5. Методи навчання музичній діяльності

Теорія професійної музичної освіти розглядає методи навчання як важливий чинник, за допомогою якого засвоюються зміст навчання, формуються теоретичні знання, практичні уміння і навички музичної діяльності, здійснюється всебічний музичний розвиток учнів і студентів. На відміну від принципів навчання, методи є “дійовим засобом” навчального процесу. Ефективність їхнього впливу на якість навчання і виховання обумовлюється відповідністю кожного методу, що засвоюється, конкретним завдання і змістом тієї чи іншої навчально-пізнавальної операції, науковою обґрунтованістю, доцільністю і якістю його використання (застосування).

Методи професійної музичної освіти фактично не опрацьовані на належному теоретичному рівні, не обґрунтовані в контексті цілісної методології і методики. Тому в науковій і методичній літературі різні питання музично-пізнавальної діяльності розглядаються з посиланням на загально педагогічні методи, або на методику шкільного і дошкільного музичного виховання. Оскільки музична освіта є складним, багаторівневим явищем і включає значну кількість самостійних навчальних дисциплін, видів і форм музичної діяльності, що підлягають пізнанню і освоєнню, вона використовує велику кількість навчальних методів. Їх можна поділити на декілька груп: методи організації навчально-пізнавальної діяльності; методи розвитку музичних здібностей; методи навчання музичній діяльності; методи вивчення музичного твору; методи освоєння знань з окремих навчальних дисциплін (зміст кожної дисципліни, як відомо, визначає особливості методики його освоєння). Ці методи, часто спираючись на загально педагогічні методи і методи загального музичного виховання, мають яскраво виражені риси професійної музичної освіти, відображають її завдання і зміст.

Важливе місце в навчальному процесі займають методи навчання музичній діяльності, зокрема методи, за допомогою яких безпосередньо опановуються і операції музично-виконавської діяльності. Основними з них є:

• метод пізнання від загального до конкретного;

• метод вибіркового вивчення нотного тексту;

• метод зміни виконавських характеристик;

• метод багаторазового повторення;

• метод технічного удосконалення на художньому матеріалі;

• метод відповідності засобів музичної виразності;

• метод художнього орієнтування;

• метод аналітичного сприймання реального звучання.

Метод пізнання від загального до конкретного відомий з давніх часів. Ще в другому столітті грецький письменник і філософ Лукіан писав: “той, хто знає ціле, може знати і його частину, але той, хто знає частину, ще не знає цілого”¹ Будучи одним із основоположних методів теорії пізнання, він є також важливим чинником технології творчого процесу (поступовий рух від загального плану музичного твору, ескіз картини, кам’яного обрису скульптури до ретельної проробки найменшої деталі).

В опануванні основ і операцій музично-виконавської діяльності даний метод передусім використовується як спосіб вивчення музичного твору, опанування технології і художніх аспектів його виконання. Поступовий рух від загального до конкретного здійснюється в таких напрямках:

– від осягнення художньо-образної сутності змісту твору – до усвідомлення художньої значимості кожного елемента музичної мови;

– від пізнання загальної музичної форми твору – до усвідомлення логіко-структурного значення найменшого формоутворюючого елемента;

– від осягнення загальних, художньо-обумовлених принципів використання у творі ритму, динаміки, гармонії – до пізнання художньої значимості окремих метро ритмічних малюнків, динамічних відтінків, акордів та співзвуків;

– від загального виконавсько-тактильного оволодіння нотним текстом – до якісного відтворення кожної окремої ноти.

Аналогічне використання даного методу має місце в пізнанні фактично усіх видів і форм музичної діяльності (зокрема, композиторської творчості, аранжування, інструментування, читання партитур, формування інтерпретаційного задуму тощо) і є одним з найважливіших чинників усвідомленого, глибокого і всебічного їх освоєння, досягнення ефективності професійного навчання.

