- •Передмова
- •Частина і. Теоретичні засади професійної музчної освіти і. З історії професійної музичної освіти
- •2. Професійна музична освіта як навчальна система
- •3. Закони професійної музичної освіти
- •Принципи навчання
- •5. Методи навчання музичній діяльності
- •Частина іі. Професійні музичні здібності і. Музичні задатки і здібності
- •2. Сприймання музики
- •Музичне мислення
- •4. Пізнавально-репродуктивна діяльність
- •5. Продуктивно-творча діяльність
- •Частина ііі. Освоєння основ та операцій музично-виконавської діяльності і. Художні засади музичного виконавства
- •2. Формування техніки музичного виконавства
- •3. Методологія вивчення музичного твору
- •Має бути нотний текст “посібник”
- •4.Технологічні і творчі засади колективного музичного виконавства
- •Післямова
- •Література
Має бути нотний текст “посібник”
У даному прикладі кожна метрична доля – це самостійний у технічному відношенні елемент, оскільки виконується за допомогою неадекватної організації рухів. Так, чергування шістнадцятих нот першої долі здійснюється за допомогою роботи першого і другого пальців лівої руки, другої долі – третього і четвертого пальців, третьої долі – другого і третього пальців, четвертої долі – четвертого і другого, а також третього і першого пальців (виконання на скрипці, домрі чи кобзі-примі). Тому доцільно розбити цей такт на чотири частини і застосувати багаторазове повторення кожної з них. Таким шляхом досягається узгодженість, “звичність” чергування рухів різних пальців при виконанні сусідніх нот, відтворення звуків акорду (арпеджіо). Потім об’єднуються дві долі – перша і друга, друга і третя, третя і четверта. І тільки після цього можна застосовувати багаторазове повторення всього такту в повільному темпі.
Таким чином освоюється, запам’ятовується даний такт як певна логічна, інтонаційна побудова, як конкретна організація рухів пальців. Одночасно відпрацьовуються і запам’ятовуються особливості звуковидобування і звуковедення: штрихи, переходи з струни струну, аплікатура, а також основні закономірності роботи правої руки, досягається узгодженість роботи рук.
Третьою умовою ефективності роботи над технічно складними місцями є досягнення автоматизації виконання. “Художньо повноцінна інтерпретація фізично неможлива до тих пір, поки рухомий, моторний бік виконання не досягне значного ступеня автоматизації”104, 85. Якщо виконавці у процесі гри будуть постійно стурбовані технічними проблемами, думати над кожним рухом, прийомом гри, вони, зрозуміло, не зможуть приділяти належну увагу художнім аспектам виконання, повністю переключитися на художню інтерпретацію.
Автоматизація рухів зароджується під час багаторазового повторення окремих місць чи епізодів у повільному темпі і досягає високого рівня тоді, коли відбувається розумове, перцептивне і сенсорне запам’ятовування нотного тексту, коли кожний вид пам’яті виконує свою функцію самостійно, підпорядковуючись єдиному художньому процесові.
Четвертою у мовою успішного оволодіння складними для виконання місцями нотного тексту є поступовість у підвищення темпів. Повільна гра, багаторазове повторення створюють передумови для швидкої гри. Проте сформовані навички і вміння, які якісно виявляються у повільному темпі, часто зникають при переході на швидку гру. Це явище закономірне, оскільки у психологічному і фізіологічному плані швидка і повільна гра неадекватні. Швидкий темп вимагає зовсім іншого, досконалішого рівня сенсорної пам’яті, повної автоматизації, які повинні виявлятися значно інтенсивніше в умовах часового дефіциту. Усі узгоджені, зручні рухи, переходи зі струни на струну, зміни позицій при переході на швидкий темп стають незручними, незвичними, порушується взаємозв’язок різних видів пам’яті. Тому переходити від повільного до швидкого темпу необхідно поступово і помірно. Кожний етап повинен передбачати багаторазове повторення доти, доки гра у новому темпі не стане такою ж зручною, технічно посильною, як і попередньому темпі.
П’ятою умовою ефективності роботи над складними для виконання місцями є чергування швидкої та повільної гри. Справа у тому, що навіть методично грамотний перехід від повільного до швидкого темпу не гарантує стабільності виконання, оскільки фізіолого-руховий апарат учнів і студентів ще не має сталої фізичної витривалості та необхідного психологічного забезпечення. Тому доцільно періодично чергувати швидку гру з повільною, що дозволить не губити контролю за технологічними процесами, домогтися стабільності гри. До повільного темпу необхідно повертатися насамперед у тому випадку, коли швидка гра спричиняє помилки в нотному тексті, неякісне виконання штрихів, неточності у відтворенні метро ритму, динаміки, погіршення якості звуку, а пальці недостатньо вільно справляються з моторикою рухів.
Досить часто необхідність повернення до повільного темпу викликається тим, що процес поступового прискорення виконання був пройдений поспішно, без ґрунтовного освоєння технології, без належної адаптації на кожному “темповому щаблі”. У цьому випадку треба починати все спочатку: в повільному темпі перевірити правильність звуковидобування, штрихи, аплікатуру, відновити всі виконавські характеристики, і тільки після цього підвищувати швидкість гри. Проте навіть тоді, коли оркестранти успішно оволоділи виконанням складних місць у швидкому темпі доцільно систематично повертатися до повільної гри. Це дозволить час від часу перевіряти правильність і оптимальність рухів, аплікатури, всіх елементів технології гри, попередити “загравання”, коли певні погрішності в грі внаслідок багаторазового повторення автоматизуються і стають звичними, а сам “автоматизований” процес не піддається контролю.
Шостою умовою успішного засвоєння складних для виконання місць є робота над ними з дотриманням передбаченої динаміки. Під час відпрацювання штрихів, аплікатури, переходів зі струни на струну, зміни позицій може використовуватися різна, часто контрастна динаміка. Але такий відхід від необхідної сили звучності – це лише методичний прийом, що застосовується на початковому етапі роботи над нотним текстом. Відпрацьовувати складні місця у повільному темпі, поступово його підвищувати, домагатися автоматизації рухів, усього виконавського процесу необхідно тільки з потрібною, передбаченою композитором силою звучання. У цей період формуються слухові уявлення, “звуковий образ” даного уривку твору, які сукупно з технологічними процесами створюють певний стереотип виконання. Крім того, тривала гра з необхідною силою звучності дозволяє відпрацювати і закріпити способи і прийоми звуковідтворення саме у визначеному, конкретному динамічному режимі. Ці особливості досить відчутні при виконанні одного і того ж місця з різною силою звучності і стосуються сили тримання смичка, медіатора, характеру туше, напруженості всього виконавського апарату.
Сьомою умовою ефективності роботи над складними для виконання місцями доцільно вважати гру з використанням різноманітних метро ритмічних малюнків, скільки слідом за рухово-моторною технікою метро ритм є однією з основних проблем виконавства. Різноманітні метро ритмічні побудови викликають забруднення в грі у зв’язку з необхідністю їхнього точного відтворення, складністю технологічного процесу.
Цілеспрямований відступ від викладених у нотному тексті метро ритмічних малюнків – це один з шляхів подолання виконавських труднощів. Наприклад: під час виконання послідовності нот восьмої з крапкою і шістнадцятої /ноти/ музиканти зустрічаються з труднощами щодо точного відтворення їхньої реальної тривалості, а також з проблемами технологічного порядку, що зв’язані з коротким виконанням шістнадцятої ноти, з необхідністю швидкої зміни штриха, напрямку руху смичка, медіатора тощо. У цьому випадку даний уривок доцільно багаторазово рівно виконати восьмими нотами, дотримуючись штрихів, які передбачені для виконання основного метро ритмічного малюнка. Така зміна малюнка дозволяє засвоїти рівномірність темпо-ритму, відчути місце шістнадцятої ноти в цьому русі. Одночасно відпрацьовуються і засвоюються особливості штрихового звуковідтворення нот, які потім легко адаптуються в умовах виконання необхідного метро ритмічного малюнка. Таких прийомів зміни метроритмічного малюнка існує велика кількість. Використання того чи іншого з них обумовлюється конкретним малюнком, необхідністю розв’язання певних виконавських проблем. Основна методологічна настанова реалізації різноманітних підходів полягає в забезпеченні музично-психологічних умов, відповідної підготовки виконавського апарату, в пристосуванні способів і прийомів звуковидобування та звуковедення для точного відтворення конкретних метро ритмічних малюнків.4
Завершальним етапом сенсорно-тактильного освоєння музичного твору є автоматизація техніко-виконавських дій. “Художньо повноцінна інтерпретація фізично неможлива до тих пір, поки руховий, моторний бік виконання не досягне значного ступеня автоматизації” – писав Г.М.Коган 104, 85.
