Тема 7. Соціологія особистості

соціальний прогрес узагалі є продуктом розумового розвитку й діяльності людини; соціальний поступ залежить від його інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання, що відбувається перехід від афективної і традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціональної по­ведінки.

Концепція "нелогічних дій" В. Парето. Натомість В. Парето у соціальній дії та поведінці особистості вбачає перевагу нелогічних вчинків, які є в його концепції результатом не свідомих міркувань, а чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального (від лат. irrationalis — нерозумний) психічного процесу. Він називає основу таких нелогічних дій "резидуями" (від лат. residue — залишок, осад, що залишається після фільтрації), щоб наголосити їх засадничо ірраціональну природу, непідвладну логіко-експериментальному мисленню. Отже, у питанні співвідношення почуттів і розуму В. Парето без вагань надає пріоритет почуттям особистості, які, на його думку, є істинними рушійними силами історії. Ідеологічним теоріям, доктринам, віруванням, які є підґрунтям дій логічних, В. Парето дає назву "деривації", що в лінгвістиці означає утворення похідних слів. Тим самим він зауважує, що деривації є вторинними і похідними від ірраціональних резидуїв і своєю позірною логічністю лише маскують незмінну й незбагненну природу людських учинків.

Людина в соціології фройдизму. Близьким за духом до концепції В. Па­рето є інстинктивізм як одна з течій соціологічного психологізму, а також соціологія фройдизму. На думку 3. Фройда (1856—1939), початком і основою зсиття індивіда, в тому числі й соціального, є інстинкти, потяги і бажання, першопочатково притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох одвічних сил — Ероса (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, інстинкт самозбереження) і Танатоса (інстинкт смерті, інстинкт агресії, інстинкт руйнування). Саме вони є основними рушіями про­гресу, суттєво впливаючи і навіть визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав.

Структурна теорія особистості 3. Фройда. 3. Фройду належить структурна теорія особистості, згідно з якою особистість є суперечливою єдністю трьох взаємодіючих сфер: "Воно", "Я" і "Над-Я". Центральна сфера особистості — "Воно"; це вмістилище несвідомих ірраціональних реакцій ті імпульсів. У ньому відбувається постійна безкомпромісна боротьба Ероса і Танатоса, яка постачає життєву енергію для всіх інших сфер особистості, зудучи їхнім рушієм.

Друга сфера — "Я" — до певної міри становить собою розумність і роз-судливість, організоване начало особистості, здатне частково контролювати ірраціональні імпульси і увідповіднювати їх з вимогами зовнішнього світу.

178

Модуль 2. Розділ 2. Суб'єкти суспільного життя

Третя сфера особистості — "Над-Я" — трактується 3. Фройдом як продукт культури, що складається з комплексу совісті, моральних рис і норм соціальної поведінки, які продукує суспільство. Всі три сфери особистості перебувають у постійній взаємодії, взаємозумовлюючи одна одну. Отже, 3. Фройдом розробляється одна з можливих спроб пояснення особистості з акцентом на тих внутрішніх підвалинах духовного життя, які до нього зрідка ставали предметом уваги соціологів. Його заслугою є вироблення нового погляду на особистість як на істоту багатовимірну, динамічну й суперечливу, в якій поєднуються свідоме і несвідоме, розумове та ірраціональне.

Неофройдизм про людину як істоту соціальну. Тому сучасний неофройдизм, особливо погляди Е. Фромма (1902—1980), має велику притягальну силу, звертаючись до витоків людських пристрастей та потаємних мотивів людської поведінки. Е. Фромм, на відміну від 3. Фройда, вважає людину одвічно соціальною істотою, тому для нього ключова проблема — не розкриття механізму задоволення окремих інстинктів, а ставлення індивіда до світу і подібних до себе.

Для сучасної соціологічної думки характерним є помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тієї чи тієї складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. На початку XXI ст. очевиднішими стають і криза "голої" раціональності людини соціальної, і неможливість зведення соціальних характеристик особистості лише до її ірраціональних проявів. Особистість у всій її повноті, в сукупності раціональних і чуттєвих сутнісних властивостей дедалі більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження.

Індивідуальні та колективні начала особистості Наступним критерієм побудови типології соціологічних учень про особистість може бути переважання індивідуального чи колективного, суспільнісного начал у людині. До концепцій, які надають першість індивіду та його індивідуалістичним началам, належать концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології. У них на перший план висуваються думки про зумовленість соціальних реалій світом індивідуальних прагнень і бажань, утіленому у взаємодії обопільних суб'єктів або в духовних взаємозв'язках особистостей.

