Розділ 3 польсько-українські крайовці

3.1. Земельна власність як основа консерватизму

Консерватизм, що як політична ідея виник на межі XVIII-ХІХ ст., репрезентувався у першу чергу елітами. У цей період приналежність до найвищих верств населення найчастіше ґрунтувалось на земельній власності. Визначальним цей критерій був і на землях колишньої Речі Посполитої, зокрема на Правобережжі. Якщо у країнах Західної Європи протягом ХІХ ст. роль земельної власності поступово знижувалась і консервативні рухи розширювали своє представництво на ширші прошарки населення, то на території Російської імперії великі землевласники-дворяни залишались найголовнішими носіями консервативних почувань.

На українському Правобережжі, починаючи з XVI-XVII ст., землевласником була чисельна шляхта, яку, із долею умовності для зазначеного періоду, можна вважати польською. Її представники переважно зберегли свої маєтки і після зникнення Речі Посполитої, тож протягом ХІХ-початку ХХ ст. еліта регіону у більшості залишалась польською. Станом на 1861 р. полякам належало 5/6 земельних володінь на Правобережжі¹¹⁴, хоча, згідно перепису 1897 року, серед населення Південно-Західного краю (Київська, Волинська та Подільська губернії) лише майже 325 тисяч осіб, або 3,4%, рідною мовою вважали польську¹¹⁵.

Після поразки польського січневого повстання 1863 р. російський уряд розгорнув активну дії з метою послаблення позицій польських землевласників. Такі акти, як введення загального 10-відстокового податку річного прибутку землеволодіння та закон 1864 р. про надання росіянам пільг під час придбання маєтків у Південно-Західному краї відчутно похитнули становище польської еліти. Ще одним ударом стала заборона в 1891 р. іноземним громадянам набувати земельну власність на території Російської імперії. Цей закон спрямовувався перш за все проти польських великих аристократичних родів – Потоцьких, Санґушків, Замойських, Чарторийських та ін. – які володіли землями не лише у державі Романових, а й у Австро-Угорщині та Пруссії¹¹⁶.

Програючи війну за землю царському уряду, який протегував нарощуванню російського землеволодіння на Правобережжі, польські землевласники, на думку Ігоря Гирича, почали шукати своєї спільності з землею, на якій жила автохтонна людність¹¹⁷. Наталія Черкаська вважає, що для польських дворян, що опинились в оточенні російських урядовців і частини поміщиків та збунтованого українського населення відкривалось два шляхи існування – угодовство або публічна діяльність на користь краю та відкритість діалогу з українцями¹¹⁸.

Наведені вище причини не створили з нічого інтерес польських землевласників до землі, на якій вони мешкали, а лише дали імпульс для розвитку. Необхідно пам’ятати, що земля була ключовим елементом ідентичності правобережної шляхти, для якої багато важили зв’язки з історією краю, де упродовж століть мешкали їх предки та розташовувались маєтки («мала батьківщина»)¹¹⁹. Для більшості польських аристократів їхні маєтки, були не просто місцем народження, а пристанищем символів і традицій єднання із цією землею.

Добрим прикладом є випадок у грудні 1918 р. із листом графа Йосифа Потоцького до тогочасного посла УНР у Відні В’ячеслава Липинського із проханням забезпечити охорону його маєтку в Антонінах (Волинська губернія) та культурних цінностей, що зберігались там. Цікавим з точки зору ставлення до «малої батьківщини» є мотивація таких дій: «Яко довголітній мешканець України, котрому розвиток і культура дорогого мені краю дуже лежить мені на сердці, гадаю, що пропажа цих збірок була б великою безповоротною стратою не тільки для мене особисто, але яко частинки національного добутку і для цілого краю, його історії та культури»¹²⁰.

Символи укоріненості в рідній землі, зокрема польського «острова» як польського «дому» посеред українського «моря», знайшли своє проявлення в літературній традиції, яку детально досліджує, розглядаючи у тому числі й твори кінця першої чверті ХХ ст., польський науковець Дорота Сапа¹²¹. Ця прив’язаність до власної землі стала фундаментом крайовства.

