3. Старослов’янська писемність у південних та східних слов’ян

Як свідчать джерела, після смерті Методія учні солунських братів Климент, Наум та Ангеларій, долаючи значні перешкоди, дісталися Белградської фортеці – прикордонної фортеці тогочасного Болгарського царства, якою керував намісник (боритаркан) князя Бориса. Боритаркан з почестями зустрів зголоднілих, босих, змерзлих учнів Кирила та Методія і відіслав їх до столиці – міста Пліски, де їх також зустріли дуже прихильно. Ангеларій невдовзі помер. У 886 р. прибули й інші вигнанці з Моравії, викуплені з рабства на невільницькому ринку у Венеції людиною, наближеною до візантійського імператора Василія І Македонянина. У Царгороді їм повернули духовний сан, а після імператор відправив їх до князя Бориса⁶. За часів Бориса та його сина Симеона у Болгарії працювали два великі культурні центри (школи): в Охриді та Преславі. Їхня діяльність ознаменувала собою т.зв. “золотий вік” слов’янської писемності. У цей період з’явилася велика кількість перекладних та оригінальних творів. У Болгарії кирило-методіївська мова вийшла за межі сакральної мови і перетворилася на повноцінну літературну мову, яка обслуговувала сферу науки, культури, державного адміністрування і повсякденного спілкування.

Традиції слов’янського письменства з використанням однієї з графічних систем – глаголиці – розвинулися у хорватів. Глаголицю використовували у хорватських монастирях до ХVIII ст.

Наприкінці Х ст. старослов’янська літературна мова поширилася з Болгарії на Київську Русь, що офіційно прийняла християнство.

4. Редакції (ізводи) старослов’янської мови

Старослов’янські пам’ятки написані в різних слов’янських землях (у Моравії, Паннонії, Болгарії, Сербії, Русі). Кожна пам’ятка, крім кирило-методіївської традиції, відбиває ще й риси мовного середовища писаря.

На зламі ХI–XII ст. у різних слов’янських народів старослов’янська мова, взаємодіючи з місцевими мовами та вбираючи їх елементи, зазнала певних змін і поступово перетворилася у церковнослов’янську книжну мову, розвиток якої у різних слов’янських народів відбувався власним шляхом. У східних слов’ян вона забарвилася елементами руської (української) мови, поступово перетворилася в русько-слов’янську і вживалася майже до кінця XVIII ст. як літературна мова серед освічених верств в Україні, Білорусі та Росії.

На підставі особливостей місцевого мовного забарвлення старослов’янські пам’ятки поділяють на кілька редакцій або ізводів:

моравсько-чеська редакція: Київські листки; Празькі уривки, кінець ХІ – початок ХІІ ст.

староболгарська редакція: Зографська євангелія; Ассеманієва євангелія; Синайський требник; Синайська псалтир; Охридські листки; Македонський листок; Савина книга; Супрасльський рукопис; Листки Ундольського; Напис болгарського царя Самуїла 993 р.; Зографські листки; Добромирова євангелія, ХІІ ст.; Болонський псалтир, ХІІ ст.

паннонська (словенська) редакція: Фрейзінгенські уривки, Х ст.

руська (українська) редакція: Остромирова євангелія, 1057 р.; Архангельська євангелія, 1092 р.; Євгеніївський псалтир, ХІ ст.; Ізборник Святослава, 1073 р.; Ізборник Святослава, 1076 р.; Мінеї 1095‒1097 рр.; Турівські листки; Толстовський псалтир; Слова Кирила Єрусалимського; 13 слів Григорія Богослова; кирилична частина Реймської євангелії; Чуднівський псалтир, ХІ ст.; Новгородські (Куприянівські) уривки, ХІ ст.; Галицька євангелія, 1144 р.

сербська редакція: Маріїнська євангелія; Збірник Клоца; Грамота бана Кулина, 1189 р; Мирославова євангелія, ХІІ ст.