Термін “автоматизація” у даному контексті означає досягнення певного автоматизму, механічності виконавських дій і рухів, що дозволяє послабити свідомий контроль виконавських процесів, повніше зосередити увагу на технологічних і художніх проблемах. Автоматизація виконання тексту конкретного музичного твору здійснюється як шляхом використання сформованого автоматизму виконання певних типових варіантів викладу нотного тексту (гамо- чи арпеджіо подібний рух мелодичної лінії, зміни позицій, певні види стрибків, викладу акомпанементу в лівій руці (фортепіано, акордеон чи баян) тощо, так і шляхом формування нових умовних рефлексів.
Ефективність автоматизації виконавства зумовлюється багатьма об’єктивними і суб’єктивними факторами, найважливішими з яких є глибоке усвідомлення сутності нотного тексту та оптимізація виконавських дій і рухів. Автоматизм зароджується у процесі багаторазового повторення окремих місць, епізодів, частин музичного твору у повільному темпі і досягає високого рівня тоді, коли відбувається розумове, чуттєве і сенсорно-тактильне запам’ятовування нотного тексту, і коли кожен вид пам’яті виконує свою функцію самостійно, не потребуючи активних сигналів центральної нервової системи.
Логіко-структурне освоєння музичного твору є важливим елементом системи роботи над ним. Сенсорно-тактильне освоєння нотного тексту, як відзначалося, дозволяє озвучити п’єсу в цілому і шляхом сприймання та аналізу реального звучання “опредметити” знання, одержані під час попереднього ознайомлення з твором. Реальне звучання передає всю інформацію про музичний твір, у тому числі і про його конструктивні особливості, логіку структурної побудови, які безпосередньо зв’язані, як відомо, з конкретною музичною формою. Особливості формоутворення тієї чи іншої п’єси, його відповідність установленим історичною практикою законам і правилам, можна, зрозуміло, прослідкувати шляхом аналізу нотного тексту за робочим столом, зорового і за допомогою внутрішнього слуху охоплення її, п’єси, як цілісного утворення. При цьому є всі можливості розглянути структуру, зупинитися на кожному епізоді, знайти логіку взаємозв’язку окремих частин, специфічні моменти формоутворення, характерні лише для даної п’єси.
Проте озвучення музичного твору відкриває зовсім інші можливості сприйняття та усвідомлення форми – як звукового процесу, що розгортається у часі, у певній послідовності складових частин та елементів. При цьому “музичне ціле поступово виникає у нашій свідомості із частин, що ідуть одна за другою і зв’язані в одне за допомогою пам’яті. Ця особливість сприймання музики визначає і сутність музичної форми, яка, протікаючи у часі, завжди є процесом, тобто розвитком із тим чи іншим ступенем інтенсивності”195, 9-10. Окрім того, виконавець одержує можливості: “бачити” музичну форму цілком і в подробицях, як це відбувається під час сприймання творів просторових мистецтв (живопису, графіки, скульптури, архітектури); відчути і усвідомити логіку організації звучання музики як змістовного процесу, особливості взаємозв’язків між окремими частинами, які установлюються за допомогою виражальних засобів музичної мови; пізнати особливості використання певного типу форми і побудови її структури для передачі того чи іншого художнього змісту.
У пізнання, освоєнні музичної форми музично-звукова інформація, яку несе реальне звучання, доповнює, поглиблює і піднімає на рівень чуттєво-емоційних характеристик інформацію, отриману в процесі музично-теоретичного аналізу твору. Раціональне мислення доповнюється емоційним компонентом, надаючи пізнанню необхідну глибину і всебічність. Найповніше музична форма пізнається у процесі визначення формоутворюючих функцій виражальних засобів і елементів музичної мови. Основні з них, до яких насамперед відносяться мелодія, гармонія і ритм, відіграють визначальну роль як у побудові найменших частин твору, так і в утворенні цілого. Провідне становище у цьому мелодії є очевидним, оскільки вона виражає головну музичну думку, її характерні риси, і в той же час сама є повною формою. Рух мелодії як реалізація у часовому просторі організованого інтонування, відбувається раціонально визначеним шляхом від однієї точки підвищеного напруження взаємозв’язків послідовних малих елементів, до іншої, від кульмінації до кульмінації. Побудова головної кульмінації, підвищення інтенсивності звучання і його затухання безпосередньо пов’язані із смисловим фактором інтонування, побудови і взаємозв’язку мотивів, фраз, речень і періодів.
Важливо вияснити ладові відношення та інтервали ку мелодії, які часто мають домінуюче значення у формоутворенні, а ладо-інтервальні послідовності “утворюють композиційне супідрядження стосовно малих елементів форми”195, 20. Співвідношення і зв’язки стосовно закінчених музичних думок (певних формоутворень) визначають особливості супідрядження частин на основі мелодико-тематичних елементів у творі в цілому, чи в його окремих частинах.
Основне формоутворююче значення гармонії полягає у функціональності, у властивостях акордики передавати стійкі і нестійкі стани, створювати і послаблювати гармонічну напругу – важливих факторів розвитку музичної думки, процесуальній послідовності її формоутворюючих елементів, а також вплив на внутрішньоструктурні взаємозв’язки зміни тонального плану.
Отже, в кожному окремому музичному творі необхідно визначити ступінь і особливості сприяння гармонії композиційному супідрядженні частин форми, які найчастіше виявляються у взаємозв’язку каденцій, головної і підлеглих тональностей, у певних закономірностях співвідношень стійкості і нестійкості акордів і тональностей у музичній формі. Не втратили свого значення слова М.Д.Тіца, сказані ним сорок років тому: “Функції акорду (його зв’язок і взаємозв’язок з іншими акордами) не можна розглядати спрощено, схематично. Тому вчення про функцію акорду, яке ігнорує всю різноманітність функціонального значення співзвуч, відмовляється вивчати музику в усій її багатообразності і не може бути строго науковим...”213, 25.
Ритм – це первісно організуючий фактор викладу музичної думки у часі. Розглядаючи особливості ритму в конкретному музичному творі, доцільно звертати першочергову увагу на спосіб його виявлення у сукупності з метром (метроритм) щодо організації послідовності звукових тривалостей, які, у свою чергу, входять до складу певних малих форм. Ритм, як стверджує І.В.Способін, “зміцнює докупи різні звуки і акорди і створює з них групи, що мають осмисленість і певну виокремленість. Із сполучення і супідрядженості таких подібних і різних груп утворюються закінчені думки-теми, а з тем та їх розвитку – цілі твори”195, 27.
Інша функція ритму в музичній формі – пропорційне співвідношення малих і великих частин твору щодо тривалості. Аналізуючи це явище важливо урахувати не тільки певні закономірності пропорційності форми, але і всю сукупність формоутворюючих елементів, художні фактори викладу музичного матеріалу.
Важливе місце у логіко-структурному освоєнні музичного твору займає усвідомлення функцій його складових частин. Основними з них, за визначенням І.В.Способі на, є: викладення теми (тем), тобто перше її проведення; сполучна частина між викладенням різних тем або взагалі між основними частинами форми; середня частина – побудова, яка розташована між другими, частіше подібними за змістом частинами, і самостійніше, ніж сполучна реприза, тобто повторне проведення теми (тем) після якої-небудь іншої музики; вступ до основної форми або її частини, тобто побудова, що іде за кінцем цієї основної форми і має назву коди, або приєднана до якої-небудь із частин форми.195, 29.
Загальні логічні функції частин, формуючи логіко-композиційні засади музичної форми у цілому, визначають особливості побудови драматургії твору. Тому функціональний аналіз частин тісно пов’язується з усвідомленням сталих функцій форми (імпульс, розвиток, завершення). Пізнання функціональної і структурної характеристик форми, функцій окремих частин у взаємозв’язку експресивно-драматичних і логіко-композиційних компонентів та особливостей їх виявлення у конкретному творі – це важливий чинник логіко-структурного освоєння твору, усвідомлення сутності цілого через його складові частини і кожної окремої частини як елементу цілого.
Музична форма ґрунтується на певних способах музичного розвитку, основні з яких у процесі історичної практики сформувалися як принципи музичного розвитку у формі. Визначення і глибокий аналіз цих принципів має велике значення для логіко-структурного освоєння твору, його складових частин і пізнання логіки взаємовідношень між ними. Головними принципами музичного розвитку у формі є: повторність, варіаційність, розробка, співставлення, репризність, вільне розгортання.
