Закон України “Про охорону праці”

Основним законодавчим документом з реалізації права гро­мадян на працю є закон України “Про охорону праці”, який було прийнято Верховною Радою України 14 жовтня 1992 р. Після перегляду та доповнення редакція набрала чинності 17.12.2002 р.

Цей Закон містить преамбулу та дев’ять розділів:

1. “Загальні положення”.

2. “Гарантії прав на охорону праці”.

3. “Організація охорони праці”.

4. “Стимулювання охорони праці”.

5. “Нормативно-правові акти з охорони праці”.

6. “Державне управління охороною праці”.

7. “Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці”.

8. “Відповідальність за порушення законодавства про охоро­ну праці”.

9. “Прикінцеві положення”.

У розділі 1 визначено дію Закону щодо фізичних і юридичних осіб, поняття “охорона праці”, “роботодавець”, “працівник”, про­голошено основні принципи державної політики в галузі охорони праці: пріоритет життя та здоров’я людини перед будь-якими ре­зультатами виробничої діяльності, її соціальний захист і відшко­дування збитків, заподіяних здоров’ю, повну відповідальність роботодавця за створення безпечних і здорових умов праці шля­хом суцільного контролю та ін.

У розділі 2 викладено такі положення: зобов’язання робото­давця інформувати працівника про умови праці; виплати ком­пенсації працівникові за шкідливі умови праці або родині в разі його загибелі; забезпечення соціального захисту працівників шляхом страхування від нещасних випадків і професійних за­хворювань (відшкодування збитків, заподіяних працівникові на виробництві, за рахунок виплат з Фонду соціального страхуван­ня від нещасних випадків); зобов’язання роботодавця письмово інформувати (не пізніше ніж за 2 місяці) працівника про зміни умов праці або пільг; право працівника відмовлятися від вико­нання роботи, яка загрожує його здоров’ю або життю; забезпе­чення працівників спецодягом і засобами індивідуального за­хисту (313); гарантування прав на охорону праці жінкам, неповнолітнім, інвалідам та ін.

У розділі 3 йдеться про обов’язки працівників і роботодавців.

Працівники зобов’язані:

• дбати про безпеку та здоров’я, як особисту, так і людей, які його оточують;

• знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці;

• у встановлений законодавством термін проходити медичні огляди.

Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Роботодавець зобов’язаний створити органи управління охоро­ною праці на підприємстві (в установі) і забезпечити їх функціо­нування для виконання та досягнення встановлених нормативів і підвищення рівня охорони праці.

Службу охорони праці створюють відповідно до “Типового по­ложення про службу охорони праці”. Вона підпорядкована робо­тодавцю, її керівників і спеціалістів прирівняно до керівників і спеціалістів виробничо-технічних служб. Ліквідація служби можлива лише в разі ліквідації підприємства. Для допомоги службі охорони праці може бути створена комісія з питань охоро­ни праці, рішення якої мають рекомендаційний характер.

Під час прийняття на роботу і в процесі роботи працівники за рахунок роботодавця повинні відповідно до вимог “Типового по­ложення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці” проходити інструктаж і навчання з пи­тань охорони праці та правил надання першої медичної допомоги потерпілим, а також правил поведінки в разі виникнення аварій,

Фінансування охорони праці здійснює роботодавець в обсягах, передбачених Законом. У колективному договорі мають бути виз­начені соціальні гарантії для працівників, гарантії з питань охо­рони праці та шляхи їх фінансування.

Будівлі, споруди, устаткування, машини, механізми, транс­портні засоби мають відповідати вимогам нормативно-правових актів з охорони праці і перед початком експлуатації проходити відповідну експертизу.

Роботодавець організовує розслідування та облік нещасних ви­падків, професійних захворювань і аварій, відповідно до “Поло­ження про порядок розслідування й облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві” та надає ін­формацію про стан охорони праці у Фонд соціального страхуван­ня від нещасних випадків. Із цією інформацією мають бути оз­найомлені всі працівники підприємства, а також представники органів державного управління та державного нагляду.

Громадяни, працівники та спеціалісти можуть, відповідно до Закону, створювати добровільні об’єднання для поліпшення охо­рони праці.

