4. Напрями психологічної науки

Одним із найбільш значущих для розвитку психології XX ст. напрямів є психоаналіз, засновником якого вважають австрійського психолога і психіатра З. Фройда.

Психоаналіз ґрунтується на ідеї про те, що поведінка людини визначається не тільки її свідомістю, а й несвідомими потягами і бажаннями, серед яких Фрейд вважав, насамперед, прагнення до любові й водночас – до смерті, руйнування. Ці потяги зосереджені в особливому структурному утворенні психіки, що отримало назву «Ід» (Воно).

Вторинний шар психіки – «Его» (Я) – призначений узгоджувати потяги «Ід» з вимогами реального світу, що представлені в «Супер Его» (над Я) – носії моральних стандартів.

Оскільки вимоги «Ід» і «Супер-Его» несумісні, «Его» перебуває в стані конфлікту, напруги, від чого рятується за допомогою спеціальних психологічних захистів (витиснення, проекції, сублімації тощо).

Вчення 3. Фройда розвинули його учні. Так, центральною ідеєю А. Адлера (1870-1937), творця індивідуальної психології, є теза про несвідоме прагнення людини до досконалості, що визначається переживанням почуття неповноцінності і необхідністю його компенсації.

За К. Юнгом (1875-1961), відповідно до принципів створеної ним аналітичної психології, психічний розвиток особистості в цілому визначається колективним несвідомим – архетипами, що зберігають досвід людства.

У подальшому в межах психоаналізу було висунуто гіпотезу про те, що людиною рухають не тільки біологічно задані потяги й інстинкти, а й набуті: прагнення до безпеки (К. Хорні, 1885-1952); уявлення себе і міжособистісних відносин, що склалися в дитинстві (Г. Саллівен, 1892-1942); вплив соціальних і економічних факторів (Е. Фромм, 1900-1980); прагнення до ідентичності, психічного здоров'я особистості (Е. Ериксон, 1902-1990).

Впливовим напрямом у психології став біхевіоризм (від англ. behaviour – поводження), засновником якого вважають американського дослідника Д. Уотсона (1875-1958). Наукова програма Уотсона ґрунтувалася на схемі SR, відповідно до якої зовнішній вплив, чи стимул (S), породжує певну поведінку організму, або реакцію (Я). Звідси випливав висновок: досить підібрати потрібний стимул, щоб одержати необхідну поведінку. Такі поняття внутрішнього, психічного світу людини, як «свідомість», «переживання» та інші вважалися такими, що не підлягають об'єктивному вивченню.

Надалі Е. Толмен (1886-1959), К. Халл (1884-1952) та інші вчені, що працювали в даному напрямі, запропонували схему SОR, за якою зв’язок між стимулом і реакцією не є прямим, оскільки було встановлено, що той самий стимул може викликати різні реакції, так само як одна і та сама реакція може спонукатися різними стимулами. Б. Скіннер (нар. 1904) на основі положень біхевіоризму висунув ідею програмованого навчання, що передбачає «покрокове» оволодіння діяльністю з підкріпленням кожного кроку. Його ідеї внесли істотний вклад у становлення кібернетики.

Хоча в наш час біхевіоризм порівняно з психоаналізом перебуває на другому плані, безсумнівною заслугою цього напряму є розробка методичних принципів і техніки експерименту, об’єктивного підходу до вивчення психічних явищ.

Ще одним напрямом психологічної науки стала гештальтпсихологія (від нім. gestalt – образ, форма). Виникнення даного напряму пов’язано, насамперед, з іменами німецьких учених М. Вертгеймера (1880-1943), К. Коффки (1886-1941), В. Келера (1887-1967), що на противагу положенням асоціативної психології висунули ідею цілісності психічного образу, властивості якого не можуть бути виведені з властивостей окремих його частин.

Так, М. Вертгеймер показав можливість сприйняття руху за його фактичної відсутності. У проведених ним дослідах два відрізки, що знаходилися один від одного на відстані, по черзі висвітлювалися і затемнювалися. Виявилося, що зі зменшенням інтервалів часу між «спалахами» сприйняття двох відрізків замінювалося сприйняттям переміщення одного відрізка (це явище, дістало назву г-феномена, що застосовується, наприклад, у світловій рекламі).

Було зроблене припущення, що побудова складного психічного образа відбувається в інсайті (від англ. insight – осяяння) – особливому психічному акті миттєвого розуміння ситуації, у ре­зультаті чого забезпечується вирішення проблеми.