Кожний музичний твір, як відомо, має свою, особливим способом організовану систему музичних засобів, пристосовану для втілення художнього змісту. Однією з ознак “індивідуальної” організації музичної форми є функції та взаємовідношення її складових частин, а також особливості побудови кожної з них. Мова іде, в даному випадку, не про тип музичного викладу, а про змінну природу формоутворення (у межах визначеної форми), детерміновану конкретним змістом. Принципи розвитку у формі служать засобом розширення виражальних можливостей тематизму, поглиблення музичної думки, певної зміни характеру мелодики, ствердження головної художньої ідеї тощо. Крім того, вони мають дійовий вплив на структурні функції частин, оскільки останні безпосередньо обумовлюються логікою музичного викладу.
Музично-виражальне освоєння твору – це процес пізнання і усвідомлення функцій виражальних засобів музичної мови і особливостей їх використання в системі внутрішніх художньо-логічних взаємозв’язків. Виявленню дійсного значення і ролі кожного окремого засобу музичної виразності у відтворенні художньої образності сприяють загальні уявлення про твір, отримані у процесі попереднього ознайомлення з ним. Як писав С.М.Ейзенштейн, в обох випадках, чи йде мова про процес запам’ятовування, чи про процес сприймання художнього твору, – залишається правильною закономірність того, що одиничне входить у свідомість і почуття через ціле – через образ.
Як відомо основним виражальним засобом музичної мови, головним носієм музичної думки, і який передусім підлягає всебічному пізнанню, є мелодія. Особливості пізнання мелодії обумовлюються, зрозуміло, самою мелодією, а також рівнем музичної освіти учня чи студента. У початковій ланці навчання проста мелодія пізнається за такими зрозумілими ознаками, як наспівна, весела, танцювальна, сумна тощо. З поглибленням музичної підготовки учнів ускладнюються і пізнання мелодії, переходячи від загальних уявлень про неї до конкретних характеристик і властивостей. Важливо, щоб вони починали вивчення музичного твору з усвідомлення виражальної сутності мелодики, оскільки кожна окрема мелодія, мелодична лінія, а часто і окремий елемент мелодизму мають певний смисл та емоційне навантаження і сукупно створюють художню образність твору.
Індивідуальних ознак і рис своєрідності мелодії надають багато чисельні виражальні засоби музичної мови, організовані відповідним чином стосовно лише однієї мелодії. Головними з них є: особливості інтонування, способи мелодичного розвитку (музична лінія чи музичний малюнок), лад, ритмічна структура, динаміка, і тембр. “Для мелодії, як музичної думки, – писав Л.А.Мазель, – мають важливе значення і музично-висотні співвідношення, і ритм, і динаміка, і тембр, і сам спосіб виконання..., а часто і гармонічні співвідношення, що розуміються мелодією”135, 62.
Вивчення особливостей інтонування дозволяє усвідомити мелодію на рівні первинних музично-виражальних імпульсів, найменших мелодичних зворотів, що формують своєрідність мелодичного малюнку, її, мелодії, смислову і художньо-виражальну унікальність. Разом з тим, інтонація виявляється як художньо-виражальна частка лише в умовах і контексті конкретної мелодії та її виражальних характеристик.
Освоєння правильної артикуляції має велике значення для усвідомлення характеру мелодики, досягнення її виразного виконання. Важливо, щоб учні і студенти сприймали артикуляцію не тільки як спосіб виконання певної послідовності звуків, а передусім усвідомлювали художньо-виражальну сутність їх зв’язного чи роздільного виконання.
Малюнок мелодичної лінії, частота і динамізм її підйомів і спадів, чи рух на одній висоті, визначають як рівень напруження між інтонаціями та окремими звуками, так і загальний характер мелодії.
Велике значення для глибокого пізнання мелодики має вивчення ладових характеристик. Якщо співставлення мажору і мінору допомагає учням початкових класів усвідомити два основані засоби передачі певного настрою, то використання багато чисельних ладів чи їх елементів (міксолідійського, дорійського, фригійського, різновидів мінору тощо), з одного боку, є важливим чинником надання музиці національної своєрідності, вираження творчого стилю композитора, а з іншого боку – засобом музичного розвитку, надання мелодії характерного забарвлення.
Організуючим фактором музичного інтонування у межах мелодії є ритм – визначена послідовність чергування тривалостей музичних звуків. Відчуття “внутрішнього пульсу” мелодії дозволяє сприйняти динамізм, енергетику мелодичного руху як часового процесу, пізнати жанрові властивості та особливості поділу її, мелодії, на малі складові частини чи елементи.
Важливим виражальним засобом мелодії є динаміка. Тихе чи гучне звучання спочатку характеризує мелодію як бадьору, енергійну, чи спокійну, сумну, а багато чисельні динамічні відмінності використовуються з метою виявлення характеру звучання, характерних рис кожної мелодії, посилення чи послаблення напруженості звучання, досягнення виразного фразування і розвитку музичної думки, художньо-раціонального викладу мелодії у часі.
Мелодія може повністю виявити свою художню сутність лише за умови дотримання іманентної її швидкості викладення у часовому просторі, оскільки, як відомо, ніщо так не змінює характер звучання, як неправильний темп. Тому пізнання, пошук необхідного темпу, який найповніше відображає сутнісні характеристики, субстанціонально притаманні мелодії і є одним і з першочергових завдань. Таке ж важливе значення має осягнення гармонічного боку мелодії, яка в системі гармонічних послідовностей отримує нові виражальні можливості, що виявляються в яскравому відчутті ладо тональної обумовленості інтонації, логіки внутрішніх взаємозв’язків, особливості побудови окремих частин і мелодії в цілому як певної закінченої музичної думки.
Значну виражальну функцію виконує тембр. Він надає мелодії (у поєднанні з іншими виражальними засобами, зокрема, з динамікою) м’якого, ніжного, чи густого і напруженого звучання, забарвлює її своєрідним колоритом, що відповідає характеру художньої образності. Пізнання логіки використання певного тембрового забарвлення звучання мелодії – це важливий фактор пізнання її художньо-виражальних якостей. Оскільки в багатьох видах музичного виконавства необхідне темброве забарвлення звучання мелодії – це важливий фактор пізнання її художньо-виражальних якостей. Оскільки в багатьох видах музичного виконавства необхідне темброве забарвлення звучання тільки розуміється і відшукується у процесі роботи над твором (винятком є партитури оркестрів та інструментальних ансамблів), важливо наголосити, що усвідомлення і досягнення художньо доцільного тембрового звучання мелодії – це необхідна умова виразного виконання кожного музиканта-інструменталіста, вокаліста, хору чи вокального ансамблю. Оркестри, хори, інструментальні та вокальні ансамблі мають, зрозуміло, значно більший арсенал темброво-виражальних можливостей, ніж соліст. До тембрових модифікацій інструмента чи голосу додається темброве розмаїття неадекватного звучання багатьох інструментів і голосів. В умовах колективного виконавства кожна мелодична лінія отримує свої художньо-виражальні характеристики не тільки за допомогою тихого чи гучного, м’якого чи насиченого звучання, але передусім шляхом використання оригінальних тембрів різних музичних інструментів, хорових партій і окремих голосів. Отже, усвідомлення художньої логіки використання певного тембру дозволить глибше пізнати виражальну сутність самої мелодії, її художньо-смислове значення.
Пізнання, освоєння мелодії не обмежується виокремленими проблемами інтонування, артикуляції, способів музичного розвитку, ладу, ритму, динаміки, темпу, гармонії чи тембру. Важливо осягнути її як художній феномен у логічній цілісності перелічених виражальних засобів, за допомогою яких вона, мелодія, виконує у творі головну художньо-смислову функцію.
Одним з основних виражальних засобів музики є ритм. Він наскрізь пронизує музичний твір внутрішньою пульсацією, визначаючи особливості чергування звуків, наголосів, тривалість музичних тонів і співвідношення між ними. Ритмічна організація виконавського процесу виявляється також є у побудові інтонацій, фраз, речень, періодів, окремих частин твору, в особливостях їх чергування та взаємозв’язків як важливого фактору формування цілого. “маю признатися, – писав Г.Г.Нейгауз, – що музику (виконавство), яка не має ритмічного стержня – логіки часу і розвитку в часі, – я сприймаю тільки як музичний шум”164, 36.
