7. Зміст психологічної теорії права.

Психологічна теорія, представниками якої є Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп та ін., визнає правом конкретну психологічну реальність — правові емоції людини. Останні носять імперативно-атрибутивний характер і поділяються на:

а) переживання позитивного права, яке встановлене державою;

б) переживання інтуїтивного, особливого права.

Інтуїтивне право виступає регулятором поведінки людини, тому розглядається як реальне, дієве право.

Позитивним тут є те, що теорія звертає увагу на одну з важливих сторін правової системи — психологічну. І це відповідає дійсності, адже неможливо готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень правової культури й правосвідомості із суспільстві, не можна і застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.[3]

У центрі уваги Л. Петражицького — питання про розмежування права і моралі, заснованена поділі емоцій на імперативні, атрибутивні та імперативно-атрибутивні.

Імперативні емоції — це уявлення про свої обов’язки, що і становить зміст моралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини по винні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний, характер. Право діє в умовах, коли атрибутивним уявленням одного суб’єкта про право відповідає імперативне уявлення іншого суб’єкта про обов’язки. Саме двосторонній характер правових емоцій обумовлює їх більші можливості порівняно з мораллю, яка має односторонній (імперативний) характер.[4]

Не влаштовували Л. Петражицького й інші трактування права, тому він висунув свою власну концепцію, що опиралася на такі основні положення:

• психіка людини - фактор, який визначає розвиток суспільства, у тому числі його мораль, правову державу;

• поняття і сутність права виводяться, перш за все, не через діяльність законодавця, а через психологічні закономірності;

• правові емоції людей носять імперативно-атрибутивний характер, тобто представляють собою почуття правомочності чогось (атрибутивна норма) і обов'язок зробити щось (імперативна норма);

• усі правові переживання поділяються на два види - емоційно-позитивного (встановленого державою) та інтуїтивного (особистого) права. Інтуїтивне право, на відміну від позитивного, виступає регулятором поведінки і тому повинно розглядатися як "дійсне право". Фактично в концепції Л. Петражицького право ототожнюється із правосвідомістю.

На думку Л. Кнаппа, право - це форма само підкорення людини своїй природі, своєму "роду буття". Юридичний примус - підкорення людини існуючому в уяві суспільства інтересу. Л. Кнапп говорить про особливе "фантастичне мислення", яке складається з реальних елементів, але в сфері права виступає як "юридичні фантасми", завдяки чому інтереси та інші категорії, які властиві природі людини, передбачаються як справжні.

До сильних сторін психологічних теорій праворозуміння слід віднести те, що вони:

• розглядають психологічні процеси як такі, що впливають на правову дійсність. Цей вплив важко заперечувати;

• вказують на те, що законодавець не може діяти, а право реалізація не може здійснюватись, без урахування психологічних аспектів (як індивідуального, так і колективного характеру). Тобто в правовому регулюванні слід враховувати індивідуальну та колективну (перш за все стратну) правосвідомості;

• визнають існування різниці між правом та законодавством;

• розглядають особу не тільки, як об'єкт застосування права, а й як носія права;

• підкреслюють необхідність дослідження індивідуально-особистісних механізмів мотивації соціальних суб'єктів та розуміння їх поведінки тощо.

До слабких сторін психологічного підходу до права можна віднести те, що;

• право практично відірвано від держави, а відповідно фактично забезпечується можливостями самого суб'єкта його носія. Позитивне право при цьому не є правом;

• право не має характеру нормативності та взагалі не формальне;

• відсутні чіткі критерії правомірного і неправомірного, законного і незаконного;

• право набуває суб'єктивного змісту;

• суб'єкти правовідносин втрачають уявлення про можливі моделі поведінки своїх суспільних контрагентів;

• існує реальна загроза зловживання правом з боку суддів та адміністраторів тощо.[7]

(9)Що стосується Л. Петражицького, який є випускником Київського університету ім. Св. Володимира, то його теорія містила великий критичний заряд на адресу інших підходів до права. Особливо діставалося вузькому розумінню права, зокрема, юридичному позитивізму.

Л. Петражицький, наприклад, різко критикував те положення, при якому право визначають залежно від факту державного втручання, від "випадкової ознаки наявності або відсутності начальницького визнання відомих положень"⁵¹, Критикуючи таке розуміння права він наводить три доводи:

• довелося б заперечувати загальнообов'язковість міжнародного права;

• визначення укладає в собі (defenition peridem), визначає х через х, безвихідний логічний circulus. "Формулу: юридична норма є норма, визнана державою, - можна перетворити у формулу: норма права (х) є норма, визнана в запропонованої правом (х) формі з боку встановлених правом (х) органів правового (х) союзу - держави";

• визнанням з боку держави користуються не лише норми права, а й різні інші правила поведінки: релігійні, моральні. Теорія державного визнання не містить критерію для відмінності норм права від інших правил поведінки, визнаних органами державної влади шляхом включення в закони.[7](9)