3. Послідовність знаків у абетках, назви букв

Послідовність знаків у абетках не мотивована властивостями звуків, які вони означають, не є результатом якихось фонетичних класифікацій, а повторює послідовність літер у грецькій абетці, яка, у свою чергу, відтворює порядок літер у фінікійській системі знаків (така ж ситуація у всіх буквених системах, які ведуть своє походження від фінікійського письма). Більшість знаків на позначення специфічних слов’янських звуків (тобто таких, які не властиві грецькій або латинській мовам) групуються за певними фонетичними ознаками. Вони формують дві групи: приголосні (м’які глухі , , , ,) та голосні (, , , , , ), розміщені у кінці абетки (w була останньою літерою у грецькому алфавіті). Декілька знаків, що позначають відсутні у грецькій мові звуки, вміщено перед буквами, які позначають близькі звуки:  уміщено перед  (у візантійському письмі другої половини ІХ ст. малій букві в відповідали дві великі літери Б і В, що читалися однаково),  та  уміщено перед .

Про раннє оформлення цієї буквеної послідовності свідчить трактат Чорноризця Храбра “ ”, де приклади слів, що починаються специфічними слов’янськими звуками, подані саме у такому порядку: , ,  (укр. дуже), ,  (укр. сподівання), ,  (укр. їжа),  (укр. де, куди, звідки), . Така ж послідовність підтверджується і числовим значенням букв (передусім у глаголиці), вона задокументована в Азбучній молитві Константина Преславського (Болгарського) – учня Методія, у найдавніших абецедаріях (Мюнхенському, Паризькому та ін.).

Букви давніх слов’янських азбук мали свої назви (як і в деяких інших писемних системах). Назви грецьких літер є фонетично видозміненими фінікійськими (семітськими) назвами. Наприклад, фінік. алеф (бик) – гр. альфа, фінік. бет (дім) – гр. бета, гімель (верблюд) – гама і т. д. Слов’янські літери у більшості випадків мають назви, що є звичайними слов’янськими словами. Якщо фінікійські назви є назвами предметів щоденного побуту і з граматичної точки зору є іменниками, то слов’янські літери носять назви, виражені не лише іменниками (в тому числі й абстрактними), а й дієсловами, прикметниками, прийменниками, сполучниками. Як і у фінікійців, назви слов’янським літерам дані за акрофонічним принципом, тобто звукове значення букви завжди відповідає першому звуку у слові-назві. Наукою не встановлено, чому для назв букв обрано саме ці слова. Висловлюють припущення, що вони починали рядки якогось більшого зв’язного тексту. Болгарський науковець Еміл Георгієв висловив припущення, що вони були частиною азбучного акровірша, який не зберігся. Походження назв літер, що йдуть після , як і назва ґерв, залишається нез’ясованим. Науковці схиляються до думки, що деякі з них мають неслов’янське походження. Підтвердженням цьому є той факт, що сполучення , , а також звук  не зустрічаються у питомих слов’янських словах.

Незалежність назв літер у давніх слов’янських абетках від грецьких назв, як і наявність назви ґерв (такої літери у кирилиці не було) дають підстави стверджувати, що ці назви виникли для глаголичних літер. Аргументом на користь цього твердження є також той факт, що Паризький абецедарій (це найдавніший документ, в якому знаходимо назви літер) містить лише глаголичні букви.

Буквені назви були мнемотехнічним засобом – вони допомагали і полегшували запам’я­товування абетки.