Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Miroshnichenko_M_I__Miroshnichenko_V_I__Istoriy...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

Завдання для індивідуальної роботи

1. Залучаючи навчальний матеріал з хрестоматії «Історія держави і права зарубіжних країн», доведіть або спростуйте твердження, що особливістю державно-правової думки доби Просвітництва стало поєднання теорії з практикою.

2. Співставивши погляди Гроція, Гобоса, Локка і Руссо на соціальну нерівність, з'ясуйте, як вони пов'язували її з питаннями виникнення держави?

3. Вкажіть на раціональне зерно теорії поділу властей Ш. Монтеск'є. Чим ідея поділу властей Монтеск'є і Локка відрізняється від ідеї розподілу державної влади «батьків» американської конституції?

4. Дайте тлумачення змісту поняття «політичної свободи», яке знаходимо в державно-правовій теорії Монтеск'є: «Свобода є правом робити те, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами заборонено, він би втратив свободу, оскільки те ж саме могли б робити й інші громадяни».

5. Вкажіть на суттєву різницю в теоріях суспільного договору XVII і ХУШ ст. Чим ця різниця обумовлена?

6. Сформулюйте суть державно-правової ідеології просвітителів.

  1. Що спільного і відмітного в ідеях про народний суверенітет М. Падуанського і Ж.-Ж. Руссо?

Література

Азаркин Н. Монтескье.-М., 1988.

Американские просветители. Избранньїе произведения: В 2-х т-М., 1968.

БаскинМ. Монтескье-М., 1965.

Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций.-К.-М., 1994.

История политических и правових учений / Под. ред. В. Нер-сесянца.-М., 1999-С. 277-321; 369-389.

История государства и права зарубежньїх стран. Учебн. для вузов: В 2-х ч. / Под общ. ред. Жидкова О. и Крашениннико-вой Н.- М., 2000.- Ч. 2.- С. 1-194.

Монтескье Ш. О духе законов // Антология мировой филосо-фии: Сб. филос. текстов.-К., 1991- Т. 1.-Ч. 2- С. 109-151.

Политические учення: история н современность. Домарксист-ская политическая мьісль.- М., 1976.

Реев Н. Политические взглядьі американских федералистов // Из истории политических учений.- М., 1976.- С. 143-160.

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или принципи поли-тического права // Антология мировой философии: Сб. филос. текстов.-К., 1991.- Т. 1.-Ч.2.-С. 158-163.

Себайн Г., Торсон Л. Історія політичної думки.- К., 1997-С. 481-529.,

Семенов В., Шупьженко Ф. К вопросу о философских основа-ниях права- К., 1995.- С. 29-34.

Семенов В., Шупьженко Ф. Формування ідеї громадянського суспільства та правової держави в західноєвропейській філософії ХУП-ХУПІ століть.- К., 1995.- С. 38-47. ,Сиволап И. Социальньїе идеи Вольтера.- М., 1978.

Шульженко Ф., Наум М. Історія вчень про державу і право. Курс лекцій.- К., 1997.- С. 54-70.

Хрестоматія з «Історії держави і права зарубіжних країн». У 2-х т.- К., 1998.- Т. 2.- С. 3-135.

Розділ 7

Становлення та розвиток ліберально-демократичного

СВІТОГЛЯДУ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ ВЧЕННЯХ ПРО ДЕРЖАВУ ТА ПРАВО КІНЦЯ XVIII - ПОЧАТКУ XIX ст.

  1. ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО

В НІМЕЧЧИНІКІНЦЯ'XVIII-ПОЧАТКУXIXст.

Впродовж ХуШ ст. - першої половини XIX ст. філософія в Німеччині, частиною якої була і державно-правова теорія, формувалась на тлі переважно лютеранської духовності з її пошуками та акцентом на безпосередніх (йоза католицькою церквою як інституцією) стосунках людини як духовної істоти з Богом. Але й у цій традиції дух ототожнювався з розумом і з розвитком останнього пов'язувався історичний прогрес людства. Критерієм прогресу виступав ідеал Царства Свободи (Царства Розуму). Реальна історія розглядалась у релігійно-містичній площині, тобто як здійснення, конкретизація цього ідеалу. З метафізичних позицій буття виводився своєрідний моральний світ свободи, що реалізовувався у сфері саморозвитку «розумного духу» як такого.

Така особливість духовної традиції зумовлювалась впливом трьох основних чинників. По-перше, особливістю внутрішнього життя Німеччини, яке характеризувалось політичною роздрібненістю (відсутність єдиної держави та існування багатьох карликових монархій), небезпекою втрати незалежності держави чи частини її території, економічною відсталістю, етнічною строкатістю населення тощо. По-друге, уповільненою ходою процесу індустріалізації та запізнілим характером модернізації всіх сфер суспільного життя держави. По-третє, впливом американської і особливо французької революцій. Все це і обумовило певну непослідовність та внутрішню суперечливість творчого доробку представників німецького Просвітництва. Державно-правові концепції вказаного періоду в Німеччині представлені визначними філософами Кантом, Гегелем, Фіхте.

Іммануїл Кант (1724-1804) - німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії, належав до просвітителів, які вірили у прогрес людства як у скеровану розумом прямолінійну (хоча й не без прикрих випадковостей і частково зворотних рухів) еволюцію. Свою державно-правову концепцію, в основі якої лежать принципи етики, Кант виклав у відомих працях «Метафізичні вчення про право», «До вічного миру», «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору».

Теоретичні міркування Канта про державу і право спрямовані не на пізнання сутності права і держави, а на з'ясування проблеми, якими вони повинні бути згідно з вимогами сформульованого філософом категоричного імперативу практичного розуму. Категоричний імператив Канта - це абсолютне і безумовне веління людського розуму про належну поведінку. Зміст його формулюється так: «Дій відповідно, щоб максима твоєї волі в будь-який час могла стати принципом загального законодавства». В цілому сутність вимог категоричного імперативу зводилась до обо-в 'язку ставитися до людства і в своїй особі і в особі іншого як до мети, й ніколи не ставитися до нього як до засобу. Кант підкреслював, що запорукою додержання вимог категоричного імперативу, а отже і морального вчинку є не прагнення до щастя, спрямоване на досягнення зовнішніх благ, не любов чи симпатії, а виключно повага до морального закону і додержання морального обов'язку.

Кант послідовно проводив ідею, що людина є найвищою цінністю, метою і не може бути засобом здійснення будь-яких планів; людина - це суб'єкт моральної свідомості, і у своєму житті повинна керуватися моральними законами; моральний закон апріорний (апріорі)1 - не підлягає ніяким впливам, а, отже, є безумовним у виконанні (йдеться про категоричний імператив); порушення вимог морального закону веде до свавілля (бо людина має свободу, яка іманентна, тобто внутрішньо притаманна індивіду); для обмеження свавілля існує право.

Згідно із Кантом право - це сукупність умов, що обмежують свавілля одного індивіда у відношенні до іншого під кутом зору загального закону свободи, і які запобігають юридичним конфліктам у суспільстві. Мислитель наголошував, що право покликане регулювати зовнішню сферу поведінки людей. Суб'єктивні ж мотиви поведінки, думки індивіда, його переживання правом не охоплюються, - це є сферою моралі. «Мене можуть змусити до певних вчинків заради досягнення якоїсь мети, - писав він, - але вони позбавлені можливості змусити мене до того, щоб мати ту чи іншу мету». Інакше кажучи, ніхто не має права вказувати

1 Див.,: Словник термінів, с. 218

(диктувати) людині, заради чого вона має жити, в чому вбачає особисте благо і щастя. Більше того ніхто не має права силою погроз вимагати від неї виконання цих вказівок.

Кант вказував на істинне завдання права - гарантувати моралі такий соціальний простір, в якому б вона могла без перешкод виявляти себе, і в якому максимально могла б реалізуватись свобода індивіда. Право може досягти цього покликання, якщо^буде загальнообов'язковим і здійснюватиметься примусом. Забезпечує примус держава, яка зобов'язана функціонувати в рамках вимог права, а її устрій і режим мусять максимально відповідати принципам права (це засада концепції правової держави).

У праві Кант розрізняв три категорії: природне право, позитивне право, справедливість. Джерелом природного права є самоочевидні апріорні принципи (вроджені ідеї); джерелом позитивного права є воля законодавця; справедливість - це щастя пропорційне чесності (домагання, які не, передбачені законом і тому не підлягають примусу).

Природне право, в свою чергу, мислитель поділяв на приватне і публічне. Приватне право регулює відносини індивідів як власників. Публічне - взаємовідносини між людьми, які об'єднані в союз громадян (державу), як члени політичного цілого. Центральним інститутом публічного права, згідно із Кантом, є прерогатива народу вимагати участі в утвердженні правопорядку шляхом прийняття Конституції, яка б виражала його волю. Фактично Кант обґрунтував ідею народного суверенітету. Але виборчим правом наділяв людей з високим майновим цензом. Участь у виборах тих, хто продавав свою здатність до праці, Кантом не передбачалася.

Висуваючи питання про походження держави, Кант наголошував, що вона виникла згідно із «категоричним імперативом» шляхом угоди між людьми, мета якої полягає в досягненні взаємної вигоди. Мислитель вказав на необхідну умову стабільного життя в державі — це забезпечення правового порядку, попередження деспотизму. Шляхом досягнення такого стану є встановлення у державі жорсткої субординації і узгодження дій трьох властей: законодавчої, яка належить виключно суверенній, «колективній волі народу»; виконавчої, яка зосереджується в руках законного правителя і яка підпорядкована законодавчій, верховній владі; судової, яка призначається як виконавча влада.

Аналізуючи державно-правове вчення Канта, необхідно підкреслити надзвичайну актуальність висунутої мислителем концепцій' світового союзу незалежних правових держав. Такий союз, на думку Канта, мав би виступати в ролі охоронця свободи і незалежності суверенних держав, захисником і гарантом миру. Цей союз мислитель називав «державою народів» та «федерацією вільних держав». Однак, і на цьому слід особливо наголосити, йшлося не про світову республіку чи світову імперію, а про співтовариство, конфедерацію вільних і незалежних держав, яка могла б припинити своє існування за спільною згодою її суб'єктів у будь-який час.

Кант обґрунтував ідею про «право всесвітнього громадянства», захищаючи право вибору людиною відвідин, перебування і проживання в будь-якому регіоні земної кулі. Однак це право виключало завоювання і будь-які прояви експлуатації. Обґрунтовуючи доцільність введення 'права всесвітнього громадянства, Кант підкреслював, що тісне спілкування між народами розвинулося всюди настільки, що порушення права в одному місці, відлунюється повсюди. Показово, що мислитель не протиставляв право всесвітнього громадянства праву державного громадянства і не заперечував останнього.

Йоган Готліб Фіхте (1762—1814) — філософ, представник німецького класичного ідеалізму, погляди на державу і право розвивав у руслі природно-правової доктрини. Методологічною основою державно-правової концепції Фіхте висував суб'єктивний ідеалізм. Суб'єктивний ідеалізм - це філософська течія, прибічники якої увесь матеріальний світ розглядають як сферу прояву свободи людського духу. Для суб'єктивних ідеалістів не існує об'єктивної реальності поза людською свідомістю і діяльністю (самосвідомістю).

Людина у філософії Фіхте є істотою творчою, вільною в своїй діяльності і постійно прагне до реалізації потреби свободи. Реалізація потреби свободи і творчості є необхідною умовою поступу суспільства до рівності та єдності його членів. Зовнішніми умовами реалізації такого поступу виступають держава і право. У державно-правовій концепції Фіхте держава розглядається як самоціль.

Право Фіхте виводить із «чистих форм розуму». Зовнішні чинники не мають відношення до його природи. Необхідність права задовольняється самосвідомістю, оскільки, згідно із вченням Фіхте, тільки з наявності права самосвідомість може в повній мірі виявити себе.

Особливістю права є те, що воно ґрунтується не на індивідуальній волі, а конституюється на основі взаємного визнання індивідами особистої свободи, тобто на підставі єдиної колективної волі.

Єдина колективна воля формується внаслідок укладення договору між розумно вільними людьми, який вбирає в себе три типи суспільних відносин: договір про власність, договір про захист, договір про об'єднання. Єдина колективна воля концентрується у примусі Апаратом примусу є держава. Фіхте заперечував ідею поділу влади у державі. На його думку для запобігання можливим зловживанням з боку держави (як апарату примусу) необхідно створити вищу контрольну інстанцію - ефорат, що призначається народом, стоїть над державою та володіє правом забороняти незаконні (ті, що суперечать умовам договору) дії влади.

Гарантією свободи окремого індивіда в умовах договору та умовою узгодження свободи індивіда із свободою загалу є правова спільність людей. Форму правової спільності втілює юридичний закон, який виражає загальну волю людей. Головне завдання закону полягає в забезпеченні умов договору.

Необхідною умовою договору про власність є те, що держава зобов'язана створити задовільні умови для праці' людей і набуття ними власності. Умовою договору про захист є покладання на людину обов'язків захищати свою власність від злочинних посягань і не зазіхати на майно чи власність інших. Умови договору про об'єднання виявляється синтезом умов двох попередніх договорів і виступають гарантом їх виконання.

У зрілому віці під впливом теорій французьких соціаліс-тів-утопістів Фіхте написав працю «Замкнена торгова держава» (1800 р.). Критикуючи суспільні відносини, що склалися на той час у Німеччині, і, захищаючи права трудящої людини на працю і достойне життя, Фіхте запропонував проект ідеальної держави з надмірною етатизацією (одержавленням) усіх сфер суспільного життя. У запропонованому Фіхте проекті держава є не самоціллю, а засобом досягнення ідеального суспільного устрою, в якому люди, озброєні наукою і максимально використовуючи техніку, будуть вирішувати проблеми повсякденного життя без надмірних зусиль.

На думку Фіхте, держава (апарат примусу) створює умови для розвитку продуктивних сил. Вона докладно регулює виробництво і розподіл, суворо регламентуючи побут. З огляду на економічний розвиток держава покликана перетворити країну в самодостатній і самозабезпечуваль-ний організм. Фіхте не відкидає приватної власності, але розглядає її як трудову, тобто таку, яка створюється власною працею. Проте мислитель заперечує приватну власність на землю, наголошуючи, що Земля належить Богові, а люди лише користуються нею та обробляють належним чином.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - представник німецької класичної філософії, творець системної теорії діалектики на основі об'єктивного ідеалізму. Державно-правова тематика висвітлена ним у таких працях як «Конституція Німеччини», «Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії і його відношення до науки про позитивне право», «Феноменологія духу», «Філософія духу», «Філософія права» та ін. Гегель не ставив на меті давати вказівки, якими повинні бути держава і право. Він здійснив ґрунтовний науковий аналіз їх сутності в рамках розв'язання однієї з центральних проблем своєї філософії — проблеми свободи, проаналізувавши зміст поняття свободи як конкретно-історичного явища. Для нього свобода - не ідеал, до якого має прагнути людство, і не пройдений, назавжди втрачений етап, а дійсність, актуальний стан суспільства.

Згідно із Регелем, увесь історичний поступ людства, не що інше, як об'єктивізація поняття свободи. Змістом свободи є, за Гегелем, розум взагалі. Все, що суперечить розуму - це свавілля або несвобода в дійсності. Спільним корінням свободи та розуму, їх єдністю є людина — вільна (свободна) істота.

Наявним буттям свободи у реальному житті є право. Конкретною формою вираження права є закон, який обмежує свавілля. Втіленням ідеї свободи і права є держава.

Актуалізуючи поняття свободи, стверджуючи, що найбільш адекватного виразу воно досягло в громадянському суспільстві, прусській правовій державі, Гегель, однак, не позбавляв свободу історичної перспективи. У «Філософії права» він чітко розрізняє «зовнішню державу» та державу як «загальну субстанцію». Перша, за Гегелем, є власне «громадянським суспільством» - засіб для індивідів, друга «субстанційна держава» - є самоціллю.

У своїй державно-правовій концепції Гегель синтезував платонівсько-арістотелівську думку про державу як субстанцію і цілісний організм (первинність полісу перед індивідом) з досвідом християнства і лібералізму, зокрема із визнанням останнім індивідуальних прав і свобод, рівності усіх перед законом. Подібно до того, як у Платона і Арісто-теля тільки полісна організація суспільства забезпечує справедливість і право (норму політичної справедливості), так і у Гегеля свобода, право, справедливість можливі тільки в державі, яка відповідає ідеї держави, тобто «субстанційній» державі.

Ідея держави розкривається Гегелем трояко: 1) як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави. Йдеться про державний лад, державне право; 2) у відношеннях між державами як зовнішнє державне право; 3) держава як дійсність конкретної свободи (окрема держава) у всесвітній історії.

Субстанційна держава, згідно із вченням Гегеля, історично передує громадянському суспільству і є підґрунтям його розвитку. За Гегелем, народ без державного устрою не має власне ніякої історії. Всесвітня історія для німецького філософа розгортається передусім як поступ державних форм. У цьому сенсі, зрозуміло, що первісність розглядається ним як «доісторичний час», коли не існує державних форм і, на переконання філософа, «всі несвободні» - панує свавілля дикунів.

Власне ж в історії людства Гегель виділяє три основні фази: східну, античну (греко-римську) та германо-христи-янську.

Східний світ виступає для Гегеля як деспотизм або неіс-тинна монархія, бо свободним там є лише один - деспот. Загальне свавілля дикого стану (первісності) замінене індивідуальним свавіллям правителя, яке й розглядається як закон. Власність, сім'я, державність не мають індивідуалізованих форм, розчиняючись у всезагальному. Скажімо, сім'я стверджується як необхідність, але не є чимось абсолютним і непорушним, оскільки самодержець може відібрати у чоловіка дружину та дітей. Так само виглядає картина стосовно власності.

