекаючи нагоди звинуватити останніх у анти народницьких поглядах чи діях. У повній мірі М. Тишкевич випробував на собі це під час дипломатичної діяльності на службі Директорії.

Вузькість поглядів та відверте «лівацтво» очільників УНР відштовхнуло значну частину потенційної еліти нової української держави. На прикладі М. Тишкевича помітно, наскільки не вистачало високоосвічених та досвідчених представників аристократії молодій республіці. Євген Онацький у своїх спогадах писав, що М. Тишкевич «зі своїм знанням європейського політичного життя і європейських мов надто відрізнявся в саді нашої дипломатії, що набиралася майже виключно з незаможної інтелігенції чи дрібної буржуазії, яка за кордоном Росії ніколи не була і чужинецьких відносин, ані чужих мов, за винятком російської або польської не знала»¹⁷⁴.

Ідея крайовства стала неординарним явищем суспільно-політичного і культурного життя українських земель початку ХХ ст. Будучи заснованою на домодерних уявленнях, насамперед на пам’яті та ототожненні з Річчю Посполитою, творила дуалістичну польсько-українську концепцію, відкриваючи перспективи співіснування українців і поляків на Правобережжі поза рамками модерних націоналістичних ідеологій. Проте глибокої укоріненості та любові до свого краю, «малої батьківщини», правобережної аристократії було недостатньо для успішного втілення ідей крайовців. На відміну від польсько-литовських крайовців, шляхта на Україні не змогла поставити знак рівності між народами, вивищуючи заслуги польської меншини в історії краю. У сукупності із зростанням популярності модерних концепцій, насамперед польської націонал-демократії, це призвело до провалу спроби функціонування Крайової партії на Правобережжі. Унаслідок невдачі більшість польсько-українських крайовців приєдналися до польського національного руху. Рідкісним винятком став граф Михайло Тишкевич, який, долаючи перешкоди станові обмеження, зробив вибір на користь українства і, долаючи тепер вже перешкоди зі сторони спрямованого вліво українського руху, зробив вагомий внесок у пропагування української справи на міжнародному рівні.