1. Сутність психології як науки

Що нам може дати психологія?

1. Зробити нас більш поінформованими.

2. Задовольнити нашу цікавість щодо людської натури.

3. Допомогти нам краще керувати своїм життям, здійснювати контроль за власними поведінкою та психікою.

4. Допомогти у взаєминах із іншими людьми.

5. Допомогти у майбутній професії.

6. Розвинути нашу проникливість у політичній та соціальній сферах та інше.

Психологія – наука, що вивчає факти, механізми та закономірності розвитку і функціонування психіки; це наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини.

Психічні факти виявляються

об'єктивно, зовні: в міміці, психомоторних діях, рухах, діяльності і творчості

і суб'єктивно, внутрішньо: у відчуттях, сприйманні, увазі, пам'яті, уяві, почуттях, волі тощо. Разом з тим їхній зміст може усвідомлюватися або існувати в неусвідомлюваній формі.

Протиріччя внутрішнього і зовнішнього в психіці людини розв'язуються через рухи, дії і вчинки, що виражають ставлення лю­дини до інших людей, природи й суспільства.

Зміст і динамічну характеристику стосунків людини слід шукати в її мотивах, потребах, меті, якої вона прагне, а також у властивостях темпераменту, характеру і здібностях.

Основними механізмами психіки людини є відображення, проектування і опредметнення — докладання людиною власних зусиль і хисту до формування матеріальних речей або знакових систем.

У продуктах діяльності відображається неповторність, самобутність і індивідуальність, що є мірою виявлення людини – її творчого потенціалу.

Психологія – одна з наук про людину. Предметом її вивчення є найскладніша сфера життєдіяльності людини – психіка. Складність психіки як явища зумовлена тим, що вона є вищим продуктом біологічного і суспільного розвитку живих істот. Складним є і функціональний бік психіки. Вона – метод орієнтування організму в навколишньому світі, регулятор поведінки і діяльності в динамічних умовах середовища.

Психічна активність людини спрямована на різні предмети. Удовольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потреби як необхідні умови життя, людина шукає й отримує з навколишнього природного та соціального середовища потрібні для цього джерела, набуває знань, планує свої дії, визначає методи й шляхи їх здійснення, докладає великих зусиль, щоб досягти певної мети, переживає успіхи і невдачі.

Усе це – психічна активність людини, предмет вивчення психології.

Предмет психології — закономірності розвитку і вияву психічних явищ та їх механізми.

Коло явищ, які вивчає психологія, у кожної людини виявляється чітко і досить виразно – це наші почуття, думки, образи, сприймання, прагнення, бажання, уява, погляди тощо – все, що утворює внутрішній зміст нашого життя, яке дається нам безпосередньо і належить нам.

Психічне явище – власність людини.

Почуття, думки, образи, сприймання, прагнення, бажання, уява і погляди так чи інакше пов'язані з тим, що перебуває поза людиною і що нею відображається. Відображене – духовне надбання людини, яке пов'язує її з культурою людства і ноосферою.

Психічне – відображення взаємодії з довкіллям, дійсністю.

Людина, відображаючи дійсність, сама є частиною цієї дійсності. Відображення включає і відображення самої себе, яке набуває форми самопочування. Ось чому психічні явища являють собою процеси, властивості конкретної людини, оскільки вони містять особливо близьке і значуще для неї і разом з тим зміст психічних станів людини в момент створення відображення.

Психічне – суб'єктивне відображення.

Суб'єктивність як властивість відображення відбиває ставлення людини до свого оточення, яке визначають особисті погляди, інтереси, смаки, уподобання тощо, що й свідчить про її відмінність від інших людей, неповторність. Надмірна суб'єктивність відображення довкілля призводить до помилкових поглядів, позицій, оцінок і суджень, що підвищує аварійність у діях і діяльності людини.

Психічне – регулятор взаємодії з довкіллям.

Почуття, думки, образи, сприйняття, прагнення, бажання, уява і погляди так чи інакше пов'язані з тим, що існує поза людиною, що вона відображає, і є не лише продуктами дій і діяльності людини. Користуючись відображенням як безпосереднім регулятором дій і діяльності, вона здатна стабілізувати їх параметри, підтримувати оптимум функціонування, спрямовувати їх перебіг за певною програ­мою, тобто втілювати свої суб'єктивні здобутки в матеріальні конструкції. Те саме стосується і власних здібностей особистості, які належать до процесів регулювання.