У розділі 4 Закону висвітлено питання економічного стимулю­вання працівників за ініціативу й активну участь у впровадженні заходів з підвищення рівня безпеки праці, яке здійснюють згідно з колективним договором, та відшкодування збитків за порушення правил охорони праці державі, юридичним і фізичним особам та ін.

У розділі 5 розглянуто нормативно-правові акти з охорони пра­ці: правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструк­ції та інші документи, обов’язкові для виконання. Нормативні документи щодо засобів праці та технологічних процесів мають містити вимоги до охорони праці і бути узгоджені з органами дер­жавного нагляду за охороною праці. їх переглядають за потреби, але не рідше 1 разу на 10 років.

Розділ 6 визначає органи державного управління охороною праці та їх компетенцію:

• Кабінет Міністрів України — забезпечує реалізацію дер­жавної політики в галузі охорони праці;

• Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці - здійснює контроль і комп­лексне управління охороною праці на державному рівні, зай­мається нормотворчою діяльністю та ін. Прийняті ним рішення є обов’язковими для виконання всіма міністерствами, центральни­ми органами виконавчої влади, Радою міністрів АР Крим, місце­вими державними адміністраціями, органами місцевого самовря­дування, юридичними та фізичними особами;

• Рада міністрів АР Крим, міністерства, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування — проводять єдину науково-технічну політику з питань охорони праці, розроб­ляють і реалізують галузеві програми, здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств галузі та відомчий контроль за станом охорони праці, укладають із галузевими профспілками угоди з питань охорони праці тощо.

Для координації діяльності органів державного управління охороною праці створено Національну раду з питань безпеки життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем’єр-міністр України.

Відповідно до положень розділу 7 державний нагляд за охороною праці здійснюють спеціально уповноважені центральні органи:

• Державний департамент промислової безпеки, охорони пра­ці та гірничого нагляду (Держпромгірнагляд), який є спадкоєм­цем Держнаглядохоронпраці у складі МНС;

• Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки;

• Управління пожежної охорони МНС;

• Санітарно-епідеміологічна служба МОЗ України.

Законом визначено права, відповідальність і соціальний за­хист посадових осіб спеціально уповноваженого центрального ор­гану виконавчої влади з нагляду за охороною праці.

Громадський контроль за дотриманням законодавства про охо­рону праці здійснюють профспілки, а якщо їх нема, уповноваже­на найманими працівниками особа, наділена правом перевіряти стан служби охорони праці.

У розділі 8 розглянуто види відповідальності за порушення ви­мог охорони праці, а саме: дисциплінарна, адміністративна, ма­теріальна та кримінальна.

Оговорено максимальний розмір штрафу (5% місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізичної особи, яка використовує найману працю), який передбачено за порушення законодавства про охорону праці. Кошти, отримані від стягнення штрафів, пере­раховують до державного бюджету.

У розділі 9 зазначено, що Закон набирає чинності від дня його опублікування.

Права й обов’язки громадян з охорони праці

Структура КЗпП

КЗпП містить такі розділи:

• “Загальні положення”;

• “Охорона праці”;

• “Гарантії та компенсації”;

• “Праця жінок”;

• “Праця молоді”;

• “Нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю”.

У розділі “Загальні положення” викладено основні права й обов’язки працівників, особливості міжнародних угод або договорів з питань трудового законодавства, а також додаткові піль­ги, які можуть бути надані працівникам.

У розділі “Охорона праці” наголошено, що роботодавець має створювати здорові та безпечні умови праці завдяки впроваджен­ню ефективних і сучасних засобів охорони праці, які дають змогу запобігти виробничому травматизму та професійним захворюван­ням. Він не має права вимагати від працівника виконання роботи в умовах, які суперечать чинному законодавству з охорони праці. Роботодавець або уповноважені ним органи (особи) повинні дбати про довкілля, поліпшення умов праці, дотримання правил и інс­трукцій з техніки безпеки, забезпечувати контроль за здоров’ям працівників, надавати працівникам спецодяг і засоби захисту від шкідливого впливу речовин, які використовують у процесі праці, а також створювати умови для здійснення контролю за виробни­чим середовищем тощо.