Коли ж акцентувати на першості й вищості колективних уявлень, то мусимо пригадати засадничі положення соціологічної концепції Е. Дюркгайма. Згідно з нею, індивідуальний світ .особистості визначається колективною свідомістю (уявленнями), які виступають в іпостасі суспільства-Бога — формоутворю-вального і формостверджувального начала. Тут індивідуальність особистості є похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, будучи цілковито залежною і вторинною порівняно з останніми.

Свідомість і поведінка як характеристики особистості. Ще одним критерієм є аналіз особистості переважно з позицій дослідження свідомості або поведінки (діяльності). До соціологічних концепцій, де особистість та її суть з'ясовуються насамперед крізь призму соціально зумовлених свідомості або позасвідомого, належать уже згадувані символічний інтеракціонізм, феноменологічні концепції, інстинктивізм включно з фрейдистською со­ціологією. Коли ж ідеться про соціальну зумовленість поведінки і вчинків осо­бистості, з'ясування причин і мотивів соціальної діяльності людини, тоді доцільно звернутися до соціологічних концепцій біхевіоризму.

Біхевіоризм і проблема особистості. Цей термін походить від англ. behavior — "поведінка" і буквально означає соціологічну науку про поведінку. Основний сенс біхевіоризму полягає у визнанні єдиного й універсального механізму пояснення соціальної поведінки через формулу: "стимул — реакція". На думку представників цієї течії в соціології, соціальну поведінку особистості можна збагнути лише завдяки знанню фізіологічних особливостей умовних рефлексів. Головний постулат біхевіоризму міститься у вимозі описувати й аналізувати лише те в людині, що безпосередньо споглядається, а отже, її вчинки. Принциповим засадничим положенням біхевіоризму є також переконання у неможливості безпосереднього спостереження і соціологічного дослідження свідомості й тим більше позасвідомого. Натомість соціальна поведінка особистості надається фіксації і спостереженню; через неї і лише завдяки їй соціологія здатна з'ясувати спонукальні чинники людської активності й діяльності. Поведінка людини і насамперед соціальні дії) є сукупністю спостережуваних реакцій на сукупність дослідно фіксованих стимулів.

Модель соціальної структури особистості П. Сорокіна. У попередніх темах уже йшлося про соціологічні концепції, які описують сучасний і прийдешній стани суспільства (постіндустріалізм, постмодернізм, соціологічні теорії глобалізації), а також про суть, роль і місце людини в ньому. Варто наголосити, що появі таких нових тлумачень людини передувала теоретична модель соціальної структури особистості, розроблена П. Сорокіним. Він обґрунтовує положення про те, що особистість формується з системі визначених соціальних координат. Але оскільки кожний індивід належить не до однієї, а одночасно до декількох різних соціальних спільнот І труп, то саме їх своєрідна комбінація визначає соціальне обличчя, геніальну вагу й соціальне становище такого індивіда. Отже, як зауважує -- Бабосов, кожна особистість має не одномірну, але багатовимірну, мозаїчну соціальну структуру. Людина в один і той же час становить ніби й цілісність, ї-те розпадається на низку "Я", часто несхожих між собою або й навіть протилежних. Така двоїстість, а ще частіше множинність "Я" одного й того самого індивіда (або мозаїчність його особистості) своїм буттям зобов'язані тій обставині, що сучасна людина є абонентом не одного суспільства, а багатьох спільнот і груп, які між собою не збігаються і одне одному не

180

Модуль 2. Розділ 2. Суб'єкти суспільного жит~-

тотожні. Крім того, кожна така спільнота або група диктує імператив поведінки своїм членам; це означає, що за умови входження індивіті одночасно до кількох спільнот і груп він змушений почуватися і поводитися по-різному в кожній з них. П. Сорокін зазначає, що в одному й тому самому індивіді буде стільки різних "Я", скільки є спільнот і груп, членом яких він був і є. А звідси висновок про те, що зі зміною місця людини в систем: соціальних координат невідворотно зміниться й її становище у суспільств: відтак з'являється й нова людина. Як бачимо, ці положення теоретичне: моделі соціальної структури особистості П. Сорокіна досить легке модифікуються у постмодерністське бачення людини, бо в усіх випадкам ідеться про дроблення внутрішнього світу особистості у швидко змінюваних соціальних умовах, про формування її мозаїчного "Я".

Основні питання соціології особистості/ Таким чином, різноманітні соціологічні тлумачення суті, змісту та якісних характеристик особистості полягають у пошуку відповідей на такі основні питання:

• що є визначальним для особистості: її біологічні чи соціальні характе­ристики?