Любов до землі не була єдиною складовою крайовства, а поєднувалась із відчуттям приналежності до польської політичної нації. Ця приналежність ґрунтувалась на традиційному консервативному принципі територіалізму, а також на спадщині Речі Посполитої з її шляхетською демократією, громадянською рівністю у межах цього стану і парламентаризмом. Хоча ці уявлення були надміру ідеалізованими, «неошляхетською візією»¹²², вони довершували крайовства як політичну ідею.

Наприкінці ХІХ ст. правобережній шляхті все важче ставало зберігати свою, ґрунтовану на домодерних уявленнях, ідентичність у протистоянні з новочасними викликами, які несло творення модерних націй. Стівен Дж. Тонсор пише, що «сувора необхідність доби ідеологій потребує пристосування»¹²³, і це твердження добре відображає ситуацію польської аристократії початку ХХ ст. У цей час завершується формування польської модерної національної ідеї, втіленням якої стали націонал-демократи (ендеки) на чолі з Романом Дмовським. Ендеки проголосили гасло відновлення національного руху на польських землях з кінцевою метою – відновленням незалежної Польщі. Р. Дмовський вважав неможливим її відтворення у кордонах 1772 р., наполягаючи на інкорпоруванні «лише» Східної Галичини, Поділля та Волині¹²⁴.

Серед консервативної польської аристократії Правобережжя такі ідеї не знайшли значної популярності, а стали ще одним каталізатором утворення із розрізнених елементів крайовства доволі цілісної політичної концепції. Не останню роль у завершенні цього процесу на Правобережжі зіграло існування доброго прикладу для наслідування – консервативних польсько-литовських крайовців. Свідомі свого походження з литовської шляхти, часто послуговуючись двома чи трьома мовами, вони розцінювали Велике князівство Литовське як найчарівнішу частину польського спадку. Для цих поляків Вільно було центром цивілізації, яку вони створили, підтримували й хотіли відтворити у відродженій Польщі. Далекі від ідеї про Вільно як «етнічно» польське місто в північно-західному закутку майбутньої «етнічної» Польщі, вони вважали його столицею історичної Литви, зв'язок якої з польськими коронними землями був центральним політичним питанням. Такі поляки вважали Литву в її післялюблінському вигляді своєю політичною батьківщиною. Більшість із них припускали, що історична Литва та польські коронні землі сформують єдине ціле, хоча дехто пропонував лишити це питання на розгляд майбутнього парламенту у Вільні¹²⁵.

У своїй практичній діяльності крайовці визнавали рівність поляків, білорусів і литовців як корінних народів Білорусі і Литви. Багато з них у цей перелік включали також євреїв. За переконанням крайовців, усі «громадяни» білоруської і литовської землі повинні були працювати на користь краю. Під ним розумілася зазвичай територія колишнього Великого князівства Литовського. «Край» сприймався у якості територіальної одиниці з особливими історичними, культурними і господарськими традиціями, специфічною етнічною структурою. Специфіка краю породжувала відмінні крайові інтереси. Задоволення цих інтересів, на думку крайовців, відповідало найбільш глибинним потребам усіх народів краю¹²⁶.

Під час революції 1905 р. литовський Великий сейм отримав значні поступки від царської адміністрації. Деякі польські литовці, такі як Міхал Рьомер (1880-1945), винесли з цього урок, що литовську національність треба сприймати серйозно. Рьомер вірив, що історична Литва має існувати як багатонаціональна держава литовців, білорусів, євреїв та поляків, де литовці відігравали би провідну роль, а поляки були б посередниками між культурами¹²⁷. Польсько-литовським крайовцям, попри оригінальну концепцію, не вдалося створити єдиної політичної програми, де б чітко регламентувались насамперед умови автономії Литви та Білорусі¹²⁸, чий національний рух також набирав обертів. Це стало однією з причин підсумкової невдачі їхніх починань. Із відновленням незалежних Польщі та Литви після Першої світової війни Міхал Рьомер, Роман Скирмунт, Людвіг Абрамович та інші діячі руху опинились перед необхідністю здійснення вибору на користь польської чи литовської модерної національності. Це пов’язано з домінуванням у перші повоєнні роки у Польщі ендеків. У Литві в цей час провідні місцеві діячі постали перед практичними проблемами сприйняття багатонаціонального спадку, що зрештою змусило їх визначати Литву в етнічних категоріях¹²⁹. Вибір крайовців був різним: Роман Скирмунт став активним діячем білоруського національного руху, у той час як Людвіг Абрамович став активним захисником литовських претензій на Вільно. Литовську ідентичність обрав і лідер руху Міхал Рьомер, ставши Міхалісом Рьомерісом. На думку дослідника діяльності цієї постаті Збіґнєва Солака, Рьомеріс, попри труднощі адаптації у національній литовській державі, ніколи не шкодував про свій вибір¹³⁰.