­5. Живомовна основа старослов’янської літературної мови

До ХIХ ст. старослов’янську мову помилково вважали мовою-матір’ю, від якої постали всі сучасні слов’янські мови.

При дослідженні живомовної основи старослов’янської мови виникло кілька теорій. Їх поява зумовлена різними причинами – суперечливими свідченнями джерел, недостатнім вивченням на той час деяких слов’янських мов, а також тим, що багато пам’яток ще не відшукали. Слід згадати також про “патріотичне” бажання окремих науковців приписати своїй рідній мові роль мовної основи для кирило-методіївських перекладів.

Сербська теорія – висунув у першій половині ХIХ ст. чеський славіст Й. Добровський. Після того, як ознайомився з новими дослідженнями, відмовився від неї.

Паннонська теорія – висунув у ХІХ ст. словенський учений В. Копітар. Теорію не підтверджують ні історичні, ні лінгвістичні факти.

Моравська теорія – підтримували російські науковці К. Калайдович та Є. Голубинський.

Руська, або східнослов’янська, теорія – мала своїх прихильників в Україні (І. Огієнко) та Росії. Спирається на ряд джерел, серед яких найбільшого значення надають свідченню Житія Константина про відкриття в Херсонесі⁷ Євангелії та Псалтиря, написаних  .

У 858 р. візантійський імператор Михайло ІІІ направив Константина Філософа у місіонерську подорож до Причорномор’я.

“Тут таки, у Херсоні (Херсонесі), знайшов Костянтин Євангелію і Псалтир, написані руськими письменами, і людину знайшов, що розмовляла руською мовою, і розмовляв з нею; і, засвоївши цю нову мову, порівнював її письмена, голосні й приголосні до своєї мови й незабаром почав читати новою мовою й міг пояснити прочитане.”⁸

У деяких пам’ятках зазначено, що Константин домовився зі своїми помічниками перекласти книги для мораван на ’ .

Теорія східнослов’янської основи старослов’янської мови має прихильників і в наш час.

Болгарська теорія – висунув російський мовознавець О. Востоков у 1820 р. Він ствер­джував, що в основі старослов’янської літературної мови лежить один із слов’янських діалектів, яким розмовляло населення на південному заході тогочасного Болгарського царства (біля м. Солуні (сьогодні – Салоніки, також Фессалоніки, що на території Греції) і на території сучасної Македонії), – т.зв. солунсько-македонський діалект староболгарської мови. Мовні докази на користь цієї теорії дають дослідження слов’янських говірок на батьківщині Константина та Методія – біля міста Солуні.

Македонські науковці наголошують на македонській мовній основі старослов’янської мови, оскільки найдавніші пам’ятки були створені на території сучасної Македонії (Охрид).

Теорія штучності старослов’янської мови – виникла внаслідок правильної констатації, що розповсюдженню старослов’янських книг у різних слов’янських землях могла сприяти тільки загальна зрозумілість, доступність мови, якою ці книги були написані. Деякі науковці вважають, що Константин та його учні ставили перед собою мету створити мову для міжслов’янського спілкування. Для цього вони надавали перевагу мовним явищам, що були поширені серед усього слов’янства, уникали явищ, що існували на обмеженій території. Саме тому це мова штучна, як і будь-яка інша літературна мова (у минулому або на сучасному етапі). Теорію штучності старослов’янської мови висунув польський науковець Ігнатій Раковецький у 1820 р. Теорію розвинули і поглибили протягом ХІХ–ХХ ст.

На сучасному етапі у славістиці панує думка, що старослов’янська мова виникла на солунсько-македонській діалектній основі, проте не була звичайною фіксацією зазначеного діалекту. Як літературна мова, вона функціонально і формально відрізнялася і порівняно швидко віддалилася від нього, стала наддіалектною моделлю, набула своєрідної унормованості і перетворилася у відносно штучну мову.

Хронологічні межі існування старослов’янської мови: 60-ті роки ІХ ст. – кінець ХІ ст.