Психічне – здатність до розвитку змісту, глибини і регулювальної сили відображення, до упорядкування, спрямування дій і діяльності людини.

У психічному як регуляторі дій і діяльності криється величезний потенціал розвитку самих механізмів психіки: відображення, проектування і втілення. Адже людина не лише відображає, а й перетворює довкілля на нові форми, будує їх відповідно до законів гармонії, а це у свою чергу сприяє поліпшенню її життя і діяльності.

Основними завданнями психології, з одного боку, є вивчення законів психічної діяльності, сутності психічних явищ і їхньої ролі щодо пізнання людиною самої себе і навколишнього світу. З іншого боку, на основі цього знання розробляються практичні засоби психологічної допомоги людям у найрізноманітніших сферах їхньої життєдіяльності — в організації оптимальних умов праці, навчання і виховання, розв'язанні особистих проблем.

Зупинимося на етимології слова «психологія».

Слово «психологія» походить від двох грецьких слів: «псюхе» – душа і «логос» – закони природи, а психологія означає «закони життя душі». Термін «психологія» у перекладі з грецької означає «вчення про душу» (psyche — душа, logos — наука, знання).

Душа — доцільна основа людини

Псюхе – душа – поняття давньогрецької філософії. Воно мало декілька значень: 1) життєва сила, яка покидає тіло з останнім подихом; 2) безтілесна основа, позбавлена після смерті людини свідомості і пам'яті; 3) «демон» – невмируща істота божого походження; 4) мета праведного життя; 5) «покарання» за первородний гріх Титанів тощо.

Одночасно псюхе – носій пам'яті про всі минулі інкарнації. Іноді ототожнюється з психічним «Я».

 Виділилися різні підходи до вивчення сутності душі — матеріалістичний та ідеалістичний.

У Геракліта псюхе – феномен субстрату свідомості і носій моральних якостей (Суха псюхе – найбільш мудра і праведна). Він розрізняє різні псюхе і різні форми її зв'язку зі світом: вищий рівень – це зв'язок з логосом, зі світовим законом, нижчий – з повсякденною діяльністю людини.

Прихильник першого підходу Демокрит (близько 460-370 до н.е.) стверджував, що душа складається з рухливих атомів, що приводять тіло в рух, зі смертю тіла гине і душа.

Вчення Платона (ідеалістичний напрям) про псюхе тлумачить її як невмирущість і безтілесність, що робить її близькою до надпочуттєвого світу, а відтак у людини з'являється можливість пізнати ідеї через «пригадування». Платон створив ієрархію трьох частин псюхе: а).раціональна, б) емоційно-гнівлива, в) похітлива. Вони локалізовані в різних частинах тіла: раціональна – в голові, емоційно-гнівлива – у грудях, а похітлива – в черевній порожнині.

На підставі поділу псюхе на частини Платон поділяє членів суспільства на: 1) сторожу-філософів, 2) воїнів і 3) ремісничо-землеробський стан людей.

За Платоном, невмируща лише вища частина душі – раціональна, яку він називає деміургом – будівником усього світу, ідеальним першопочатком.

Аристотель у «Трактаті про душу», окрім аналізу різних виявів психіки, актуального і для сучасної психології, дає оригінальне її бачення. Цей трактат був першою психологічною працею, у зв'язку з чим Аристотеля часто називають засновником психології. Для нього душа і тіло — неподільні частини цілого, так само неподільні, як форма, образ і матерія, що в ньому відобразилися. Душа – принцип життя, нерозривно пов'язаний з органічним життям.

Аристотель поширює принцип псюхе на всі рівні органічного життя: кожний рівень має свою, властиву йому душу з певними функціями. Тіло (сома) — це організм, сукупність органів або знарядь душі; душа – сутність тіла. У людині він розрізняє три види душі:

1. рослинну, властиву рослинам, які ще не мають ні органів чуттів, ні органів регуляції рухів;

2. тваринну, наявну у тварин, тіло яких має диференційовані органи відчуттів, рухів і органи, що їх регулюють;

3. розумну, суто людську, яка має органи для пізнання і діяльності.