Проте окрім виконання “організаційних”, формоутворюючих функцій, про що мова велася вище, ритм яскраво виявляється як специфічна властивість музики. Зокрема, він надає їй характерних жанрових ознак (марш, танець, пісня тощо), бере ініціативу в кульмінаційних місцях, що передбачають особливий виклад музичного матеріалу за допомогою характерних ритмічних побудов, служить визначальним фактором певної образності, настрою, породжуючи і передаючи їх багаторазовим повторенням ритмічних фігур супроводу, а також визначає динаміку руху, слугує імпульсом збудження і т.п.
Вивчаючи музичний твір, доцільно звертати особливу увагу на особливості ритмічної організації фактурного викладу музичного матеріалу. Необхідний характер звучання значною мірою досягається за допомогою відповідного ритмічного малюнка чергування акордів, гармонічної фігурації, певних метро ритмічних стосунків між відносно самостійними голосами. Музичний розвиток досить часто ґрунтується на удосконаленні ритмічного малюнку, дробленні долей, чи навпаки – необхідний ефект досягається за допомогою укріплення акордів, об’єднуючи декілька долей в одну. Ретельного вивчення потребує ритмічна організація супроводу, яка має безпосереднє відношення до створення характеру звучання кожної з тем, а також способи музичного розвитку, що здійснюється шляхом зміни ритмічного малюнку інтонаційних рухів, і цілих мелодичних форм. Важливо пам’ятати, що ритмічні видозміни не тільки збагачують чи збіднюють звучання, посилюють чи послаблюють пульсацію, вносять нові деталі і наголоси, але можуть призвести до повного переосмислення музичної образності.
Усвідомлення ролі динаміки в побудові кожної музичної фрази, речення, кульмінацій, у створенні контрастного звучання, виділення окремих голосів, тобто, в досягненні виразного розвитку музичної думки в часовому просторі – один з важливих чинників пізнання художнього змісту твору та особливостей його відтворення.
Пізнання динаміки як виражального елемента процесу відтворення художнього змісту здійснюється за такими напрямами:
визначення загальної сили звучання музичного твору;
визначення сили звучання окремих частин твору і динамічних взаємовідношень між ними;
– визначення сили звучності окремих музичних тем і динамічних співвідношень між ними;
– усвідомлення художньої логіки побудови головної і другорядних кульмінацій, виділення окремих нот, “домінуючих тонів” у фразі чи реченні за допомогою динаміки.
Глибина усвідомлення музичного твору обумовлюється багато чисельними чинниками пізнавальної діяльності, серед яких одне з чільних місць посідає пізнання загальної сили звучання твору, яка безпосередньо впливає на загальний характер музики і сутність художньої образності.
У переважній більшості музичних творів динамічна шкала використовується досить ефективно. Винятком можуть служити твори, що виконують прикладне значення (марші, народні танці тощо). Але й вони у концертному виконанні можуть звучати досить різноманітно, динамічно виразно. Разом з тим кожен твір має індивідуальне динамічне забарвлення, загальну, характерну для всього твору силу звучності, як правило, динаміка першого проведення головної теми. Подальший динамічний розвиток цієї теми здійснюється відповідно до головної характеристики її звучання. Динамічні піднесення чи спадання лише підкреслюють цю характеристику але не змінюють динамічного “тону” всього твору.
Правильне визначення сили звуковідтворення основної теми – це один з факторів правильного відтворення мелосу, характеру звучання, досягнення художності звучання. У процесі роботи над твором необхідно освоювати тематизм твору лише у взаємозв’язку, взаємовідношенні з конкретною слою звучання. При цьому необхідно мати на увазі, що навіть незначний відхід від правильної динаміки спричинює значну зміну характеру мелодики, художньо-смислового навантаження кожної теми. Разом з тим необхідно пам’ятати, що кожний динамічний відтінок – це досить умовне поняття: він об’єктивно є достовірним лише щодо іншого відтінку, але не до музики в цілому.
Окремі частини музичних творів часто відрізняються динамічними характеристиками, що в контексті завдань створення художньої цілісності вимагає установлення між цими частинами відповідних стосунків, узгодження динаміки їх звучання. Щоб вирішити ці питання, конкретні завдання “технологічного” порядку, необхідно з’ясувати фактори, які зумовлюють неадекватність динамічного звучання цих частин. Ця неадекватність, як правило, залежить від мелосу, смислового значення кожної окремої частини, а також від особливостей передачі художнього змісту твору. Учні і студенти повинні глибоко усвідомити ці детермінуючі фактори, роль динаміки у відтворенні характеру звучання, художньої образності кожної частини, логіку їх динамічних взаємовідношень.
Динаміка використовується, також, для протиставлення (контрастна динаміка), виділення моменту зміни характеру звучання (близькі ступені сили звучності) чи смислового поєднання окремих тем і частин твору. У кожному випадку взаємовідношення динамічних характеристик і відтінків мають свою логіку і свої особливості. Наприклад, у динамічному протиставленні частин чи тем немає рації шукати точних, математично ввірених щодо сили звучності взаємовідношень контрастних відтінків: їх співвідношення повинні відповідати не певній кількості градаційних ступенів між ними, а конкретним завданням забезпечення переконливого протиставлення.
Необхідно звернути особливу увагу на м’яке відтінення характеру окремих частин і установлення між ними відповідних динамічних взаємовідносин. Якщо значні динамічні відмінності посилюють неадекватність цих частин, то значні відмінності можуть спричинити майже адекватне сприйняття. Тому передусім необхідно з’ясувати їхню художню сутність у контексті всього музичного твору, і на цій підставі визначити логічні динамічні взаємовідношення між ними. Кожний виконавець (у даному випадку учень чи студент) має усвідомити взаємовідношення частин твору як логічний взаємозв’язок складових частин цілого, а динамічні відмінності їх звучання – як засіб встановлення цього зв’язку. Необхідно усвідомити, запам’ятовувати не конкретну силу звучності, а художні закономірності виконання, які вимагають застосування тих чи інших динамічних відтінків, встановлення між частинами твору відповідних динамічних відношень.
Використання динаміки як засобу поєднання частин музичного твору здебільшого відбувається у тому випадку, коли перехід з однієї частини в іншу передбачає подальший розвиток музичної драматургії, попередніх образів і тем. Нова сила звучання, як правило, логічно випливає із змісту попередньої частини і не розриває єдності музичної думки, а загальний музичний розвиток здійснюється з урахуванням характеру звучання попередньої частини. Усвідомлення цілісності, художньої цілісності цього часового процесу допоможе зрозуміти логіку динамічних співвідношень між частинами, певні закономірності використання різних ступенів звучності у побудові кожної з них.
За допомогою динаміки характеризуються не лише окремі частини твору, а й основні теми, мелодичні лінії та інші елементи фактури. Їх динамічні відношення, особливості звучання кожного динамічного відтінку відносно іншого відтінку повністю залежать від внутрішньої логіки формоутворення, фактури, художніх закономірностей відтворення певного художнього образу.
Важливою умовою глибокого пізнання художнього образу. Логіки побудови музичного твору як цілісності є всебічне вивчення, усвідомлення художньої логіки побудови кульмінацій – від опорних нот у кожній фразі, окремих кульмінаційних моментів до генеральної кульмінації, а також логіки взаємозв’язку і взаємодії між ними. Пізнавальну роботу необхідно проводити у кожній окремій частині твору. Згідно з логікою і особливостями розвитку тематизму у часі визначаються динамічні співвідношення опорних звуків фраз, сила звучності кульмінації даної частини, а потім і кульмінаційних моментів окремих частин твору. Необхідно мати на увазі, що кульмінація кожної частини є виразом її сутності щодо характеру музики, рівня внутрішнього напруження, динамічної виразності фразування. Динамічне співставлення звучання кульмінацій окремих частин – це питання взаємовідносин частин у цілому.
Особливу увагу необхідно звернути на побудову генеральної кульмінації – найвищої точки музичної думки, квінтесенції у побудові музичного образу, яка готується всією логікою розвитку музичного змісту у часі. У нескладних одночастинних, простих дво-тричастинних творах генеральна кульмінація у звичайному розумінні може бути відсутня. Але у цих творах обов’язково є основний смисловий вузол, який підкреслюється за допомогою певного динамічного виділення. Ці “сховані” кульмінації мають таке ж важливе значення у формоутворенні і забезпеченні логічної побудови музичної думки, як і яскраво визначені кульмінаційні моменти.
У процесі музичного розвитку динаміка використовується досить різноманітно. Окрім побудови фраз, речень, кульмінацій тощо, за її допомогою здійснюється посилення чи послаблення, раптова зміна експресивності звучання, динамічне протиставлення окремих фраз, елементів фактури, акордів тощо. Як складові частини загального музичного розвитку засоби посилення виразності звучання усі динамічні прийоми тісно пов’язані з іншими засобами музичної виразності і вимагають глибокого усвідомлення в художньому контексті цих взаємозв’язків.