Метод вибіркового вивчення нотного тексту застосовується в контексті оволодіння технологією виконання музичного твору, основним змістом якої, за словами Г.М.Когана, є “робота над п’єсою за шматками, технічне освоєння і художнє оброблення кожного з них”104, 10. Таке по частинне вивчення твору плідно використовується в усіх ланках професійної музичної освіти. Проте в нотному тексті, як відомо, досить часто зустрічаються уривки, епізоди чи навіть окремі такти, що вимагають тривалого і копіткого виокремленого вивчення, зумовленого техніко-моторними характеристиками викладу, незвичністю фактури, специфічністю поєднання засобів музичної виразності, складністю метро ритмічних побудов, необхідністю використання нетрадиційних способів звуковидобування тощо.

Застосування даного методу передбачає:

– ознайомлення з нотним текстом твору і визначення уривків, що потребують виокремленого вивчення;

– визначення порядку вивчення даних уривків у відповідності з логікою тактильного освоєння тексту, рівнями сформованості в учнів та студентів окремих техніко-виконавських умінь і навичок;

– визначення методики, окремих прийомів і способів освоєння складних місць нотного тексту;

– досягнення високого рівня виконання виявлених складних уривків з нотного тексту, спроможного забезпечити органічне входження цих уривків у контексті художнього виконання.

Метод зміни виконавських характеристик застосовується переважно у процесі вивчення музичних творів, що вимагають швидких темпів і максимального використання динамічних характеристик як у площині тихого, так і гучного звучання. Так, однією з умов ефективного вивчення творів “швидкого типу” є повільний темп. Він дозволяє спочатку зробити нотний текст доступним для виконання, контролювати процес його відтворення, психологічно підготувати виконавця до певної послідовності дій виконавського апарату, прийомів гри співу чи диригування, до наступного поступового підвищення темпу з метою контрольованого досягнення необхідної швидкості руху.

Інша зміна виконавських характеристик стосується динаміки. У процесі вивчення нотного тексту, відпрацювання способів і прийомів звуковидобування і звуковедення, артикуляції чи аплікатури довільно відійти від максимальних (фортіссімо – піаніссімо) динамічних вимог. Виконавську технологію необхідно освоювати в оптимальному режимі роботи виконавського апарату без зайвого напруження чи розслаблення. За цієї вимоги досягається точність і чіткість відтворення кожної ноти, правильність виконання (використання) способів і прийомів звукоутворення тощо.

Необхідно пам’ятати, що зміні динамічних характеристик – це тимчасове явище, що використовується на початковому етапі вивчення нотного тексту, і не повинне охоплювати періоду формування стійких слухових уявлень, звукового образу певних уривків музичних творів. Метод багаторазового повторення – це один з основних методів, що активно сприяє запам’ятовуванню нотного тексту, адаптації виконавського апарату до особливостей його викладу, закріпленню способів і прийомів звуковидобування і звуковедення, а також досягнення автоматизму виконання. Багаторазове повторення у поєднанні з повільним темпом є основним фактором результативного освоєння складного нотного тексту, подолання виконавських труднощів.

Проте багаторазове повторення практикується не лише під час опрацювання складних для виконання місць нотного тексту. Тривалої і цілеспрямованої роботи вимагає мелодика, зокрема стосовно досягнення якісного звуку, правильної, художньо обумовленої побудови фраз, речень, логічного розгортання музичної думки в часі тощо.

Використовується метод багаторазового повторення також у пошуку внутрішньоструктурних темпових і динамічних співвідношень, шляхів переконливої побудови кульмінацій, логіки взаємозв’язку окремих частин твору, класичних кадансових чи довільних закінчень і т.п. Тобто, метод багаторазового повторення далеко виходить за межі виконавської технології і ефективно сприяє як технічному, так і художньому пізнанню і освоєнню музичного твору.