Проблема цілісного образу, що розроблювалася в гештальтпсихології, сприяла затвердженню системного підходу до вивчення явищ не тільки в психології, а й у науці загалом. Під впливом ідей гештальтпсихології американський психолог Ф. Перле (1893–1970) створив один з найбільш значних напрямів сучасної психотерапії – гештальттерапию.

Основною задачею когнітивної (від лат. соgпіtіо – знання) психології, що виникла в середині XX ст. як напрям психологічної науки, з’явився доказ вирішальної ролі знання в психічному розвитку людини. Представники цього напряму (Ж. Піаже, Дж. Брунер, А. Пайвіо, У. Найссер, Л. Фестінгер та ін.) зосередили свої зусилля на вивченні психічних, насамперед пізнавальних, процесів, що за аналогією з ЕОМ розглядалися як послідовні блоки збору і переробки інформації. У результаті було виявлено найважливіші властивості пізнавальної діяльності (залежність від зовнішнього середовища, вибірковість і т.п.).

Одним з основних понять когнітивної психології є «схема» – внутрішня програма збору і переробки інформації. Вона задає розгортання всіх пізнавальних процесів (сприймання, пам'яті, мислення й ін.) подібно до того, як генотип визначає будову організму.

На сучасному етапі когнітивна психологія особливо широко представлена в західній соціальній психології, з позицій якої створено багато концепцій щодо механізмів соціального пізнання.

Одним з провідних напрямів сучасної психологічної науки є гуманістична психологія, що, за визначенням одного з її основоположників А. Маслоу (1908-1970), являє собою «третю силу», що протистоїть біхевіоризму і психоаналізу.

На противагу біхевіоризму, зорієнтованому на аналіз окремих подій, представники гуманістичної психології К. Роджерс (1902-1987), Г. Олпорт (1897-1967) та ін. розглядають особистість як єдине ціле. На відміну від психоаналітичного підходу предметом гуманістичної психології визнається психологічно здорова особистість. При цьому представники гуманістичної психології стверджують, що людина споконвічно добра чи, у крайньому разі, нейтральна; агресія, насильство виникають у результаті впливу навколишнього середовища. Вищою основною потребою людини є потреба в самоздійсненні (самоактуалізації) чи, за В. Франклом (нар. 1905) – основоположником логотерапії, у відкритті і реалізації власного смислу життя. Відповідно до цих уявлень гуманістичної психології, розробляються підходи до забезпечення психічного благополуччя особистості.

У 60-х рр. XX ст. визначився ще один напрям – трансперсональна психологія, що вивчає граничні можливості людської психіки з нетрадиційних позицій.

Основними теоретичними джерелами трансперсональної психології є психоаналіз і східні філософські системи, принципи яких сформульовано на основі уявлень про енергетичну природу світу. В центрі уваги цього напряму – так звані змінені стани свідомості, яких можна досягти за допомогою спеціально організованого інтенсивного дихання (С. Гроф) й особливої, трансцендентальної музики.

Змінені стани свідомості дають можливість повторного переживання важливих подій з життя людини на вищому рівні, що може сприяти духовному переродженню, набуттю цілісності.

Вітчизняна психологія XX ст. пішла особливим шляхом розвитку на основі філософії діалектичного матеріалізму. На розвиток уявлень, сформованих у вітчизняній психології, істотно вплинули роботи таких видатних учених, як І. Сєченов, І. Павлов, В. Бехтєрєв (1875-1927), Л. Виготський (1896-1934), Г. Костюк (1899-1982), О. Леонтьєв (1903-1979), С. Рубінштейн (1889-1960) та ін.

Так, Л. Виготський створив культурно-історичну концепцію психічного розвитку людини, в якій розкрив механізми формування вищих психічних функцій (логічної пам'яті, абстрактного мислення тощо) у процесі засвоєння людиною культури.

О. Леонтьєв, учень і послідовник Л. Виготського, основну увагу приділяв вивченню будови і функціонування психічного відображення реальності в процесі діяльності. С. Рубінштейн фундаментально досліджував взаємозв'язок внутрішнього і зовнішнього, сформулювавши принцип детермінізму під час пояснення психічних явищ.

Видатний український психолог Г. Костюк розглядав психічне явище як особливий вид діяльності, причому діяльності не мозку, а людини, що більш-менш усвідомлено створює власну психіку.

В останні роки у вітчизняній психології починаються спроби об’єднати філософський, культурологічний і власне психологічний підходи до визначення сутності психологічних явищ людського буття (О. Киричук, В. Роменець та ін.). При цьому виникнення і розвиток усіх психічних феноменів визначаються взаємодією ситуативного, мотиваційного й інших компонентів учинку як одиниці аналізу особистості людини.