Невід’ємним складовим елементом роботи над музичним твором є вивчення його гармонічної мови. Автори багато чисельних теоретичних і методичних праць, присвячених проблемам виконавства і навчання музичному мистецтву, досить рідко приділяють увагу гармонії. Історично сформована система гармонічного мислення, теоретичні знання, які учні і студенти середніх і вищих музичних навчальних закладів отримують під час вивчення навчальної дисципліни “Гармонія”, у процесі над музичним твором не використовуються систематично і в повному обсязі, оскільки гармонічний аналіз твору, як свідчить практика, проводиться епізодично і вибірково.
Разом з тим гармонія є унікальним виражальним засобом і бере активну участь у створенні художніх образів і передачі художнього змісту. Вона відображає стиль епохи, особливості певного творчого напряму, характерні риси жанру, індивідуальну манеру композитора. Вона, гармонія, всебічно сприяє розвитку тематизму і музичної драматургії в цілому, актуалізуючи логіку внутрішніх взаємозв’язків і взаємовідношень. Витримані гармонічні послідовності, чи викладення їх у повільному темпі, створюють своєрідну константу музичного розвитку, обумовлюють і “уточнюють” відносини між складовими елементами мелодики, спрямовуючи мелодичні лінії оптимальним шляхом найповнішого виявлення своїх художньо-виражальних властивостей.
Досить часто гармонічні акорди виконують самостійну художньо-виражальну функцію, відтворюючи певний характер звучання (урочистість, світла прозорість тощо), чи насичене звучання повільного мелодичного руху Швидке чергування акордів, в якому неможливо сприйняти і осмислити логічний зв’язок окремих гармонічних функцій з мелодикою і між собою, не можна усвідомлювати як загальний гармонічний фон, оскільки їх чергування відбувається у відповідності з логікою руху мелодичних ліній і є важливим засобом музичного розвитку.
У різних ланках професійної музичної освіти освоєння гармонічної мови творів, що вивчаються, має свої особливості, обумовлені об’єктивними і суб’єктивними факторами (передусім рівнем музичного розвитку учнів і студентів та складністю музичних творів). Але навіть у той період, коли учні ще не вивчають гармонію як навчальну дисципліну, необхідно розвивати у них чуття акордики в системі ладо тональних відносин, елементарних гармонічних функцій, що супроводжують мелодичний рух.
Необхідно відзначити, що процес вивчення гармонічної мови музичних творів значно відрізняється у представників різних видів музичного виконавства. Найсуттєвіші відмінності мають місце між музикантами, що виконують твори у супроводі концертмейстера (струнно-смичкові, духові, деякі струнно-щипкові інструменти), самостійно відтворюють певну фактуру творів (орган, фортепіано, баян-акордеон, бандура, гітара тощо) і диригентами. Перші, як правило, найгірше освоюють гармонічну основу творів, оскільки головну увагу приділяють своїй поліруючій партії і досить рідко беруть участь у відтворенні акордики. Другі змушені глибоко оволодівати особливостями гармонічного складу, інакше більшість елементів фактури, акордові послідовності не отримають необхідного художньо-виражального значення. Таку ж ретельну пізнавальну роботу мають виконувати диригенти, яка, до того ж, відзначається особливою складністю, зумовленою багатошаровістю гармонічних побудов оркестрової чи хорової партитури.
Способів освоєння гармонічної мови – казуально зумовленої виражальної субстанції кожного з творів, – існує велика кількість. Але основним, а точніше, першочерговим із них можна вважати вивчення гармонії в “найпростішому вигляді: у натуральному акордовому складі, в основній чотириголосній структурі акордів, у ритмічно однорідному (монолітному) їх русі, з гармонічним голосоведенням, що безпосередньо зв’язує акордові тони і відповідають загальним нормативам. Усе це служить своєрідним стереотипом, який дозволяє зосередити увагу на закономірностях самої гармонії – без ускладнення її іншими прийомами письма – і таким шляхом практично освоювати невичерпно різноманітні і багаті гармонічні засоби.
У музичних творах (особливо інструментальних) акордовий склад у такому “оголеному” найпростішому вигляді застосовується, проте, рідко. Гармонія, як правило, викладається з відступом від стереотипу, підлягає різноманітному фактурному ускладненню й перетворенню. Кількість звуків в акордах змінюються, голосоведення звільнюється від елементарних зв’язків акордових тонів, у гармонічний рух активно вміщується мелодичне начало, акорди викладаються в орнаментальному вигляді, а голоси “оживляються” фігуруванням”216, 44.
Отже завдання полягає в осягненні різномаїття фактурного викладу передусім у натуральному акордовому складі, у визначення порядку гармонічних послідовностей та його логіки, ролі мелодики у передачі характеру мелодизму, розвитку музичної думки, у побудові кульмінаційних моментів, кадансових закінчень тощо. Тобто, гармонія підлягає вивченню як по вертикалі, так і по горизонталі, у конкретному взаємозв’язку гармонічних функцій з формування художньої образності.
Освоєння фактури як виражального засобу передусім передбачає визначення особливостей викладу музичного матеріалу, її виду (монодичний, поліфонічний, акордовий, гомофонний склади, чи змішані способи викладу). Наступним кроком є пізнання складових елементів фактури (у гомофонному складі – мелодія, другорядні чи побічні голоси, акорди, бас, фігурації, орнаментика тощо). Диригенти освоюють фактуру в партитурному викладі: її елементи розподілені між оркестровими чи хоровими групами, окремими партіями і голосами.
Необхідно пам’ятати, що фактура є дійовим засобом музичного розвитку і за необхідності ускладнюється чи спрощується, видозмінюється і повертається до свого початкового вигляду. Тому вивчення фактури безпосередньо пов’язується з пізнанням особливостей викладання музичної думки у часі. Преважна більшість відступів від основного викладу, фактурних ускладнень і перетворень детермінується гармонією і часто розглядаються саме як способи її перетвореного викладу, зокрема: колористичне нашарування (головним чином октавні дублювання тонів акорду – верхнього голосу, баса, чи інших голосів); вільне голосоведення, що відходить від елементарних ладових зв’язків тонів (стрибки, переміщення тонів із зміною функцій у гармонічних побудовах тощо); сховане й уявне голосоведення (нереалізовані мелодичні зв’язки, які ловить творче уявлення в логіці гармонічного руху); стрічковий рух (наявність посиленої мелодичної лінії, яку створює паралельний рух спів звуків, і яка є засобом мелодичного зв’язку акордів); гармонічна і ритмічна фігурація.
У невеликих п’єсах певний музичний склад переважно витримується з початку до кінця, але у складніших творах склади можуть видозмінюватися й перетворюватися у відповідності зі зміною тематизму. Попереднє пізнання художньо-виражальної сутності мелодії, теми, окремих мелодичних ліній дозволить визначити логіку застосування певного виду фактурного викладу і його роль у посиленні та поглибленні виражальних властивостей мелодики, наданні їй нових характеристик.
Конкретний аналіз фактури передбачає вивчення основних чинників фактуроутворення: гармонії, ритму і вільного голосоведення, які надають їй найсуттєвіших виражальних якостей. Гармонія, як відзначалося вище, передусім розглядається стосовно способів викладу, фактурного перетворення шляхом колористичного нашарування, чи орнаментального гармонічного і мелодичного фігурування. Кожний вид ускладнення гармонії, застосування особливих способів її викладу мають конкретний виражальний смисл і обумовлені конкретними художніми завданнями музичного викладу і розвитку.
Метроритмічні засади фактури виявляються у наявності внутрішньої пульсації (від повільної, слабко вираженої – до швидкої, чіткої та енергійної), яка надає музичному процесу в цілому і кожній мелодичній лінії, зокрема, відповідного характеру, динамізму і присвоює їм певні жанрові та стильові ознаки. Метро ритмічна структура передусім виявляється у відповідній організації звучання гармонії – акордів, акордових тонів та спів звуків (ритмічна, ритмо-гармонічна фігурація); у метро ритмічних стосунках між окремими голосами, басом і акордовими ритмічними малюнками, між мелодією і супроводом.
Аналізуючи ритмічний бік фактури, важливо пізнати, глибоко усвідомити доцільність і логіку застосування тієї чи іншої метро-ритмічної пульсації, створення певних метро ритмічних стосунків і відносин між складовими елементами фактури, посилення чи послаблення напруження цих стосунків у контексті вирішення конкретних художніх завдань.