Метод технічного удосконалення на художньому матеріалі органічно входить у процес техніко-тактильного освоєння нотного тексту і є важливим чинником його ефективності. Питання формування виконавської техніки – від елементарних навичок до вершини художньої техніки – досить повно і ґрунтовно висвітлені в багаточисельних працях дослідників і педагогів. Сучасне початкове музичне навчання, як і середня музична освіта, фактичне не мають проблем з формування техніко-виконавських умінь і навичок, із постановки “школи” гри на інструменті, співу чи диригуванню. З цією метою в навчальному процесі цілеспрямовано використовуються різноманітні вправи, етюди, відповідні інструктивні та методичні матеріали. Але, як відомо, основний навчальний час використовується для роботи над музичними творами, у процесі якої переважна увага приділяється оволодінню виконавською технологією, подоланню технічних труднощів. Окремі уривки творів, що містять такі види техніко-виконавських труднощів, з якими учень чи студент ще не зустрічався, фактично перетворюються на технічний матеріал, освоєння якого сприяє розширенню виконавських можливостей. Таке удосконалення виконавської підготовки – це явище цілком закономірне. Воно не тільки доповнює навчальну роботу з формування виконавської техніки за допомогою відповідного нотного матеріалу, але і служить засобом адаптації сформованих виконавських умінь, навичок і прийомів в умовах художнього твору.

Разом з тим технічне удосконалення у процесі роботи над нотним текстом музичних творів є необхідною умовою, головною детермінантою всебічної техніко-виконавської підготовки. Незважаючи на великий технічний матеріал, створений за багатолітню практику навчання музичному мистецтву, наявність найрізноманітніших вправ та етюдів, охопити усі види технічних труднощів, що зустрічаються в музичних творах, і попередньо опрацювати їх фактично неможливо. Окрім того, в нотному тексті творів зустрічаються такі технологічні варіанти, комбінації та сполучення способів і прийомів звуковидобування і звуковедення, неадекватних виконавських труднощів, які не можуть передбачатися і відображатися в технічному матеріалі.

Метод відповідності засобів музичної виразності. Засоби музичної виразності – це субстанціональна форма життєдіяльності музики, спосіб відображення її сутнісних характеристик. У кожному музичному творі вони, як відповідно організована система, являються основним чинником передачі художнього змісту, формоутворення, викладання музичної драматургії, створення художньо-емоційної сфери. У процесі освоєння технології виконання твору активно пізнаються усі засоби музичної виразності як стосовно фізично-виражальних характеристик, так і способів і прийомів їх відтворення. Метод відповідності передбачає вивчення, запам’ятовування нотного тексту, досягнення автоматизації його виконання з обов’язковим дотриманням передбачених характеристик звучання кожного уривку твору, кожної окремої ноти. Саме й цей період закладаються психологічні засади виконавства, формуються слухові уявлення, звукові образи, засвоюються певні правила звукоутворення. Формується умовний стереотип виконання твору, який подібно кожному складному, системному утворенню може ефективно діяти лише за умови правильного виявлення конкретних характеристик усіх його елементів у зв’язку і взаємодії.

У навчальні практиці робота над музичним твором, зокрема над виконавською технологією, часто обмежується проблемами техніко-моторного і метро ритмічного оволодіння нотним текстом. Питання точного відтворення передбаченої динаміки, тембру, агогічних відхилень відсовується “на потім” і розглядаються як робота з “художнього оздоблення” виконавства. Такий підхід має негативні наслідки, основними з яких є: вивчення і засвоєння не повного “технологічного циклу” музичного твору, частина виражальних засобів якого не входить переліку компонентів комплексного і цілісного засвоєння технології; відтворення нотного тексту та його автоматизація без належного урахування характеру звуковидобування і звуковедення; освоєння технології у значному відриві від художньо-образної сфери, внаслідок чого нотний текст набуває ознак сугубо технічного матеріалу. Як наслідок, виконавець, приступаючи до “художнього оздоблення”, часто вимушений порушувати опрацьовані та автоматизовані виконавські операції, відхилятися від засвоєння виконавських параметрів. Причиною цьому передусім є ті обставини, що способи і прийоми звуковидобування і звуковедення, мелодія чи пасажі, відтворені, наприклад, з різною силою звучності, вимагають як неадекватної роботи виконавського апарату, різного ступеня його напруження, так і нетотожного психологічного настрою.

