6. Зміст поглядів соціологічної юриспруденції.

Соціологічна теорія права зародилась у середині XIX ст. її представниками були Л. Дюгі, С. Муромцев, Є. Ерліх, Г. Гурвіч, Р. Паунд. Соціальна теорія розглядає право як емпіричне явище. Основний аргумент її полягає в тому, що «право слід шукати не в нормі чи психіці, а в реальному житті». В основу права покладені суспільні відносини, захищені державою. Норми закону, правосвідомість не заперечуються, проте і не визнаються правом. Вони є ознаками права, а само право — це порядок у суспільних відносинах, у діях людей.[3]

Тому соціологічний рух зосереджує увагу не на логічному аналізі норм права (як юридичний позитивізм), не на встановленні зв’язку права і моралі (як школа природного права), а на дослідженні фактичних правовідносин, з’ясуванні різноманітних соціологічних і психологічних чинників, що впливають на застосування норм права до конкретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права. Отже, на їх думку, право є тим, що фактично робиться судами та іншими державними службовцями у сфері правозастосування.[4]

Що стосується норм права, втілених в законах держави, то вони вважаються другорядним проявом права, таким, що не виходить безпосередньо із життя ("мертве право"). Наявним є протиставлення права ("право у житті") і закону ("право в книгах"). По суті, правом визнається його функціонування, "дія" у конкретних суспільних відносинах. Саме застосувачі права (судді, адміністратори) визнаються нормотворцями, оскільки вони відтворюють у своїх правових актах обов'язкові нормативи, що склалися у суспільному середовищі.[2]

Висновок від Котюка

Таким чином, ми можемо прийти до висновку, що право існує в трьох формах буття: правовідносини — конкретна форма, норми законів і правосвідомість — абстрактні форми існування. Тому діалектична єдність законів, правосвідомості і правовідносин, єдність об'єктивного і суб'єктивного права складають поняття права як соціального явища.

Далі по тексту

В юридичній літературі радянських часів зауважувалось стосовно соціологічної школи, що для неї всяка істина - це практично застосована гіпотеза, а істинність гіпотези залежить від того, чи здатна вона принести очікуваний ефект. Саме тому прихильники цієї теорії праворозуміння проголосили відмову від вивчення сутності права, стверджуючи, що вона непізнана. Такі питання, як суть права, його походження, представники цієї теорії вважають далекими від практики, а тому абстрактними і непотрібними.[7]

Деякі представники цього напрямку (наприклад, Роско Паунд) проголошують навіть можливість існування «юстиції без права», говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрямку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані насамперед на англо-американську систему права.[4]

До сильних сторін соціологічного праворозуміння слід віднести те, що тут

• право набуває відповідної суспільної динаміки;

• визнається:

• пріоритет дійсно існуючих суспільних відносин над юридичною формою;

• обумовленість права суспільними відносинами на конкретному етапі розвитку останніх;

• приділяється велике значення процесуальним аспектам права, у тому числі у контексті правореалізації;

• право, через волевиявлення окремого судді або адміністратора, оформленого у судове або адміністративне рішення, може стати основою для протидії (обмеження) та/або припинення свавілля з боку держави в цілому або її окремого органу;

• підкреслюється та обґрунтовується обов'язковість права як для громадян, так і для будь-якого державного органу (посадової особи)та держави в цілому, оскільки цього потребують реальні суспільні відносини тощо.

До слабких сторін соціологічної школи права можна віднести:

• відсутність міцної чітко формалізованої юридичної основи для поводження в суб'єктів права, а відповідно, відсутність впевненості в позитивності, з погляду юридичної оцінки, кінцевих результатів цього поводження;

• реальна можливість інтерпретації права на користь економічно й/або політично більше сильного суб'єкта права;

• наявність реальної небезпеки некомпетентного рішення;

• можливість сваволі з боку правозастосовних органів (судів, адміністраторів);

• колізійність права;

• приниження ролі правотворчої функції, а отже, відповідних органів (насамперед вищих законодавчих органів держави) тощо.[7]