Разом з тим в інструментальній музиці сама фактура виконує важливу виражальну функцію. У багатьох випадках вона виходить на перший план, відсуваючи тематизм і мелодику, тимчасово чи протягом усього твору маючи самостійне виражальне значення. Фактура володіє великою кількістю власних виражальних засобів, серед яких необхідно виокремити витримані і побічні тони (октавне дублювання органного пункту у верхніх регістрах фактури); поліладовість (однотональне співвідношення різних ладових утворень); полі функціональність (протиріччя між гармонією верхніх регістрів і басом); полі гармонія (протиріччя між гармонічним утворенням у різних регістрах); політональність (протиріччя сполучення музичних засобів, що відносяться до різних тональностей).
Перелік загальновідомих виражальних засобів фактури, частково взятих із “фактурних засобів” Ю.М.Тюліна (216, 87-164), можна продовжувати. Він не є достатньо повним чи незмінним, про що свідчать чисельні музикознавчі праці, присвячені проблемам фактури. Але названі засоби можуть служити стабільним орієнтиром в аналізі гомофонної фактури, у пошуку оптимальних шляхів інших складів, особливостей нетрадиційного викладу музичного матеріалу. У процесі історичного розвитку інструментальна музика створила і продовжує створювати велику кількість різноманітних фактуриних засобів, детермінованих творчими епохами, напрямами, стилями, течіями, індивідуальністю композитора тощо. Аналіз фактури конкретного музичного твору – це кожного разу аналіз певного художнього феномена, оригінальний художній зміст якого викладено певним оригінальним способом. Тому пізнавальна діяльність кожного разу має свої характерні особливості, але її константою залишається “класичний” аналіз.
Художньо-образне освоєння твору, як уже відзначалось, починається з перших кроків ознайомлення з ним і триває, поступово розширюючись і поглиблюючись, протягом усього періоду його вивчення. У процесі попереднього ознайомлення, сенсорно-тактильне освоєння нотного тексту, логіко-структурного, музично-виражального пізнання і оволодіння виконавською технологією, учні і студенти поступово осягають художній зміст твору, крок за кроком заглиблюються у сферу його художньої образності. На завершальній стадії художньо-образного освоєння твору, коли вони належним чином опанували нотний текст, досить глибоко усвідомили його художній зміст і фактично уже спроможні вирішувати сугубо художні завдання, питання виконавської технології відходять на другий план, а проблеми сенсорно-тактильного відтворення нотного тексту, формоутворення, функції засобів музичної виразності отримують нове значення. З об’єктів технологічного впливу вони перетворюються на суб’єкти художнього змісту, з окремих складових одиниць технологічного процесу – на органічний, структурно невід’ємний компонент процесу відтворення художньої образності.
Основні завдання даного розділу навчально-пізнавальної діяльності передбачають усвідомлення твору як художньої цілісності і формування виконавської інтерпретації на підставі “відгаданого” художнього задуму композитора, глибокого “пізнання” почуттів та емоцій , які передає і має викликати художня образність. Глибоке пізнання і відповідне відтворення художньої цілісності твору можливі за умови належної ефективності попередньої роботи над ним, зокрема, сенсорно-тактильного оволодіння нотним текстом, що дозволяє виконувати твір із дотриманням усіх технологічних і виражальних характеристик. Цілісне сприймання твору формується в уявленні як неподільна єдність змісту і форми, художньої логіки і почуттєво-емоційного вираження, великих і малих елементів твору в усіх видах і формах, фізичних, смислових і музично-виражальних станах і способах їх виявлення в умовах дотримання необхідного темпу і правильної динаміки.
Темп відіграє особливу роль у відчуванні, усвідомленні та виконавському втіленні художньої цілісності, оскільки лише за умови необхідної швидкості музичного руху, мелодика, динаміка і ритм отримують свої справжні виражальні характеристики, реально виявляються закономірності і логіка різнорівневих і багатофункціональних внутрішніх взаємозв’язків цієї цілісності.
Робота над темпом в аспекті побудови художньої цілісності передбачає: вибір правильного, художньо доцільного темпу, що характеризує музичний твір в цілому; вибір правильного, художньо доцільного темпу окремих частин твору; визначення особливостей і художньої логіки зміни темпу окремих частин твору, певних темпових відхилень у процесі розвитку музичної думки (рубато, затримання, уповільнення, прискорення, фермати, цезури, генеральні паузи тощо); повернення до попереднього темпу після його зміни та забезпечення стабільного темпу.
Вибір правильного, художньо доцільного темпу є однією з важливих проблем музичного виконавства. “Ніщо так не спотворює задум композитора, – писав А.М.Пазовський, – як відсутність у диригента правильного темпо-ритму”169, 204-205.Яким же чином визначається правильний темп? А.М.Азовський наголошував, що “чуття правильного темпоритму – це результат правильного чуття і розуміння музичного твору в цілому: характеру його мелосу, ідеї та змісту, стилю і духу... Правильне відчуття темпоритму – у відчуванні його художньої логічності”169, 204-505. Б.Вальтер вважав, що “пізнати правильний темп можна за двома ознаками: у правильному темпі, по-перше, краще всього виявляється музичний смисл і значення фрази; по-друге, він забезпечує технічну точність”38, 312.
У музичних творах, що написані у простій чи складній дво- і три частинній формі, кожна частина, як правило, має певні темпові відмінності. Індивідуальний темп кожної частини разом з іншими засобами музичної виразності визначає характер її звучання, впливає на особливості передачі конкретного змісту, формування твору як цілісності. Як же правильно вибрати темп кожної частини? У невеликих музичних творах темп окремих частин не завжди конкретизується авторськими вказівками в нотному тексті. Його вибір повністю залежить від суб’єктивних факторів: художнього чуття музикантів, глибини розуміння ними сутності кожної частини, особливостей її мови тощо. Тут діють ті самі закономірності, що і при визначенні правильного темпу музичного твору в цілому. Одна з основних закономірностей полягає в тому, що “правильне розуміння мелосу дозволяє знайти правильний темп”36, 95. Необхідно лише пам’ятати, що темп однієї частини твору визначається у взаємозв’язку з темпом іншої частини, оскільки темпові взаємовідносини між окремими частинами – це взаємовідносини між складовими частинами цілого, які регулюються певними закономірностями і логікою його побудови. Ф.Шаляпін говорить з цього приводу, що темп окремого відрізка музики для цього поняття технологічне і як художня категорія існує лише у вигляді співвідношення темпів протягом усієї партитури, в їх послідовності і взаємозв’язку.
Встановлення художньо доцільних взаємовідносин темпів частин музичних творів, що написані у дво- чи три частинній формі, вимагає глибокого розуміння ролі кожної частини (теми, мелодії) у передачі ідеї твору, художньо-смислових відношень між ними. Це можуть бути відношення споріднених, близьких за характером або досить відмінних, контрастуючи між собою частин. Якщо темп кожної частини відбиває, підкреслює характер її звучання, то співвідношення темпів впливає на загальний характер твору, створює його внутрішнє композиційне напруження.
Темп близьких за характером звучання тем переважно знаходиться у межах одних вимірів і відтіняється у кожній з них такими вказівками, як “дещо жвавіше”, “дещо повільніше” тощо. Інколи ці теми мають фактично ідентичний темп, а певні відмінності їх звучання, особливості композиційного розвитку досягаються за допомогою інтонаційних, динамічних, рухово-моторних, фактурних і тембрових характеристик. Контрастні за характером звучання теми вимагають, зрозуміло і контрастних темпів, які обов’язково повинні узгоджуватися щодо художньої логіки побудови цілісності. Навіть незначна зміна одного темпу може суттєво вплинути на характер взаємовідносин між частинами твору чи окремими темами: нівелювати задумане композитором контрастне протиставлення або, навпаки, розірвати взаємозв’язок між ними. Як наслідок, порушується логіка викладу музичної думки, руйнується сама цілісність.
Особливо тонкого відчуття вимагає установлення необхідної швидкості виконання музичних тем, які незначно відрізняються одна від одної щодо характеру звучання, але мають досить яскраво виражений індивідуальний художній зміст. Значне зближення чи віддалення темпів може розірвати логічний взаємозв’язок між цими темами, спотворити художній задум.
Після вибору основного темпу музичного твору та його окремих частин, що був зроблений з урахуванням усіх факторів темпових взаємовідносин у структурі єдиної цілісності, необхідно звернути увагу на особливості темпу в кожній окремій частині щодо його часової мінливості. Адже темп не може бути ні абсолютно рівним, ні рівномірно постійним. Як писав Б.Вальтер, правильним темпом завжди буде той, який шляхом ледве помітних змін пристосовується до мінливого змісту музики 38, 312. А.Лазер підкреслював, що “справжній художник просто не зможе протягом усього твору уперто дотримуватися якогось єдиного темпу, що визнаний “правильним”121, 199.