Беручи до уваги велику роль польсько-литовських крайовців щодо схожого руху на Правобережжі, необхідно бачити деякі суттєві розбіжності. Сильна на білорусько-литовських землях пам’ять про часи Великого князівства Литовського зумовила визнання тамтешніми крайовцями рівності поляків, литовців і білорусів як корінних народів¹³¹, нехай і з визнанням елітарності польської культури. Натомість, польським аристократам Правобережжя, зважаючи на велику увагу до подвигів і заслуг своїх предків у обороні та розвитку краю, видавалось маломожливим відведення українцям ролі вищої за підпорядковану¹³². Тому польсько-українські крайовці не ставили на порядку денному питання автономії України, на відміну від однодумців із Литви. «Крайовість» правобережної шляхти обмежувалась усвідомленням зв’язків із Україною в межах «малої батьківщини», а практична діяльність, хоч і сприяла розвитку краю, проте винятково у культурницьких формах.

Оригінальним прикладом турботи польсько-української шляхти про розвиток краю є діяльність Йоахима Волошиновського, який походив з подільської гілки польського шляхетського роду. Будучи організатором кооперативного руху на Поділлі, він у 1906 р. заснував перший україномовний часопис краю – «Світову зірницю». В центрі уваги були насамперед господарські інтереси селян, зокрема вміння господарювати (статті про садівництво, хуторське господарство, бджільництво) і кооперацію¹³³. Значне місце на сторінках часопису приділялось і українському питанню, зокрема вивченню української мови і піднесенню її статусу, поширенню української національної свідомості, подіям в українському культурному житті. Газета популяризувала фольклор, друкувала твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, О. Кониського, П. Грабовського, В. Стефаника, І. Франка та інших відомих письменників і поетів¹³⁴. Беззаперечним здобутком і очевидним наслідком діяльності часопису став стрімкий ріст чисельності споживчих товариств. Якщо в 1897-1905 рр. у губернії відкрилося тільки 23 товариства, то в 1906-1907 рр. – 62, а в 1908 році – 125¹³⁵.

Виразною, проте активною меншістю серед польсько-української еліти Правобережжя була група шляхти, котра активно політизувала засадничу ідею крайовства – зв’язок із українською землею. Засновником, очільником та ідейним натхненником цієї групи був В. Липинський. Метою Липинського було пробудження у польської і полонізованої правобережної еліти відчуття обов’язку щодо української землі, на якій вони мешкають. Символічною стала заява Липинського про себе як продовжувача ідейно-теоретичних орієнтацій правобережної шляхти у пошуках їхньої ідентичності з Україною¹³⁶ (йшлося про теоретичну спадщину Міхала Чайковського та Францішека Духінського).

Прагнучи допомогти шляхті, яка віками проживала на правобережних українських землях, відродити українську шляхетську свідомість і культуру та стати однією з еліт українського народу, а також намагаючись ототожнити себе з програмою створення української державності під проводом цієї шляхти, В.Липинський з трьома товаришами – також шляхтичами з Правобережної України – Леоном Радзейовським, Богданом Ярошевським і Тадеушем Михальським – заснував у Києві часопис «Przegląd Krajowy». У проспекті, виданому в Києві у квітні 1909 р. і підписаному Л. Радзейовським, були окреслені положення, які визначали спрямування часопису: «В ім’я добра нашого краю, маючи на меті його духовно-культурне й економічне піднесення, прагнучи, аби пишним цвітом розквітло людське життя на нашій розлогій Русі-Україні, розпочинаємо нашу працю… Ми є громадянами Русі-України, котру розуміємо як територіально-національну одиницю»¹³⁷.

