9. Нормативний підхід, також за Котюком

Починаючи з 30-х і до 80-х років наші уявлення про право зводились до розуміння його як класового регулятора суспільних відносин. В цей період класовий підхід домінував над загальнолюдськими цінностями в нашій теорії і практиці звівся до догматизму і метафізики. Його суть полягала і тому, що бралось яке-небудь одне положення марксизму і злютизувалось як єдиний підхід до розуміння соціальних явищ, в тому числі і до права. Зокрема, з «Маніфесту Комуністичної партії» Маркса і Енгельса було взяте положення, і буржуазне право — це воля класу буржуазії, яка виражена в законі, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя класу буржуазії. Разом із тим, відкидались положення, що право — це реальні правовідносини, що це - міра свободи, рівноправ'я усіх громадян тощо.

Нормативний підхід до визначення права офіційно був визнаний в 1938 році на 1-й Всесоюзній нараді наукових І практичних працівників юридичних установ і вузів. Цей підхід полягав в тому, що норми права відрізняли від інших соціальних норм (звичаїв, традицій, моральних, політичних, релігійних норм) за певними ознаками. Щоб розкрити поняття права, як і інші поняття, потрібно відрізнити їх від інших аналогічних соціальних явищ. З позицій нормативного підходу такими явищами є інші соціальні норми (норма — в перекладі з грецької означає завило поведінки).

1. Норми права відрізняються від інших соціальних норм найбільш важливі суспільні відносини з позицій держави і суспільства. Суспільних відносин надзвичайно багато, і вони регулюються нормами моралі, релігійними нормами, нормами громадських організацій і іншими соціальними нормами. Серед усіх цих суспільних відносин держава регулює найбільш важливі і для цього видає нормативно-правові акти. Право — це не одна норма, а сукупність або система норм, які формально визначені. Формальна визначеність означає, що право і його норми сформульовані по правилам граматики і формальної логіки і викладені в нормативно-правових актах. В зв'язку із цим вони складають Систему писаного права. Правові норми на відміну від моральних і інших соціальних норм встановлюються або санкціонуються державою чи окремими її органами від імені держави і відповідно в межах своєї компетенції. Наприклад, Верховна Рада України приймає закони і постанови. Вона може доручати окремим громадським організаціям розробляти проекти нормативно-правових актів, а потім затверджувати (санкціонувати) їх і вводити в дію. Це стосується, в першу чергу, трудового законодавства, коли держава доручає профспілкам розробляти проекти таких нормативно-правових актів, або вони по своїй ініціативі їх розробляють.

Оскільки норми права встановлюються або санкціонуються державною владою, то вони є загальнообов'язкові для всього населення, державних органів і посадових осіб. Загальнообов'язковість означає, що ці норми повинні виконуватись всіма громадянами держави, іноземними громадянами і особами без громадянства. Норми права, на відміну від., інших соціальних норм, охороняються засобами державного примусу в випадку їх порушень або погрозою застосування юридичних санкцій.

За порушення норм моралі може наступати моральна відповідальність у вигляді громадського осуду або інших громадських заходів. Держава за порушення норм моралі і інших соціальних норм таких санкцій не встановлює. Державні санкції — покарання застосовуються лише за порушення норм права, які встановлені державою. В нормах права виражається воля панівного класу, який знаходиться при владі, або компроміс класів і соціальних груп, чи воля всього народу. Ця ознака виражає суть права, тому її часто виділяють як одну із основних ознак права. Разом із тим, суть права іноді важко визначити, оскільки інтереси класів і соціальних груп можуть бути приховані.

Відповідно до такого підходу і вказаних ознак можна дати наступне визначення права. Право — це система або сукупність формально-визначених норм (правил поведінки), які встановлені або санкціоновані державою, є загальнообов'язковими для всього населення, державних органів і посадових осіб, охороняються державною владою від порушень, виражають волю панівного класу або всього народу і направлені на регулювання і охорону суспільних відносин і соціальних цінностей.

