Тема 7. Соціологія особистості

175

"людини божественної" і "людини діяльнісної". У цій версії людина — істота, котра прагне, воліє й бажає; розум розцінюється як глухий кут еволюції, як наслідок втрати "волі до життя". У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації, але й тут людина залиша­ється індивідом. Лише те основне, що її визначає, — це перевага позасвідомих та інтуїтивних чинників. її можна назвати "hото affectus", тобто "людина почуттєва".

П'ята антропологічна версія/ П'ята ж антропологічна версія виникає з народженням постіндустріального, постмодерністського суспільства і набуває дедалі більшого поширення на зламі XX і XXI ст. Згідно з цією версією, людина (як індивід, як істота цілісна і неподільна) зникає. Формується уявлення про сучасну людину як про "дивід" — істоту внутрішньо розщеплену, децентровану, фрагментовану, яка до того ж не є центром ані Всесвіту, ані земного суспільства. Вона немає почуття самототожності і внутрішньої цілісності; вона не в змозі чітко ідентифікувати ні саму себе, ані себе — з представниками інших соціальних груп і спільнот. У ній постійно борються "Я" та "Інший", її ментальність є амбівалентною і су­перечливою, а почуття, думки і поведінка великою мірою залежать від ситуації, являючи приклади чогось несталого, нестабільного, споконвічно мінливого. Це людина нового суспільства, де вмирає також традиційна культура, традиційне виробництво і традиційна політика, а суспільство перетворюється на технологізований, часто просто віртуальний, безматері-альний соціум, заселений такими самими віртуальними "іншими" — чи то людьми, чи то гомутерами, чи то кіборгами. Назвемо її "hото divisиs", або "людина розщеплена", внутрішньо розділена.

Таким чином, історія філософської антропології (тобто вчення про людину) засвідчує, як поступово з'являються, ускладнюються й змінюються уявлення про людину та особистість. У тій чи тій модифікації ці підходи знаходять свій вияв у соціологічних ученнях. Усіх їх, незалежно від способу тлумачення людини та особистості, об'єднує одна спільна риса: вони визнають людську особистість специфічним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

Подальший аналіз проблематики соціології особистості вимагає розгляду : соціологічних уявлень про людину як особистість. Але оскільки в історії : соціологічної думки існує безліч концепцій людини, треба ввести певні критерії їх класифікації, осмислення і вивчення. До першої групи соціоло­гічних концепцій людини зарахуємо ті, які визначають її або як істоту переважно природну, біологічну, або ж, навпаки, як істоту переважно соціальну.

Природне і соціальне в людині. В історії соціологічної думки кількість концепцій, де б соціальне життя людини виводилося просто з біологічних чинників і закономірностей, була незначною і обмежувалася соціальним -ірзінізмом та расово-антропологічним напрямом.

176

Модуль 2. Розділ 2. Суб'єкти суспільного життя

Соціобіологія про людину Нині ідеї такого ґатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е. Вілсона, Р. Тріверса, Ч. Ламсдена та деяких інших науковців. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має певні усталені риси, спільні для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напряму стверджують, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого — ними обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу соціальної поведінки людей. Навіть більше, генетична основа людини відіграє певну роль як в індивідуальній, так і в деяких формах групової поведінки. Людина генетична запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів із виникаючими культурними формами. Критично ставлячись до таких поглядів загалом, багато сучасних соціологів зазначає, що вони є реакцією-відповіддю на абсолютизацію ролі культури й суспільності в житті людства, на нехтування біологічною складовою людського єства. Недарма, наприклад, Е. Вілсон стверджує, що марксизм — це "соціологія без біології" і що К. Маркс помилково інтерпретує людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил.

Людина в марксистській соціології та радянській практиці. Очевидно, деякі слушні моменти у критиці соціобіологами теорії і практики марксизму стосовно людини справді існують. У часи існування СРСР особистість ро­зуміли лише через твердження К. Маркса "головне в людині не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість" і кроїли за мірками саме соціальності: людина проголошувалася безпосереднім відбитком суспільних відносин. Основними положеннями концепції особистості у ті часи були такі: хочеш судити про конкретного індивіда — вникай у його соціальне становище; який спосіб життя — така й особистість; змінюються суспільні умови — автоматично змінюється й людина; особистість можна ліпити, формувати відповідно до основоположних принципів комунізму. Біосоціальну природу людини тлумачили в такому розумінні, ніби індивід — істота зовсім безтілесна; процес становлення особистості в усьому багатстві її свідомих і стихійних устремлінь, суб'єктивної унікальності й неповторності взагалі виносився за дужки аналізу, не брався до уваги.

Таким чином, і серед соціологічних учень є концепції, які у зв'язку "природне (біологічне) — соціальне" в людині абсолютизують його першу або другу складову (соціобіологія — марксизм). Тому це співвідношення може бути одним із критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості.

Раціональне та ірраціональне в особистості. Наступним критерієм можна вважати співвідношення раціонального та ірраціонального у трактуванні особистості. Віра у всемогутність людського розуму та інтелекту (раціо) є центральною у позитивістській концепції О. Конта. На його думку,