У 1909 р. В. Липинський окреслив себе як «українця польської культури». Про тих, хто, як і він сам, обрав український тип шляхетської національної свідомості, Липинський писав: «Ми ж, котрі спільно з цим народом зробили це через почуття прив’язаності до цього народу, почуття, яке ніколи не згасало у грудях принаймні частини спольщеної української шляхти і яке тепер, разом з відродженням нашого народу, перетворилось з неясного почуття спільноти на почуття національної свідомості і добровільного національного пов’язання з нашим людом»¹³⁸.

Важливу роль у здійсненні своїх планів Липинський приділяв пошуку традицій правобережної шляхти українського походження у розвитку історичної думки, літератури і суспільно-політичних рухів на українському ґрунті. Цій меті було присвячено видання збірки «Z dziejów Ukrainy». Цікавим моментом, окрім самого змісту праці, став вибір мови її написання. На думку польського історика Богдана Ґанцажа, незважаючи на викристалізовану на той час українську свідомість і можливість використання української мови, Липинський обрав польську. Автор збірки вважав, що вона повинна сприяти національному усвідомленню полонізованих українських родин, а оскільки польська мова для них була «домашньою», то найкращим способом донесення ідеї мало бути її використання¹³⁹.

Однієї із проблем руху крайовців на Правобережжі, яка зменшувала і без того незначні шанси представників еліти на прийняття української ідентичності, був власне український національний рух. Складаючись із представників інтелігенції та ґрунтуючись на соціалістично-народницьких концепціях, він не був привабливим для аристократії і не надто жадав приймати у свої лави її представників. У світлі цієї проблеми діяльність В. Липинського створила ту суспільно-політичну нішу, де вихідці із шляхти могли реалізувати свої наміри щодо участі в українській справі. Це відрізняло його від інших вихідців з правобережної шляхти – «хлопоманів» і наближало радше до ідей М. Чайковського та Ф. Духінського.

Важливою проблемою, на яку звернув увагу на початку ХХ ст. Липинський, було нерозуміння шляхтою, зокрема крайовцями, глибини прірви, що розділяла польську еліту та українське селянство. Вона полягала не так через майновий стан, як через культурну різницю¹⁴⁰, що лише поглиблювалась із зростанням національної свідомості селянства. Польська шляхта, у межах своїх домодерних уявлень про Річ Посполиту та про потребу селян у «турботі» з її боку, не відчула того, що було приховане у етнічності нових часів, тому і не змогла зрозуміти того несприйняття, яке йшло від селянства, закоріненого у свою землю та мову. Попри власну освіченість, правобережна еліта менше була готова до сприйняття того, що німецькі романтики називали «духом народу, духом мови, духом землі»¹⁴¹. Нерозуміння цих речей призвело до значно меншого успіху у поширенні ідей крайовства на Правобережжі, ніж на території Литви. У цьому плані ближчим до польсько-литовських крайовців був В. Липинський.

Своїм існуванням феномен крайовства серед правобережної шляхти на початку ХХ ст. завдячує насамперед глибокій укоріненості місцевої польської еліти у власній землі, «малій батьківщині». Земельна власність, що належала аристократичним родинам упродовж століть стала невід’ємною складовою консервативної шляхетської ідентичності. Опинившись наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. між тиском російського уряду, з одного боку, та модерного націоналізму, з іншого, польська шляхта на Правобережжі, маючи приклад польсько литовських діячів, зробила спробу витворити подвійну польсько-українську ідентичність на основі належності до польської політичної нації та любові до української землі. Надмірна увага до заслуг предків та власних у історії краю не дозволила польсько-українським крайовцям зійтись на рівності українського та польського начал, що вдалось у Литві в ситуації з польсько- литовсько-білоруським трикутником. Таким чином посилилось нерозуміння і несприйняття подвійної ідентичності українським селянством, що підважувало одну з головних опор крайової ідеї. Це посилило ізоляцію крайовців ще й третьою стороною, на додачу до уряду і ендеків, що відіграло свою роль під час намагань політичної структуризації та діяльності представників крайового руху, що втілились у Крайовій партії.