 Аристотель, розрізняючи три різні форми душі, чітко визначає ідею розвитку людини як еволюцію послідовних форм розвитку психіки в рослин, тварин і в людини. Разом з тим у людини вони пов'язані з різними функціями її душі: а) споживання, б) почування і в) розуму.

Р. Декарт у гострій формі протиставляє душу й тіло. Його позиція передбачає існування двох різних субстанцій: матерії – субстанції протяжної і не мислячої і душі – субстанції мислячої і не протяжної. А – якщо це так, то вони мають різні атрибути – притаманні лише їм властивості і тому протистоять одна одній як незалежні об'єкти.

Ми не будемо говорити, як таке розмежовування душі і тіла вплинуло на розвиток психології і який резонанс це спричинило у філософії.

Р. Декарт вводить у науковий вжиток два нових поняття: рефлекс і свідомість.

Поняття свідомості стає головним у психології всіх наступних століть. Тут почалася трансформація поняття псюхе: з принципу життя (за Аристотелем), душі, духу вона перетворюється, за Р. Декартом, на принцип свідомості. І таким чином впроваджується принцип інтроспекції – слід вдивлятися всередину себе, у замкнутий у собі внутрішній світ, який є відображенням людиною самої себе.

 Б.Спіноза до тлумачення проблеми душі і тіла людини підійшов інакше. Проблема душі і тіла сформульована неправильно. Не варто зупинятися на питанні про взаємопов'язаність тіла і душі.

Не існує двох протилежних явищ – душі і тіла, а є один єдиний предмет вивчення. Це – мисляче тіло людини. Живе, реально існуюче, яке однак розглядається в науці під двома протилежними кутами зору. От і виходить, що мислить не лише душа, яку «вселяє» в людське тіло Бог, а саме тіло людини.

Тобто мислення – такий самий спосіб існування тіла, як і його протяжність: мислення і протяжність – не дві відособлені і протилежні субстанції, а лише дві властивості одного й того самого матеріального утворення – людини.

У такому разі «уява», «свідомість», «уявлення», «відчуття», «воля» тощо є способами зовнішнього враження, зумовленими природою властивостей мислячого тіла людини.

К.Д. Ушинський розрізняв «душевні» і «духовні» психічні процеси. Душевні процеси (елементарні психічні явища, загальні для людини і тварини); духовні (вищого порядку і пов'язані з моральними, правовими, естетичними, ідеологічними та іншими утвореннями, притаманними лише людині).

І.М.Сєченов, розглядаючи проблему кому і як розробляти психологію, зазначав, що психологія повинна вивчати:

1. історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо;

2. способи поєднання всіх видів і родів психічних діяльностей одна з однією, з усіма наслідками такого поєднання;

3. умови відтворення різновидів психічної діяльності.

На жаль, протягом тривалого часу поняття «душа» було вилучене із наукового вжитку.

Логос – закони природи, навчання

Логос – поняття, вперше вжите Гераклітом для позначення універсальних закономірностей, яким підпорядковується все існуюче. Логос – це те, «згідно з чим усе відбувається», те, з чим усе безперервно пов'язане – світовий закон, «спільне», якому треба підкорятися.

Проте, на жаль, як свідчить Геракліт, більшість людей загалом глухі до проголошуваних істин і не здатні долучитися до Логосу: «Логосу, що існує вічно, не розуміють люди ані перш ніж почують, ані вже почувши; бо хоча все відбувається згідно з цим Логосом, вони скидаються на несвідомих того, навіть стикаючись із такими словами й речами, про які я веду мову, розкладаючи кожне згідно з природою і показуючи, як справа робиться».

Тому, на думку Геракліта, безмежність душі зумовлена не лише невичерпною глибиною властивого їй логосу, а й здатністю його в собі виховувати.

З часом поняття «логос» набувало й іншого тлумачення, а саме: «слово», «смисл», «судження», «пропорційність», «наука», «вчення», «основа», «розум» тощо, наближаючись або віддаляючись від гераклітового тлумачення його як об'єктивної закономірності, необхідності, закону буття.