4. Основні історичні етапи становлення психології

Хоча як самостійна наука психологія існує близько півтора сторіччя, корені її ідуть у глиб віків.

Перші психологічні уявлення з'явилися в давньому світі у зв'язку зі спробами мислителів того часу дати відповідь на запитання: що таке душа? При цьому виділилися різні підходи до вивчення сутності душі — матеріалістичний та ідеалістичний.

Прихильник першого підходу Демокрит (близько 460-370 до н.е.) стверджував, що душа складається з рухливих атомів, що приводять тіло в рух, зі смертю тіла гине і душа.

Платон (428—348 до н.е.), навпаки, стверджував, що душа безсмертна. Ціль душі — пізнання ідей, що існують вічно і самі по собі, утворюють особливий світ, що протистоїть світу матерії.

Ідеї античних філософів були систематизовані і розвинуті Аристотелем (384—322 до н.е.) у трактаті «Про душу». Згідно з його уявлення­ми, душа є безтілесною сутністю живого тіла, за допомогою якої людина почуває і мислить.

У середньовіччі в результаті посилення позицій релігії душа розглядається в основному як божественне, надприродне джерело, що керує людиною в її пошуках вищого смислу життя.

Водночас накопичуються знання про анатомо-фізіологічні особливості організму людини як однієї з матеріальних основ функціонування психіки. У зв'язку з цим особливо слід зазначити діяльність арабських учених Ібн-Сіни (Авіценни, 980-1037), Ібн-Рушди (Аверроеса, 1126-1198), а також видатного діяча епохи Відродження Леонардо да Вінчі (1452—1519).

Другий етап у становленні психології пов'язують з розвитком природничих наук у XVII ст., коли провідні вчені того часу намагалися сформувати нові уявлення про світ і людину, розглядаючи психологію як науку про свідомість. Так, французький учений Р. Декарт (1596—1650) у своїх працях зробив спробу розкрити механізми поведінки людини, використовуючи як ана­лог закони механіки і ввівши нове поняття — «рефлекс».

Душа, за Декартом, прирівнювалася до свідомості як здатності індивіда через самоспостереження чи інтроспекцію (від лат. introspecto — дивлюся всередину), отримувати знання про власні психічні явища.

Великий внесок у розвиток психології на цьому етапі зробили вчені Б. Спіноза (1632—1677) і Г. Лейбніц (1646—1716), що розглядали питання про співвідношення фізіологічного і психічного, а також Дж. Локк (1632—1704), що ввів у психологію поняття асоціації (від лат. аssociatio — з'єднання, зв'язування) — зв'язку між явищами, за якого виникнення одного з явищ спричинює появу іншого.

Саме це поняття було покладене в основу асоціативної психології Д. Гартлі, (1705—1757), у межах якої стверджувалося, що нервова система підлягає фізичним законам і, отже, явища свідомості утворюються завдяки асоціації (механічного зв'язування) більш простих елементів [62].

У цей же період Г. Кониський (1717—1795) указував на активний характер відображення психікою об'єктивної реальності. Г. Сковорода (1722—1794) необхідною умовою пізнання дійсності вважав пізнання людиною себе, своєї сутності.

Початком наступного третього етапу становлення психології як самостійної експериментальної науки можна вважати 60—70-ті роки XIX ст., коли в психологію прийшов експеримент.

Психологія свідомості виявилася безсилою перед численними практичними та економічними проблемами, що вимагало розробки засобів, які б дали змогу контролювати поведінку людини. Так виник новий предмет психології – поведінка, що розумілася як сукупність переважно рухових реакцій людини, які можна спостерігати зовні.

Розвиток експериментальної психології пов'язують, насамперед, з німецьким ученим В. Вундтом (1832—1920), що очолив у 1879 р. першу у світі психологічну експериментальну лабораторію. Хоча ще в 1860 р. Г. Фехнер (1801 — 1887) завершив свою працю «Елементи психофізики», в якій практично були представлені результати емпіричного вивчення психології відчуттів.

На основі накопичених експериментальних даних, праць І. Сєченова (1829-1905), І. Павлова (1849-1936), 3. Фройда (1856—1939) і багатьох інших видатних учених було зроблено висновок про неможливість обмеження предмета психології однією свідомістю, використання асоціацій як універсальної категорії, що пояснює всю психічну діяльність.

Видатний учений І.М.Сєченов у праці «Рефлекси головного мозку» стверджував, що всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси. Будь-яке психічне явище включає, як рефлекс, до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є, за І.Сєченовим, окремими моментами цілісних психічних процесів взаємодії організму з середовищем. Мозкову ланку рефлексу неправомірно відокремлювати від його природного початку (дії на органи чуття) і кінця (рух у відповідь).

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і перероблюється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні явища – це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у ХХ ст. І.П.Павловим, який експериментально обґрунтував і розробив учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої сигнальної системи («перші сигнали»). У людини поряд із першою сигнальною системою функціонує друга, яка базується на слові. «Другі сигнали» – це звуки усної мови, письмова мова, а також знакові системи різного рівня узагальнення та призначення, що помітно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини порівняно з умовними рефлексами тварин. Слово, як «сигнал сигналів», надає людині принципово нові можливості у розвитку й функціонуванні психіки, яка стає регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин.

Четвертий етап становлення психології як науки припадає на ХХ століття, що сформувався на базі філософії діалектичного матеріалізму. Основою сучасної психології є теорія відображення.

Це привело до виникнення в XX ст. декількох напрямів психології, кожний з який по-своєму визначав, що саме має вивчати ця наука: поведінку, несвідоме та ін.

Отже, спочатку психологія – наука про душу, потім – наука про свідомість без душі, і нарешті – наука про поведінку без свідомості.

Узагальнюючи вищесказане, можна виокремити чотири етапи у тлумаченні предмета психології.

Перший етап – психологія як наука про душу. Таке визначення психології було дано понад два тисячоліття тому. Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини.

Другий етап – психологія як наука про свідомість. Виникає в ХVI ст.. у зв’язку з розвитком природничих наук. Здатність думати, відчувати, бажати називали свідомістю. Основним методом дослідження вважалося самоспостереження та опис фактів.

Третій етап – психологія як наука про поведінку (ХХ ст.). Завдання психології – ставити експерименти і спостерігати за тим, що можна безпосередньо побачити, – поведінку, вчинки, реакції людини (мотиви, які викликають вчинки, не враховуються).

Четвертий етап – психологія як наука про об’єктивні закономірності, прояви і механізми психіки.