Тема 6. Суб'єкт злочину. Суб*эктивна сторона злочину

План:

Поняття суб'єкту злочину в кримінальному праві, його види.

Осудність як обов'язкова ознака суб'єкту злочину. Поняття осудності та її критерії.

Поняття неосудності за кримінальним правом та її критерії. Формула неосудності. Наслідки визнання особи неосудною. Обмежена осудність, її значення.

Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння, та її обґрунтування.

Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Загальний та знижений вік кримінальної відповідальності.

Поняття суб'єктивної сторони злочину, її ознаки та значення.

Поняття вини та її значення. Форми вини в кримінальному праві, їх значення для кваліфікації злочину і призначення покарання. Умисел і його види. Інтелектуальні та вольові ознаки прямого та непрямого умислу. Необережність та її види. Злочинна самовпевненість, її інтелектуальні та вольові ознаки. Відмежування від непрямого умислу.

Злочинна недбалість, її об'єктивний і суб'єктивний критерії.

Випадок (казус), його відмежування від злочинної недбалості.

Змішана (подвійна, складна) форма вини та її значення для кваліфікації злочину.

Мотив і мета як факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину.

Поняття та види помилок у кримінальному праві, їх вплив на кримінальну відповідальність.

1. Поняття і види суб'єктів злочинів

1. Питання про суб'єкт злочину, за своєю суттю, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це прямо випливає з найменування розділу IV Загальної частини КК: «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)».

Ч. 1 ст. 18 встановлює, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, що досягла певного віку.

2. Перш за все, суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у ст. ст. 6, 7 і 8 КК, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т.д.). Якщо на якому-небудь підприємстві в результаті порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальну відповідальність несе не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це прямо передбачено в багатьох статтях КК, наприклад, у ст. ст. 172, 223, 271 і ін.

Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК України кримінальної відповідальності юридичних осіб, не знайшли підтримки законодавця.

3. Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. В ч. 1 ст. 19 вказано, що “осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».

Отже, осудність – це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Кримінальний закон виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і тому може підлягати кримінальній відповідальності. Це обумовлено тим, що злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана з здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

Питання про осудність особи виникає тільки в зв'язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати здатність особи правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).

Стан осудності – це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. З станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання «має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також попередження вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами». Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає наступну поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

4. Згідно з ч. 1 ст. 18, суб'єктом злочину може бути лише особа, яка до вчинення злочину досягла встановленого кримінальним законом віку. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тих же випадках, коли відсутні підтверджуючі вік документи, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Вчинення суспільно небезпечного діяння особою, що не досягла до вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

У ч. 1 ст. 22 прямо зазначено, що «кримінальної відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вік прийнято називати загальним віком кримінальної відповідальності. У ч. 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності – чотирнадцять років – за окремі, прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів, наприклад, такі як: умисні вбивства (ст. ст. 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 ст. ст. 357, 358, 360, 390; частини 3, 6, 7 ст. 412), диверсія (ст. 111), бандитизм (ст. 265), зґвалтування (ст. 155), крадіжка, грабіж і розбій (ст. ст. 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 21 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені наступні критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить, про можливість вже в чотирнадцять років усвідомити фактичні об’єктивні ознаки та суспільну небезпечність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;

2) значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3) значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

Особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона приймала в них участь як співучасник. У цих випадках особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відповідальність тільки, коли в його конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за яке законом встановлена відповідальність з чотирнадцяти років. Наприклад, якщо неповнолітній у віці до шістнадцяти років бере участь разом з іншими особами, що досягли шістнадцяти років, у такому злочині як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров'я (ч. 3 ст. 355), то він може відповідати тільки за спричинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження по ст. 121.

У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені повнолітніми особами, тобто особами, що досягли вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До таких злочинів відносяться, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 304), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 335).

Суб'єкт злочину, що володіє такими загальними ознаками, як фізична, осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, прийнято називати загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкт як елемент складу, а, отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

5. Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Ч. 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Отже, спеціальний суб'єкт – це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична, осудна особа, що досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними. Наприклад, службовий стан, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) і інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені ст. ст. 364-370, зазначено, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більш того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче визначення поняття службової особи. А в ст. 375 прямо вказується, що спеціальним суб'єктом цього злочину є суддя, винний в постанові свідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.

В інших же випадках, хоча в самому законі прямо і не названий спеціальний суб'єкт, але сам злочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб'єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Однак, очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів, що наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.

Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описі основного складу злочину. Так, у ч. 1 ст. 114 передбачено, що суб'єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказується, що відповідальність за це вбивство (дітовбивство) несе тільки матір новонародженої дитини.

Однак, нерідкі випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуються законодавцем і при визначенні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 як кваліфікуюча ознака одержання хабара передбачається вчинення цього злочину службовою особою, яка займає відповідальне становище.

Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта, у певній мірі, є обмежувальними, тому що вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка, а тільки та особа, яка має такі ознаки. Тому інші особи, що не мають цих ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому передбачений спеціальний суб'єкт. Так, якщо в дітовбивстві разом з матір'ю новонародженої дитини брали участь і інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство).