2. Розвитокполітико-правовоїідеології (хі-хУст.)

Однією з центральних політичних проблем періоду Київської Русі була проблема взаємовідносин світської і церковної властей. її розв'язання здійснювалось на засадах двох концепцій політичної влади: про богоугодного володаря, в основі якої лежала ідея родового династичного князювання та концепція єдинодержавності, з ідеєю верховенства світської влади. Обидві концепції знайшли втілення у низці літописів, звернень, повчань. Серед них найбільш відомими є «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать», «Повчання Володимира Мономаха», «Ізборнік Святослава 1076р.» та ін. Головна тематика цих творів стверджувала самобутність Київської держави, засуджуючи міжусобиці, що ослаблювали Руську землю.

Церква в Київській державі намагалася піднятися над великокнязівською адміністрацією, прагнучи стати своєрідним центром єднання удільно-роздробленої держави. Церковні ідеологи намагались переконати князів, що лише духовний провід церкви є тією реальною силою, яка здатна забезпечити спокій і мир у державі, допомогти уникнути міжусобних чвар та удільних війн, а отже сприяти загальному добробуту.

Домагання церкви знайшли концептуальне відображення в теологічному вченні про «богоугодного володаря» з ідеєю династичного князювання. Творцем концепції був ігумен печерського монастиря Феодосій (помер 1074 р.), який закликав світських володарів опікуватися православ'ям, захищати церковні інтереси і водночас застерігав від надмірних втручань з боку церкви в справи світської влади. Погляди Феодосія надалі розвинув Яестор-літописець, творець першої православної доктрини династичного князювання. Ідеєю династичного князювання пронизана «Повість временних літ». У «Повісті...» Нестор розглядає історію як протиборство сил добра і зла (добро від Бога, зло від Диявола). Різні покарання посилає Бог на неправедних володарів. Всі нещастя, які випали на долю Київської Русі (усобиці, навали кочівників) - є «батіг» Бога, кара за лукавство тих, хто править. Всю відповідальність за нещастя на Русі Нестор покладає на князів. Літописець пропонує вихід із кризового становища - князі не повинні порушувати настанов церкви, тільки тоді вони можуть розраховувати на милість божу. Основною настановою церкви, яку не можна порушувати, є принцип династичного князювання: кожний князь владарює у своєму уділі. Нестор оголосив удільно-династичне князювання — єдиною встановленою Богом справедливою формою правління.

Творцем концепції єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади був перший київський митрополит (що став ним без дозволу візантійського патріарха в 1051 р.) Іларіон. Його «Слово про закон і благодать» вважається першим політичним трактатом на Русі, написаним між 1037-1050 рр. В трактаті проголошується рівність християнських народів і прославляється Володимир та його син Ярослав Мудрий за те, що завдячуючи цим правителям, віра благодатна «до народу руського дійшла». Іларіон намагався з'ясувати взаємозв'язок Закону та Істини, наголошуючи, що закон - це провідник волі Бога або правителя. Істина пов'язана з високим моральним статусом християнина, який не потребує регулятивної дії закону, бо внутрішня моральність сприяє йому в реалізації своєї волі відповідно до Істини.

Іларіон,- описуючи хід історії людства, стверджував, що' спочатку правив закон, а потім, коли Бог відвідав людство, народилася «благодать та істина». Закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших (йдеться про бого-вибраність іудейського народу.- Авт.), засвідчуючи про рабське становище людства. Закон далекий від уявлень про вище благо - свободу, бо він повністю заглиблений у земні пристрасті. Він не ушляхетнює, не очищає, а навпаки, породжує заздрість, гнів, злочини. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою і тому тотожна благодаті. Вона знімає однобічність закону і світить усім як сонце. Коли Бог відвідав людство - закон замінився благодаттю, а рабство свободою. Закон був власністю іудеїв, а благодать - подарована всьому людству (бо всі народи перед Богом рівні).

Іларіон славить Володимира, який хрестив Русь і наголошує, що єдиновладдя є опорою християнської віри, яка в свою чергу теж нероздільна з одноосібною владою. Таким чином, Іларіон захищає ідею єдинодержавності - гаранта єдності і міцності держави, її територіальної цілісності. Водночас митрополит вказує, що християнство покликане сприяти консолідації країни, стояти на охороні загальнодержавного централізму. Церква повинна служити державі і володарю. До того ж Іларіон виступає проти «візантізації» церкви на Русі, оскільки благодать відкидає закон, проголошуючи свободу.

Отже, концепція митрополита набувала конкретно політичного звучання, оскільки на перше місце ставила питання божественні риси, ісіхасти вважали, що імператор Візантії отримав владу за заповітом Стародавнього Риму і повинен підпорядковуватися у своїй діяльності церкві. Його послідовники в Україні (К. Святитель і Г. Цимблак поч. XV ст.) пропагували ідею верховності божественної влади над світською, церкви над державою, невтручання князів і королів у справи церковні, підносили роль ченців у суспільно-політичному житті.