3. Розвиток тематики і жанрів дитячої літератури

Водночас з полемічною прозою в Україні кінця ХУІІ – першої початку ХУІІІ ст. виникає і поширюється віршована література. В тодішніх школах серед навчальних дисциплін одне з перших місць належало поетиці. Для засвоєння теорії і практики віршування відводився клас піїтики. Складали вірші як учителі, так і учні. За цих обставин у ХУІІ-ХУІІІ ст. виникають твори різних жанрів не лише для дитячого читання, а й про школярів. Тематика їх різноманітна.

Скажімо, у формі присвят написані вірші Касіяна Саковича про Петра Сагайдачного та Софронія Почаського про Петра Могилу. В обох присвятах прославляються видатні діячі історії та культури, подвиг яких є зразком для молодого покоління. Для дитячого читання призначено твори на морально-дидактичні й патріотичні теми Лазаря Барановича („Аполлонова лютня”).

Учні тогочасних шкіл в Україні були не лише читачами творів своїх учителів, а й авторами багатьох віршів переважно гумористично-сатиричного змісту. Ці вірші називаються літературою мандрівних дяків. Однією з провідних тем такої літератури був показ нелегкого життя шкільної молоді та її скарги на постійне голодування.

Образи дітей з’являються і в інтермедіях. Так, в одній з них під назвою „Син з татом” (ХУІІст.) гумористично зображено учня, який, довго провчившись у школі, так і не спромігся засвоїти азбуку.

У ХУІІ-ХУІІІст. виникає й такий жанр творів, як козацькі літописи.

Для української дитячої літератури дошевченківського періоду властивими стали зміни у жанрах, методах і стилях. Скажімо, переважаючою тенденцією у тогочасних віршованих творах було використання її авторами традицій усної народної творчості та поезії бурлеску. Прикладом може бути поема І.Котляревського „Енеїда”, окремі фрагменти якої з часом стали дитячим читанням.

У цей же період змінюється та набуває нового характеру і жанр байки, адресованої дітям. Як правило, вона тепер віршована. Її сюжети мають виразно громадянське спрямування, бо тут порушуються актуальні питання виховання, навчання, моралі та етики. Та й головними героями виступають сучасники – школярі, їхні батьки, вчителі, наприклад байки Є.Гребінки „Школяляр Денис”, „Хлопці”, Л.Боровиковського „Петрусь”, П.Гулака-Артемовського „Батько та син”, причому байки цих авторів просякнуті українським фольклором і національним колоритом. Це збуджує у юних читачів почуття любові до рідного краю, формує у них естетичні смаки.

Навіть стислий огляд деяких граней нової української дитячої літератури дошевченківського періоду переконує в тому, що вже тоді був підготовлений грунт для переростання її в нову, вищу якість. Це відбулося з появою Т.Г.Шевченка. Він став також основоположником нової української літератури для дітей.

3. Т.Г.Шевченко – основоположник нової української літератури для дітей

Тарас Григорович Шевченко

(9.03.1814 – 10.03.1861)

народився в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаська обл.) в сім’ї селянина-кріпака. Його батько, Григорій Іванович, умів читати, стельмахував (робив із дерева вози, колеса), а іноді й чумакувати доводилось. Мати – лагідної вдачі жінка, працьовита, дбайлива. Письменним був і дід по батькові – Іван, розповіді якого дуже любив слухати малий онук. Невдовзі родина переїхала в сусіднє село Кирилівку (нині Шевченкове), де й пройшли дитячі роки Тараса.

Він був третьою дитиною. Старшими за нього в сім’ї були Микита і Катря. Радощів у Тараса було мало. Батько й мати з дня на день ходили на панщину, жили бідно, в нужді й злиднях. За дітьми та мізерним господарством доглядати було ніколи і нікому. Хлопець ріс, як билина в полі. Няньчила тараса старша сестра Катерина, сама ще тоді дитина. Вона носилася з ним, мов з лялькою: бавила, сповивала, пісень співала. А часом, бувало, посадить під тином чи в городі, а сама побіжить до подруг, що граються, та й забуде. Маля плаче, плаче – стомиться і засне.

Коли трохи підріс, хвостиком бігав за сестрою, а згодом навіть тікати став. Хлопчикові хотілося знати, чому дерева на осінь скидають листя, звідки птахи прилітають, чого сонце лягає спати. Таким допитливим і кмітливим зростав малий Тарас. Батько пишався ним, брав його влітку з собою, коли їхав із чумаками. Чимало почув і побачив тоді Тарас. Коли ж йому виповнилося 8 років, батько віддав його в науку до дяка. Хлопець був охочий до навчання, швидко все запам’ятовував, чарівний світ знань тягнув його до дяківської школи.

Світлі дні дитинства були недовгими. Захворіла й померла матір. На руках батька залишилося п’ятеро дітей від 12 до 2 років. Тарасу виповнилося лише 9. Щоб доглянути дітей-сиріт, потрібні були жіночі руки, і батько привів у сім’ю мачуху. У неї було своїх троє дітей. Не проходило й години без сварки між дітьми, між батьками. Моторному й жвавому Тарасу діставалося найбільше, тікав він від покарання до старшої сестри або переховувався у бур’янах. Поки жив батько, якось терпів Тарас муку. Але на 12 році Хлопця спіткало нове горе: раптово, простудившись у дорозі, помер батько. Тарас зостався круглим сиротою, беззахисним і недоглянутим.

Дуже рано в Тараса проявилися здібності до малювання. Крейдою чи вуглинкою змальовував усе, що бачив. Прагнучи здобути освіту, стає наймитом дяка у школі. Пізніше шукав в сусідніх селах учителя малювання, 13-річним пасе громадську отару. Коли ж, врешті, знайшов учителя, з’ясувалось, що хлопець – кріпацька душа і повинен служити панові. Тарас став козачком пана Енгельгардта.

Тарас Григорович Шевченко прожив усього 47 років, із яких 24 роки був у кріпацтві, 10 років мучився у солдатській неволі на засланні і всього 13 років був вільною людиною.

У 1840 році вийшла у світ книга віршів „Кобзар”. І сьогодні „Кобзар” належить до тих книжок, які найбільше друкують і читають у всьому світі. То є святиня України.

До дитячого читання увійшло чимало творів Т.Шевченка. Починаючи з 1961р., об’єднані в одну книжку, вони виходять в Україні під назвою „Малий Кобзар”.