16. Основні напрями у філософському вченні Стародавньої Індії.

Санкх'я. Роль цієї школи в становленні індуїзму та інших філософських ортодоксальних шкіл дуже значна. Санк'я почала формуватися ще у VI — V ст. до н.е. і увібрала багато ідей шраманських шкіл. До III ст. до н.е. основним змістом ії вчення були проблеми буття та космології. Крізь призму їх розв'язання розглядалося основне питання індійської філософії — пошук "звільнення душі", "спасіння". Згідно зі вченням санкх'ї в основі буття лежать дві реальності: пракриті (об'єктивний світ) та пуруша (чиста свідомість). Онтологія та гносеологія санкх'ї послуговує обгрунтуванням особливого шляху "звільнення", метою якого є позбавлення від страждань. Страждання людині завдають: вона сама, інші люди та надприродні істоти. Щоб позбутися їх, мало дотримуватися старовинних обрядів, слухатися учителя, подавати милостиню і т.ін., тому що основною причиною страждань є особливий вид людського незнання: неусвідомлення істинної природи власного "Я". Філософія санкх'ї увійшла до теоретичного обгрунтування індуїзму, вона мала вплив і на буддизм, а також на індійське природознавство, особливо на медицину, політику та естетику.

Йога. Вчення йоги сформувалося близько VI-V ст. до н.е. Йога ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх'я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества — володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про "Я" як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту — читти (у санкх'ї — буддхи) та наслідками цієї діяльності — відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні "Я" від впливу читти.

Міманса і Веданта. Міманса, виконуючи завдання захисту ведичної спадщини, пішла шляхом доведення "божественного" характеру стародавніх текстів. Для цього була запропонована оригінальна теоретична концепція, в якій субстанцією світу визнається слово, певний звуковий ряд. Вічність слова обґрунтовує вічність вед, тому святий обов'язок кожної людини є суворе дотримування букви старовинних текстів, у першу чергу виконувати свій обов'язок, (дхарму), що дає змогу накопичувати внутрішню силу (апурву), яка допомагає звільнитися від карми, а тому і від страждань. Окрім дотримування дхарми, необхідно виконувати релігійний культ, приносити жертви богам. Прибічники міманси багато уваги приділяли теорії сихоти (вічного звуку) і порушили ряд цікавих лінгвістичних проблем, вплинувши на школу граматики. Веданта, на відміну від міманси, орієнтувалася на Упанішади і її основою було вчення про брахму та атман. У своєму історичному розвитку це вчення пройшло три стадії: 1) безпосереднє тлумачення Упанішад; 2) створення "Веданта-сутри", що зазвичай приписується Бадаяраяні (приб.ІІ-ІІІ ст.); 3) на початку середньовіччя (VII-IX ст.) — формування трьох основних напрямів, що розрізняються за способом розв'язання проблеми співвідношення брахми та атману. Найпослідовніший монізм сповідує адвайта-веданта (Шанкара), де брахман та атман розглядаються як абсолютна тотожність. Менш жорстку позицію має вішишта-веданта (Рамануджа), а у адвайта-веданті (Мадхва) вони мають статус окремих субстанцій.

Вайшешика і Ньяя. На відміну від веданти, міманси та йоги школа вайшешика, а також близька до неї школа ньяя головну увагу приділяють власне філософським проблемам. Визнаючи авторитет Вед і традиційний спосіб спасіння душі, прибічники вайшешики створили оригінальну онтологію. Легендарному засновнику вчення Кананді (в перекладі "той, хто поїдає атоми") приписується створення "Вайшешики-сутри" (прибл. ІІІ-І ст. до н.е.), в 10-ти книгах якої послідовно розглядаються основні категорії, субстанції та їхні якості, атоми, рух, проблеми етики, логіки та теорії пізнання. В основі вчення лежать шість категорій, які уособлюють шість видів реальності, вони ж об'єкти пізнання: субстанція, якість, дія, загальне, особливе і притаманність. Пізніше до них додалася сьома — небуття. Ньяя та вайшешика виходять з спільних положень і приходять до близьких наслідків. Одне начебто доповнює інше: якщо вайшешика більше уваги приділяє онтології, то ньяя зосередила свої зусилля в галузі логіки та теорії пізнання. Незважаючи на близькість за змістом систем, обидві школи існували самостійно.