На протязі минулих десятиліть таке визначення модифікувалось в залежності від того, волю якого класу виражало право. Разом із, тим право розумілось як команда, як наказ, загальнообов'язковий до виконання. В даному випадку право ототожнювалось із законом, і ніякої різниці між ними не існувало. Наприклад, держава приймала п'ятирічні плани розвитку народного господарства, і такий план розглядався як закон, який був обов'язковий для всіх підприємств і організацій. Право в цих випадках відображало інтереси командно-адміністративної системи або партійно-державної бюрократії, в першу чергу, а в другу — інтереси робітничого класу і всього народу.

Такого ототожнення робити не можна, оскільки в законах часто проявлявся волюнтаризм і свавілля держави по відношенню до своїх громадян, до їх прав, свобод і обов'язків. Критикуючи прихильників волюнтаризму, Маркс і Енгельс попереджали, що таке законодавство має антиправовий характер і являється не чим іншим, як «позитивними санкціями беззаконня». Це виникає тому, що закони держави не завжди відображають об'єктивний хід розвитку економічних, політичних і інших суспільних відносин. В них, особливо при авторитарних, антидемократичних режимах, виражався диктат, волюнтаризм партії, вождів якої-небудь соціальної групи. Закріплення волюнтаризму в законодавстві, і се відбулося в 30-40 роках, дало змогу розв'язати масовий політичний терор. В 1947 році був прийнятий Указ про боротьбу з розкраданням соціалістичної власності, коли за дрібне розкрадання особа притягувалась до кримінальної відповідальності до 10 років позбавлення волі.

Такі проблеми виникають і в останні роки в зв'язку із прийняттям законодавства по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, із прийняттям податкового законодавства тощо. Разом із тим держава і суспільство не може обійтись без нормативно-правових актів і законів. Систему нормативно-правових актів, яка створена державою, прийнято називати позитивним правом. Цей термін закріпився в юридичній літературі і домінував також в правозастосувальній практиці. В повсякденній правозастосувальній практиці цю систему норм називають правом, хоча в дійсності поняття права потрібно відрізняти від законів і інших соціальних явищ.

ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

Патріархальна теорія

(Аристотель, Р. Філмер, М.К. Михайловський, М. М. Покровський) ґрунтується на положенні, що держава виникла з патріархальної сім'ї в результаті ЇЇ розростання та об'єднання сімей у племена, союзи племен, народності. Держава виникає як результат природного потягу до сімейних взаємин, спілкування, а влада государя (монарха) є продовженням влади батька (патріарха) у сім'ї, що мас державно-власницький характер на зразок домовласницького.

Теологічна теорія

(Фома Аквінський, ХНІ ст.) базується на ідеї божественного державотворення з метою реалізації загального блага. Вона слугує обґрунтуванню панування духовної влади над світською. Стверджується, що церква наділяє государя правом панувати над людьми і реалізувати волю Божу на Землі. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності: держава вічна, як і сам Бог. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

Договірна (природно-правова) теорія

(Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс,Дж. Локк,Ж.-Ж. Руссо, Я. Козельський,М. Радищев, І. Кант) ґрунтується на ідеї виникнення держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей у єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. Можна виділити два варіанти договору державотворення, запропонованих представниками цієї теорії:

1) договір між правителем і людьми (Т. Гоббс), коли правителю передається частина природжених прав, які він повертає громадянам зі своїх рук після державотворення і виступає їх гарантом (суспільний договір-підпорядкування);

2) договір людей один з одним, усіх з усіма (Ж.-Ж. Руссо), що передбачає невідчуження, збереження природних прав за індивідами при укладанні договору одного з одним про державотворення (суспільний договір-об'єднання). У будь-якому разі передбачається забезпечення природних прав І свобод особи в межах держави - це визначає прогресивність варіантів цієї теорії.