Отже, метод відповідності музичної виразності передбачає вивчення нотного тексту з точним дотриманням передбачених характеристик виражальних засобів, одночасне їх засвоєння в контексті вивчення нотного матеріалу, освоєння усіх технологічних процесів і операції. У випадку, коли застосовується метод тимчасової зміни виконавських характеристик, ці характеристики постійно живуть в уяві, образі і служать орієнтиром у роботі.

Метод художнього орієнтування досить широко використовується у навчальній музичній діяльності (особливо часто до нього звертаються співаки), зокрема, у роботі над музичним твором. Він передбачає прослуховування кращих зразків виконання творів (найчастіше у запису) з метою пізнання:

– сутності музичного твору як художнього явища, його художньої образності;

– особливостей прочитання відомими виконавцями художнього задуму композитора і створення власних інтерпретаційних варіантів;

– логіки музичного мислення виконавця і розвитку музичної думки у часі;

– шляхів передачі музичного змісту і досягнення художньої цілісності форм і змісту;

– особливостей виконання технологічних операцій в контексті вирішення художніх завдань;

– особливостей й утворення почуттєво-емоційних станів і виключно виконавського впливу на слухачів.

У художньому орієнтуванні важливо не обмежуватися одним, навіть досконалим зразком. Ознайомлення з численними і різноманітними виконавськими варіантами сприяє всебічному і глибокому пізнанню твору, що вивчається, виключає можливості “одно типового” впливу і створює умови для усвідомлення полі варіантності інтерпретації як такої, і осмисленого, “розумного” наслідування.

Даний метод є важливим чинником ефективності вивчення музичного твору, зокрема у площині психологічної готовності учнів і студентів до роботи. Технічно і художньо досконале виконавство здійснює на них великий стимулюючий вплив, дає мотивацію і пробуджує бажання до праці та активність. С.Е.Фейнберг писав, що яскравість безпосереднього враження від знову заданої речі стимулює також розвиток музичних здібностей.

Метод аналітичного сприймання реального звучання відіграє важливу роль у досягненні ефективного освоєння музичних творів і створенні переконливої інтерпретації безпосередньо на сцені. Являючись детермінантою пізнавальних і творчих функцій мислення, даний метод забезпечує усвідомлене і контрольоване вивчення і виконання музичних творів як у технологічному так і в художньому аспектах. У колективному виконавстві аналітичне сприймання реального звучання є, також, рушійною силою і необхідною умовою активної участі кожного оркестранта чи хориста в сумісній музично-виконавській діяльності.

Виконавське сприймання музики, як відомо, – це особливе сприймання. Слухач, сприймаючи музику, попадає під вплив її образно-емоційних чинників, внаслідок чого у нього з’являються певні асоціативні уявлення, пробуджуються почуття та емоції. Він є об’єктом, на який спрямовано музично-комунікативний акт. Виконавець, оскільки він сприймає музику як плід особистої виконавської діяльності, є суб’єктом цього акту. Глибоко відчуваючи художній вплив музики, виконавець передусім спрямовує увагу на технологічні характеристики звучання, на багато чисельні операції відтворення художньої образності як об’єкти аналізу і корекції.

У процесі роботи над музичним твором та його інтерпретації метод аналітичного сприймання реального звучання виявляється у контролі та корекції:

– інтонування, способів і прийомів звуковидобування і звуковедення, артикуляції;

• ритму, динаміки, темпу, агогічних відхилень і якості звука;

• побудови фраз, речень, великих і малих складних елементів музичної форми;

– процесу викладу музичної думки у часі, побудови кульмінацій, художньо обумовлених внутрішніх взаємозалежностей;

– відповідності загального характеру реального звучання, окремих засобів музичної виразності характеру художньої образності твору;

– процесу побудови музичного твору як художньої цілісності, єдності форм і змісту.

Розвиток умінь “слухати себе”, об’єктивно аналізувати і коректувати особисте виконавство – це важливий чинник виконавської підготовки музиканта, формування його інтерпретаційних і, власне, артистичних якостей.