Першочергову увагу необхідно звернути на затримання, уповільнення прискорення, фермати, що позначені в нотному тексті, а також визначити смислові цезури, генеральні паузи (за наявності). Учні і студенти повинні усвідомити усі агогічні відхилення зупинки як засоби досягнення художньої виразності звучання, зрозуміти логіку їх використання та особливості виконання у тому чи іншому темпі. Це усвідомлення має прийти у процесі всебічного вивчення музичного твору і сформуватися як певна художня концепція під час безпосередньої роботи над художнім образом. Необхідно пам’ятати, що процес досягнення художньо детермінованої мінливості темпів включає механічну роботу. Художню доцільність не можна ні запам’ятати, ні автоматично відтворити: її можна лише усвідомити розумом і почуттями та передати, відтворити як певний художньо-емоційний зміст.
Цілісне сприймання музичного твору значною мірою залежить від того, наскільки точно повертається виконавець дол. Попереднього темпу (Tempo І а tempo), а також під час повторення попереднього тематизму (реприза). Такі повторення передбачають повернення до попередньої художньо-образної сфери, до попереднього характеру звучання, що без адекватного темпу здійснити неможливо.
Роботу над стабільним темпом необхідно починати з визначення основних причин відхилення від нього. Ці причини можуть зумовлюватися різними об’єктивними і суб’єктивними факторами, зокрема: недостатньо глибоким відчуттям необхідного темпу, рівномірності руху (тут виявляються також і відповідні музичні здібності); відсутністю належного контролю за пульсуванням мілких метричних долей; фізичною стомленістю виконавця, недостатньою настроєністю на виконавство, чи сценічним хвилюванням.
Виражальні характеристики динаміки, висвітлені вище у контексті проблем музично-виражального освоєння твору, в процесі пізнання художньої образності отримують нову якість, безпосередньо пов’язану з усвідомленням художнього змісту. Вона, динаміка, стає важливим елементом художнього мислення і вираження, ефективним засобом розвитку музичної думки у часі. Динамічні характеристики загальної сили звучання твору, його складових частин, окремих тем. Особливості побудови фраз, кульмінацій, акценти, динамічні ефекти тощо сприймаються та усвідомлюються тільки у взаємозв’язку, взаємозалежності та взаємодії як між собою, так і з іншими виражальними засобами і в контексті осягнення художньої цілісності.
Виконання музичного твору як художньої цілісності не обмежується, зрозуміло, проблемами темпо-ритму і динаміки. Всі засоби музичної виразності, індивідуальні і колективні виконавські операції підпорядковуються основному завданню – досягненню високого рівня художності виконавства, створенню цільного і переконливого художнього образу. Кожний музичний твір має свої особливості використання засобів музичної виразності, проведення тих чи інших виконавських операцій. У свою чергу, виражальні засоби, способи їх практичної реалізації значною мірою обумовлюють органічність і цілеспрямованість виконавського процесу, відтворення ідейно-художнього змісту музичного твору.
Разом з тим, проблеми досягнення художності звучання далеко виходять за рамки питань архітектоніки, внутрішньої логіки структурно-елемнентних взаємовідносин. Адже існують блоки, складові елементи художності, які визначають музичний твір в аспекті його соціальної адаптації, відповідності певним вимогам щодо особливостей художнього зображення дійсності, вимогам, які формуються в процесі соціально-історичного і культурного розвитку суспільства. Кожний музичний твір відповідає канонічним законам, відноситься дол. того чи іншого художнього напряму, має визначену конкретними умовностями специфіку передачі ідейно-художнього змісту.
У першу чергу необхідно звернути увагу на такі поняття як жанр і стиль. Учні повинні знати жанрову належність твору, що вивчається, мати конкретні уявлення про сутність різних жанрів та особливості виявлення жанрових ознак. Адже специфіка жанру здійснює значний вплив на виконавство незалежно від того, чи мова іде про складну симфонічну музику, чи про народну творчість. Не засвоївши і не відтворивши жанрових характеристик музичного твору, неможливо ні глибоко зрозуміти, ні переконливо передати його ідейно-художній зміст.
Пильної уваги потребують стилістичні особливості виконання. Як би не трактувалося поняття стилю – у широкому чи вузькому, у соціально-історичному чи сугубо художньому, у теоретичному чи прикладному розумінні, він, стиль, безумовно є одним з провідних факторів художності музики. Виконавці, орієнтуючись на особливості використання способів і прийомів музичної виразності, що характеризують певну образну систему, до якої відноситься музичний твір, повинні глибоко зрозуміти стилістичні особливості виконання.
Стиль, з одного боку, можна визначити як характерність того чи іншого національного мистецтва, класики, романтизму, імпресіонізму тощо. З іншого боку, він виявляється у відмінних рисах звучання народної і популярної музики і сформувався як певна виконавська манера. Так, стали самостійними виконавськими стилями відомий “діксіленд”, “рок-н-рол”. В українській народній музиці самостійним виконавським стилем стала така форма музикування, як “троїсті музики”. Соціально-історичне значення того чи іншого виду або форми музикування, інструментальний склад, репертуар формують як основи стилістики, так і певну манеру виконання. Поява стилю і манери – основоположних факторів специфічності виконавства. Звільнили його від обов’язкового складу музикантів. Так, характерне звучання “троїстих музик” можуть відтворювати як малі ансамблі, так і великі оркестри. Це переконливо свідчить про наявність сформованого музичного стилю.
Завдання викладача та учнів полягають у тому, щоб розглядіти, пізнати стилістичні особливості виконавства, їхній зв’язок з художнім змістом, засобами музичної виразності і особливостями їх використання, з основними принципами формоутворення, інтонування тощо. Лише за тієї умови можливе глибоке проникнення у сутність твору, правильне і виразне відтворення історико-стилістичних, національних чи регіональних особливостей музики.
Формування інтерпретаційного задуму завершує художньо-образне освоєння музичного твору. На чому ґрунтується цей задум, які об’єктивні закони і рушійні сили детермінують його художньо-образну і почуттєво-емоційну достовірність і переконливість? Насамперед, слідуючи за багатьма авторами, необхідно наголосити, що інтерпретація – це завжди синтез художнього задуму композитора і пізнавального, емоційно-творчого ставлення до нього з боку виконавця. Перше – це те, до чого виконавці повинні постійно прагнути і що мають найглибше пізнати. Друге – це наслідок першого, зумовлений індивідуальними якостями самих виконавців.
Проте більш глибока відповідь знаходиться у самій сутності виконавської діяльності, в особливостях виконання творів, що належать до різних видів і жанрів музичного мистецтва. Разом з тим певні закономірності та особливості інтерпретації ґрунтуються на усвідомленні конкретних шляхів відтворення художньої образності.
Виконавство об’єктивно є суб’єктивним процесом “переказу”, озвучення твору, який має свого автора і існує у вигляді нотного запису. Твердження, що виконавство – це повторний процес створення музики не можна вважати коректним, оскільки виконавець не створює музику, а відтворює. Разом з тим не можна залишати поза увагою тих обставин, що музика лише завдяки творчій діяльності виконавця матеріалізується у своїй художній сутності. Він, виконавець, з одного боку, може глибоко передати художній зміст твору, відтворивши при цьому характерні риси духовного і художнього світу даної епохи, іманентні ознаки певного творчого напряму і манеру письма композитора. А з іншого боку, може не справитися з художніми завданнями і перетворити талановитий твір у посереднє явище. Тому перед виконавцем передусім стоять складні завдання глибокого пізнання художнього змісту твору та якісного оволодіння виконавською технологією. Але до відомих вимог щодо необхідності точної передачі художнього задуму композитора, художньо-смислової сутності, поетики народної пісні, характеру інструментальної п’єси тощо практика вносить значні корективи.
