Лекція 2. Історія формування та розвитку науки

План

1. Переднаука та наука.

2. Соціальні та ідейні передумови виникнення науки.

3. Роль античної філософії у виникненні та формуванні науки давнього світу. Наука періоду еллінізму.

1. В історії формування та розвитку науки слід виділити дві стадії, що відповідають двом методам побудови знань – перед науку та власне науку.

Переднаука вивчає ті способи впливу людини на зовнішній світ, з якими вона стикається у своєму безпосередньому досвіді. Предметом вивчення стають ті властивості та відношення речей, які виділяються самим процесом практичної діяльності. На цьому рівні формування знань мислення людини являє собою ідеальну схему саме практичних відношень та перетворень.

Якщо ж мислення починає виділяти як вихідні не об’єкти практичної діяльності, а їх ідеалізований зміст, то ситуація змінюється. В цьому разі людина формує думки не в наслідок діяльності із змістом, який вона розглядає як ідеалізовані об’єкти. Така діяльність стає теоретичною.

Так, наприклад, по мірі еволюції математики числа розглядаються не як образи предметних співвідношень (три цеглини), а як самостійні об’єкти, які можна вивчати як особливу реальність (число “три”). З цього починається власне математичне дослідження, у ході якого крім натурального числа були утворені такі поняття, як від’ємні, уявні, комплексні числа і т. д..

Таким чином будуються знання не тільки математичні, а й природничо – наукові, де висуваються гіпотези, які розглядаються як нові моделі реальності.

У такий спосіб з переднауки починається наука як система теоретичних досліджень. Виникнення науки неможливе без певних соціальних та ідейних передумов. Суспільства давнього світу з їх деспотичними, кастовими та, взагалі кажучи, консервативними устроями не сприяли виникненню, а особливо поширенню наукових знань. Необхідною була поява цивілізації іншого типу, яка й утворилась у Древній Греції у її містах – державах. Господарське та політичне життя давньогрецького полісу з його різними формами політичного устрою сприяло прояву активності та ініціативи, стереотипам не було місця.

2. Активною ідейною передумовою виникнення науки була філософія античного світу. Численними філософськими школами були запропоновані різні моделі світового устрою, багато з яких можна було б розглядати як наукові гіпотези.

Так, наприклад, філософи різних шкіл вбачали початок світу в існуванні тієї чи іншої матеріальної ситуації (вода, повітря, вогонь, земля, гомеомерія, атом) чи такого початку, як число і таке інше. Однією з основних ідей, яка проводилась в цих системах була думка про об’єктивний закон, що панував у космічному цілому, завдяки чому саме світогляд античних філософів слід назвати космоцентричним.

Подальший розвиток античної діяльності був пов’язаний із школою софістів, які сприяли розвитку логічного мислення, та, особливо із вченнями, які були розвинуті Сократом, Платоном та Аристотелем.

Згідно Сократу, кожна людина є самодостатнім носієм істини. Так почалося формування такого поняття, як суб’єкт пізнання. Учень Сократа, великий древньогрецький філософ Платон, створив об’єктивно-філософську концепцію буття. ЇЇ основою, за Платоном, є ідеї, тобто вічні, об’єктивно існуючи взірці всього сущого, які відіграють роль законів нашої дійсності, та які ми можемо пізнати в процесі нашої розумової діяльності. Зважаючи на те, що ці ідеї (закони) за своєю природою є математичними структурами, знання математики є необхідною умовою їх пізнання.

Аристотель, учень Платона, намагається зрозуміти буття як процес, в основі якого ми бачимо діалектику матерії та форми: більш складні форми надають матерії більш складної організації. Аристотелівська програма вивчення природи відрізняється від платонівсько-піфагорійської, оскільки підхід останньої до пізнання світу був зорієнтований виключно на математику, що виключало якісні зміни та рух.

Космос, за Аристотелем, це цілеспрямовано організована структура, в центрі якої – Земля. Навколо Землі обертається небо із своїми світилами. До землі, як до космічного цілого, спрямовують свій рух всі важкі тіла, легкі навпаки піднімаються вгору. Це ідея так званої природної системи місць (кожна матеріальна річ прагне зайняти місце, що відповідає її природі), за допомогою якої Аристотель намагається пояснити механічний рух. Вся матерія, за його думкою, є сукупністю п’яти елементів: землі, води, повітря, вогню та ефіру. З ефіру побудовані небесні тіла, природнім для яких є вічний рух по колу. Джерелом руху є Бог.

Філософська система Аристотеля була енциклопедичною за своїм характером. Вона включала в себе вчення про природу, етику, психологію, астрономію, логіку, політику, біологічні явища тощо, а тому в її надрах з’явилась тенденція до відокремлення із цього нових знань окремих наук. Ця тенденція після смерті Аристотеля була реалізована його учнями, так званими перипатетиками ( Теофрастом, Стратоном, Андроником Родоським, Олександром Афродізійським та іншими), кожен з яких започаткував розвиток тієї чи іншої наукової галузі. Ця тенденція була продовжена в елліністичний період розвитку античної науки, найяскравіша сторінка якої пов’язана із діяльністю вчених Олександрійської школи, з її розгалуженою системою наукових напрямків.

Виникнення Олександрійської математичної школи було пов’язано з ім’ям Евкліда. Його основна праця “Начала” були викладені в дедуктивно-аксиоматичній формі, що стала взірцем для багатьох поколінь вчених.

3. Видатним математиком і механіком періоду еллінізму був Архімед. Його роботи: “Вимірювання кола”, “Про сфери та циліндри”, “Квадратура параболи”, ”Про спіралі”, “Про тіла, що плавають” та його відкриття в галузі механіки поставили Архімеда в число найбільш відомих вчених античності.

Математичне дослідження астрономічних явищ досягло своїх вершин в роботах Клавдія Птоломея, який для пояснення явищ небесної механіки користувався поняттям ексцентриків, епіциклів, деферентів та вперше побудував математичну теорію руху планет.

Ератосфен, якого називають батьком географії, поєднав у цій науці дані математики, фізики та історії. Він склав карту з градусною сіткою, виміряв розміри земної кулі та її радіус.

Що стосується римлян доби еллінізму, то вони були біль практиками, ніж теоретиками, і займались прикладними сферами знань – сільським господарством, будівництвом, воєнною справою тощо. Змінилась уява про вченість та вченого, вчений у римському суспільстві – перш за все, той, хто знався в багатьох сферах знання, енциклопедист.

Термінологічний словник:

Переднаука – система знань, в якій фіксується зміст безпосереднього досвіду людини.

Перипатетики – послідовники філософії Аристотеля. Відомі, зокрема, тим, що розробляли частини філософської системи Аристотеля в якості окремих наук.

Ексцентрики, диференти, епіцикли – терміни геоцентричної системи світу Птоломея, яким визначались рівні періоди руху планет навколо Землі.

Традиційне суспільство – суспільство, яке функціонує на основі таких суспільних принципів, звичаїв та традицій, що історично склалися у цьому суспільстві та наслідуються наступними поколіннями.

Духовна революція – докорінна зміна тих фундаментальних цінностей певного народу чи суспільного устрою, які визначали напрямок розвитку цього суспільства чи народу.

Натурфілософія античного світу – сукупність філософських систем Древньої Греції та Риму, предметом вивчення яких була природа.

Елліністична наука – розвиток науки в галузі математики, географії, астрономії, механіки тощо, який мав місце в період еллінізму.