Природним для античного суспільства німецький філософ вважає демократичний або аристократичний устрій, коли вільні лише окремі люди, а більшість цього блага позбавлена (наприклад, не громадяни полісу і раби). В античному світі свобода визнається вже не за одним (як на сході), а за декількома (в аристократіях) та за багатьма (у демократіях).

І лише у християнстві, що виникає в надрах античного світу, згідно із поглядами Гегеля, особа в царині релігійного буття знаходить саму себе і свою духовну свободу. Людина тут визнається конкретною особою і водночас образом Божим, вона є і самоціль, і самоцінність, що має призначення для вічності. Але, на думку філософа, християнський дух не міг знайти можливостей для адекватної державної актуалізації за умов Римської імперії, і це стало можливим лише завдяки нашестю германців.

Лише у середньовічному германсько-християнському світі, на думку Гегеля, свобода, мораль вперше цілком і неподільно поєднуються з індивідом як таким, а свобода усвідомлюється як надбання всіх. Тут здійснюється принцип дійсної монархії, в системі якої всі вільні.

Європейська державність як поступове здійснення свободи всіх (у їх єдності) має бути монархією. Але єдиновладдя монарха доповнюється (але не обмежується) участю деяких в управлінні та представництвом усіх у станових зборах та судах присяжних. Тобто Гегель мав на увазі конституційну монархію, засновану на принципі поділу властей.

Тільки в умовах конституційної монархії, згідно із логікою мислителя, можливий найвищий вияв позитивної (розумної) свободи. Він мав на увазі свободу не окремого індивіда, чи держави, а органічно цілісну свободу - свободу державно-організованого народу (нації), яка інтегрує в собі свободу окремих індивідів. Тут всі відносини опосередковані правом і мають правовий характер.'

Тільки державно-організований народ, на думку Гегеля, має всі підстави створити громадянське суспільство. Він підкреслював, що громадянське суспільство - це опосеред^ кована через працю система потреб, яка грунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей. Інакше кажучи, згідно із Геге-лем, в умовах існування державно-організованого народу (нації) люди рівні, як абсолютно вільні особистості, рівні в їх однаковому праві на приватну власність, але, наголошував мислитель не в розмірах володіння цією власністю. Право приватної власності є підмурком формальної (тобто правової) рівності людей у громадянському суспільстві.

Громадянське суспільство (читай буржуазне суспільство) як історичну реальність Гегель піддав ґрунтовному аналізу, узагальнивши цивілізаційні здобутки буржуазного суспільства, що утверджувалося тоді в Європі. Згідно із Гегелем, у громадянському суспільстві існує взаємодія і взаємозв'язок незалежних один від одного індивідів. Він здійснюється на основі розуміння того, що конкретний індивід, який намагається досягнути певної мети, не зможе реалізувати її в повному обсязі, не співвідносячи свою власну діяльність з інтересами інших членів суспільства; усвідомлення індивідом своєї залежності не тільки від результатів своєї власної праці, а й від результатів та блага інших; усвідомлення універсальної залежності потреб та інтересів усіх членів суспільства. Коли особистість зможе подолати свій власний егоїзм, який владно диктує Ш, що інші люди для неї «ніщо» або лише засіб досягнення мети, тільки тоді вона спроможна посісти громадянську позицію, тобто позицію загального інтересу, що і є запорукою реалізації її дійсної (справжньої) свободи. Згідно із Регелем, дійсна свобода полягає в усвідомленні індивідом того, що він частка субстан-ційного духу (субстанційної держави, яка сама є правом і свободою в дійсності), а його призначення - злитися із цілим, підпорядкувати свої особливі інтереси та вчинки загальному - державно-організованому народу (нації).

Отже, на погляд Гегеля, істинного розуміння свободи і можливості її досягнення та реалізації індивід набуває в державі, бо держава - це втілення, ідеї свободи і права. Право - це наявне буття свободи. Йдеться про справжню позитивну свободу, яка передбачає обмеження, проте не яке завгодно, згідно із Гегелем, а цілком певного типу -розумне обмеження. В цьому сенсі право виступає як міра свободи. Конкретною формою вираження права (особливим правом держави) є закон. Втілене в законі право набуває всезагальності і регулює зовнішні аспекти суспільних відносин. Отже, насамкінець, згідно із Гегелем, право є мірою формально визначеної свободи.

Таким чином, в державно-правовій концепції Гегеля держава за своєю суттю є правовим явищем. Громадянське суспільство може сформуватися тільки в умовах правової держави. Сутність права - це міра свободи. Сутність закону, як конкретної форми вираження права - це міра формально визначеної свободи.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]