Ньяя, як і вайшешика, визнає реальність довколишнього світу і можливість його пізнання. Видів пізнання виділяють чотири:

1) сприйняття, яке буває внутрішнім — розум (манас) та зовнішнім — органи відчуття;

2) висновок, що є логічним умовиводом;

3) порівняння, тобто зіставлення речі та її найменування;

4) свідчення авторитету, яке застосовується, коли об'єктом пізнання є об'єкт, що не сприймається.

Недостовірне пізнання сприймається як пам'ять, сумнів, помилки та гіпотетичні аргументи.

Буддизм. Буддизм як вчення складався кілька століть і започаткувався від однієї з шраманських шкіл другої хвилі. Чинниками, що сприяли його розповсюдженню, є:

1) виникнення чернецької общини, що відіграло вирішальну роль;

2) включення в своє вчення ведичної спадщини;

3) рівність людей у духовній сфері — всі живуть у стражданні і всі

мають рівні можливості для спасіння.

Зміст самого вчення зводився до наступних пунктів. Є чотири благородні істини:

1) життя повне страждань, під .якими розуміли психологічні переживання, нещастя, старість, смерть. Соціальні відміни до уваги не беруться — багатії також плачуть;

2) є причина страждань, яка полягає в нерозумінні людиною того, що життя і є страждання, а її намагання досягти заможного життя (тепер чи в наступному переродженні) тільки посилює ії нещастя;

3) від страждань можна звільнитись, якщо відмовитися від бажань та пристрастей;

4) є шлях звільнення, що має 8 ступенів.

Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна: а) мати "правильний погляд", тобто розуміти суть благородних істин;

б) мати "правильне спрямування" — рішення прямувати згідно з цими істинами; в) мати "правильну мову" — відмовитись від брехні, лайки тощо; г) виконувати тільки "правильні дії" — не шкодити тваринам і т.п.; д) вести "правильне життя" — ненасильницьке добування засобів до існування; е) здійснювати "правильну старанність" — бути послідовним на своєму шляху; є) матії "правильну вагу", тобто зосереджуватися на думках про звільнення; ж) досягти "правильного зосередження" — незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати. Прямуючи цим шляхом, людина досягає нірвани — стану, коли людина звільняється від земних пристрастей, отже — і від страждань. Нірвана — це не смерть і не життя, а тому вона не піддається описові на підставі земного досвіду. Для переходу до нірвани необхідно вступити в сангху — чернечу общину. Численні буддійські школи існують у Індії і сьогодні, пройшовши тисячолітній шлях.

Джайнізм. Шлях, що його пройшов джайнізм, багато в чому схожий на шлях буддизму. Його традиція зародилася трохи раніше і розвивалась повільніше, але на той момент, коли з'явився шанований як головний вчитель Махаравіра (межа V—IV ст. до н.е.) і систематизував окремі моменти у цілісне вчення, джайністська традиція вже набула форми, що збереглася дотепер. Ряд особливостей віросповідання та організації джайнів: жорсткі морально-етичні норми, єдність сангхи — ченці та миряни не роз'єднувалися, єдність канону — зробили це релігійно-філософське вчення нездатним до швидкого розповсюдження та змінення, але водночас надали йому усталеності.Джайнізм, як і буддизм, пропонував шлях звільнення від сансари, але визнавав існування душі, яка через самовдосконалення досягає нірваші — відривається від тіла, що й сковує. Філософські побудови джайнізму, хоча і використовують багато традиційних понять, досить складні та оригінальні. Найбільш відомі мудреці, що залишили письмові виклади філософії, жили вже на початку першого тисячоліття н.е.: Умасважі (І—II ст.), Кундакунда (І—II ст.), Самантабхадра (III ст.) та ін.

Локаята-Чарвака. Унікальним явищем в індійській культурі є філософське вчення локаяти. Воно виникло приблизно в середині І тисячоліття до н.е., на межі літосчислення оформилось у філософську течію, пізньою формою якої стало вчення чарвака. Локаята і чарвака часто вживаються як синоніми. Головна особливість цієї школи — заперечення вчення про карму, що поставило її в опозицію як до ортодоксальних, так і до неортодоксальних течій.