Річ у тім, що однозначно пізнати художній задум композитора, як і сутність народного твору фактично неможливо. Художник, який приступає до репродукування картини, має перед собою оригінал. Успіх у цій роботі залежить від його майстерності володіння пензлем, від відчуття кольору, пропорцій, перспективи, від уміння наслідувати малярську манеру автора картини, що репродукується. Тобто успіх залежить від уміння копіювати. Виконавець музики має перед собою “німі” ноти – кодову запис твору, кожна інтонація якого може бути відтворена і поєднаною з іншими інтонаціями лише завдяки його, виконавця зусиллям. Якщо навіть припустити, що в нотному тексті закладені усі дані, необхідні для точного відтворення музики, і що виконавець глибоко перейнявся ідейно-художньою сутністю твору, повністю осягнув творчі принципи і стилістичні особливості композитора, відгородити виконавство від суб’єктивних чинників практично неможливо. Кожний виконавець має свій індивідуальний світогляд, рівень мислення, емоційно-чуттєвий апарат. Ідейно-семантичний міст твору, його художні якості виконавець визначає через призму особистого бачення і виконує твір відповідно до наявних художньо-творчих і техніко-виконавських можливостей.
Враховуючи об’єктивні фактори суб’єктивації виконавського процесу, необхідно підкреслити, що індивідуальний вплив виконавця на музичний твір має певні межі: індивідуальна інтерпретація, особисті риси виконавця не можуть суттєво впливати на зміст і художні концепції твору. Індивідуальний підхід не видозмінює художнього задуму композитора, накреслених ним методів і прийомів формування художніх образів. Виконавець лише збагачує (чи збіднює) звучання відповідно до своїх виконавсько-творчих можливостей. Відображує в інтерпретації своє бачення проблеми, яку підняв композитор, виражає в ній свої почуття та емоції. Г.Гегель писав: “Інтерпретація за своєю природою завжди веде до того, що в текст, який тлумачиться, вводиться думка; думка має в собі певні визначення, принципи, передумови, які впливають на інтерпретацію. Інтерпретатор наче зберігає смисл слова, але у дійсності він уже розвиває інші думки”52, 226-227.
Проте й таке тлумачення взаємовідношень авторського і виконавського в інтерпретації, яке, на перший погляд, забезпечує збереження індивідуальності композитора, правильну передачу його художнього задуму і водночас дозволяє розкритися творчому мисленню, почуттям та емоціям виконавця, багатьма дослідниками і музикантами, зокрема диригентами практиками, не сприймається як безперечна істина. Позиції опонентів часто бувають принципово діаметральними: від тверджень про необхідність ортодоксального дотримання усіх авторських вимог до дозволу на вільне поводження з нотним текстом, включаючи темпи, нюанси, Агогіку, перманентні поправки, окремі купюри тощо.
Таке розмаїття думок – це серйозна проблема виконавства. В інтерпретації, як у будь-якій іншій діяльності, повинні діяти певні закономірності, правила і норми. Ще Г.Гегель робив спробу розв’язати суперечні проблеми інтерпретації шляхом визначення двох видів (типів) музичного виконавства. Перший вид – це повне підпорядкування виконавця композитору, коли творчі прагнення виконавця спрямовані на досягнення духовної висоти композитора. Другий вид передбачає повне розкріпачення творчого потенціалу виконавця, значний інтерпретаторський вплив на художню образність. Але таке визначення досить полярних видів виконавства не розв’язує проблеми інтерпретації у цілому. По-перше, відсутні критерії, згідно з якими можна було б віднести музичні твори до першого чи другого виду виконавства. По-друге, у масовому масштабі музичне виконавство фактично здійснюється у межах цих двох видів, проте кожен з них не реалізується у чистому вигляді як ідеальна модель. По-третє, такий підхід до виконавства не дає відповіді на основні питання, а саме: яким чином відбувається точне відтворення художнього задуму композитора, художньо-образної сфери музичного твору; в яких межах реалізується творча свобода виконавця в умовах досить жорсткої авторської зумовленості звучання твору.
Л.М.Гінзбург висловив думку, що виконавство не має своєї науково обґрунтованої теорії, яка розглядала б репродукцію музики як творчий процес. “Гармонія, поліфонія, аналіз музичних форм та інші науки, – пише він, – фіксують і досліджують... принципи композиторської техніки..., виконавська практика спирається лише на них, хоча цілком очевидно, що сам напрям досліджень музичних творів далекий від інтерпретаційних завдань..., минає основні шляхи, йдучи якими вчений міг би розкрити техніко-психологічний механізм виконавської творчості”55, 573. Г.Г.Нейгауз відзначив, що головну увагу “методисти від мистецтва” концентрують на інтелектуальному, правильніше, розумовому боці художньої “дії”..., зовсім забувши про інший бік”164, 31.
Очевидно, що роз’єднати, відокремити технологічну інтелектуальну і художньо-емоційну, почуттєву діяльність виконавців практично неможливо. Адже перед тим як інтерпретувати музичний твір, необхідно осягти, усвідомити його сутність, усі складові елементи, за допомогою яких створюється художня образність, оволодіти технологією виконання, сприйняти цей твір особистими почуттями та емоціями. Цю роботу не можна розглядати лише як підготовку до виконання, своєрідну “технологічну субстанцію” інтерпретації. Адже під час виконання відтворюється не якась абстрактно-образна, ідеальна модель, а конкретний музичний твір – структурна і художня цілісність, елементи, художні засоби, правила і логіка якої є органічними складовими частинами чи атрибутами інтерпретації. Інтелектуальна, розумова діяльність не зникає під час чуттєво-емоційного відтворення і переживання музики. Більше того, вона значною мірою детермінує пробудження почуттів та емоцій, спрямовує їх згідно з логікою викладу музичного змісту. Б.В.Асаф’єв писав з цього приводу: “...ніколи не треба відмовлятися від утвердження інтелектуальних основ у музичній творчості і сприйманні. Слухаючи, ми не лише відчуваємо той чи інший стан, а й диференціюємо матеріал, який сприймаємо, робимо відбір, оцінюємо, думаємо”13, 56.
Звідси випливає, що на поставлені вище питання є усі підстави дати такі відповіді:
– точної передачі художнього задуму композитора, ефективного відтворення художньо-образної сфери музичного твору, змісту народної пісні, характеру танцю можна досягти за умови глибокого усвідомлення їх сутності як художнього феномена, створення і виконання якого здійснюється згідно з правилами художності;
– виконавсько-творча свобода інтерпретатора реалізується в межах, що не порушують ці правила. Усі інтелектуально-конструктивні підходи до твору, особливості формування художніх образів, характер почуттів та емоцій повинні повністю відповідати задумові композитора, ідейно-художньому змісту, стилю і характеру музики.
Інтерпретація – це власне ставлення виконавця до художньої ідеї, художніх образів, почуттєво-емоційної сфери музичних творів, які він відтворює, переживає, не змінюючи істотно їх іманентної сутності. Субстантом інтерпретації є репродукція – по можливості найточніше відтворення композиторського задуму, основних характеристик твору. Творчий характер, об’єктивна оригінальність виконавської діяльності, індивідуальне світосприймання, які відбиваються у таких самих індивідуальних почуттях і емоціях, підносять репродукцію у духовному і художньому відношенні на новий якісний ступінь – на рівень творчої інтерпретації.
Підсумовуючи викладене у даній частині, необхідно відзначити, що виявлені напрями роботи над твором сукупно складають органічну, самодостатню систему /таблиця 3/, компоненти якої та їх складові елементи тісно взаємозв’язані і спрямовані на вирішення головного завдання – досягнення високого художнього рівня виконання твору. Зрозуміло, що поділ процесу вивчення твору на окремі напрями пізнавальної діяльності (попереднє ознайомлення з твором, сенсорно-тактильне, логіко-конструктивне, музично-виражальне і художньо-образне освоєння твору) є досить умовним. Ні один із названих видів пізнавальної діяльності не реалізується самостійно, поза логікою внутрішніх взаємозв’язків структурних, смислових і художніх елементів цілісності. Але такий поділ дозволяє бачити загальну картину освоєння твору в усій різноманітності і різноплановості її складових елементів і, вирішуючи усі пізнавальні проблеми фактично одночасно, передбачати на якому етапі якому виду роботи, елементу освоєння твору надавати перевагу, не залишати поза увагою ні одного суттєвого моменту.
Таблиця 3
Інтерпретація
Динаміка
Темп
Художня
цілісність
Художньо-образне освоєння
твору
Гармонія
і фактура
Динаміка
Метроритм
Мелодія
Музично-виражальне освоєння
твору
Функції
елементів музики
у формі
Тип
і структура форми
Принципи
розвитку у формі
Функції
частин у формі
Логіко-структурне освоєння
твору
Автоматизація
гри
Звуковидобува- ння
і текст
Слухання
творів
Оптимізація
виконавських рухів
Виконавські
труднощі
Загальне
уявлення про твір
Сенсорно-тактильне
освоєння твору
Музично-теоретичний
аналіз
Читання
з аркуша
Попереднє ознайомлення
з твором