• що найадекватніше визначає особистість: раціональні чи ір­раціональні начала?

• що становить стрижень особистості: її індивідуальні неповтор: особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства?

• що найкраще репрезентує особистість: її свідомість чи її поведінка?

Разом із тим в історії соціологічної думки представлені концепції, в яких містяться не так загальносвітоглядні, як соціологічні спроби аналізу і тлумачення особистості в її зв'язку зі складними соціальними реаліями. Недарма саме вони нині визначають обличчя сучасної соціології особистості, намагаючись уникнути спрощених контроверсій і протиставлень, прагнучії до вироблення певних синтезованих соціологічних компендіумів.

Теорії соціальних ролей. Це насамперед стосується розмаїття соціологічних концепцій і теорій соціальних ролей. Раніше вже згадувалося, шо саме через поняття соціальної ролі багато соціологів вважали за можливе з'ясувати механізми входження особистості у соціальне життя. Основними поняттями в межах рольових теорій особистості є соціальний статус і соціальна роль.

Соціальний статус. З'ясування місця й ролі особистості в системі соціальних спільнот, на думку О. Якуби, можливе через розкриття поняття "соціальний статус". Соціальний статус особистості — це її позиція всі-ціальній системі, пов'язана з приналежністю до певної соціальної груп: чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику ста-

181

новища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, політичний вплив, партійну і профспілкову приналежність, ділові стосунки, національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки, — тобто все те, що Р. Мертон називає "статусним набором". У соціології вирізняються соціальні статуси привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, партійна заангажованість, входження до певної громадської організації, профспілки тощо).

Соціальна роль. Соціальна роль — це очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті зазвичай виконує декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно з тер­мінологією Р. Мертона, "рольовий набір". Соціальні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акта) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві).

Основні характеристики ролі у вченні Т. Парсонса. Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу. На його думку, кожну роль можна описати п'ятьма основними характеристиками:

1. емоційною (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша — цілковитої розкутості);

2. способом отримання (одні притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

3. масштабом (декотрі ролі сформульовані й суворо обмежені, а деякі нечіткі й розмиті);

4. ступенем формалізації (дія згідно з жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

5. характером і скеруванням мотивів (орієнтованих на особистий прибуток або на загальне добро).

Міжособистісні та внутрішні конфлікти особистості. Однією з принципових засад рольової теорії особистості є визнання залежності соціальної людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов'язаних з їхнім розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між

уявленнями про соціальну роль тієї чи тієї особистості та її реальною поведінкою є основою соціальних конфліктів, що звичайно мають міжособиcтісний характер. Внутрішній конфлікт особистості може виникнути внаслідок ї виконання людиною декількох соціальних ролей, несумісних між собою; його наслідком здебільшого є стрес. Роль соціології полягає у виявленні

передконфліктних і передстресових ситуацій або ґрунту для їх появи та в пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей.

182 Модуль 2. Розділ 2. Суб'єкти суспільного жи~-

Теорії соціальної установки. Помітне місце у соціологічній думці су­часності посідають теорії соціальної установки, в яких особистість становить собою результат установок, що їх формує суспільство самим фактом постійної повсякденної дії, впливів, тиску на індивіда. Накопичених людиною протягом її життя різноманітних установок призводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Термін "установка" в психології та соціології. Термін "установка" вперше використовується В. Томасом і Ф. Знанецьким у їхній спільній праці "Польський селянин в Європі та Америці" для аналізу зв'язків між індивідом і соціальною організацією, до якої він потрапляє і згодом стає її членом. Під соціальною установкою вони розуміють психологічне переживання індивідом цінності, значення й сенсу соціального об'єкта, стан свідомості індивіда щодо певної цінності. Якщо в психології установка визначається англійським словом "sеt" і досліджується насамперед як психофізіологічний феномен у взаємодії індивіда і середовища, то в соціології установка фіксується іншим англійським терміном "аttіtиdе" і містить у собі широкий спектр взаємодії особистості та соціального середовища.

Диспозиційна теорія саморегуляції поведінки особистості. У сучасний умовах ці вихідні положення дістають свій подальший розвиток у диспозиційній теорії саморегуляції соціальної поведінки особистості (від лат. disposіtіо — розміщення), яку нині репрезентує відомий російський соціолог В. Ядов. Диспозиція особистості означає схильність особи до певного сприй­няття умов діяльності та до певної поведінки в цих умовах. Диспозиції по­діляються на вищі та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну спрямованість поведінки особистості й мають у собі її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти й ситуації, а також ситуативні соціальні установки (тобто схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, яка щойно склалася, у конкретному предметному і соціальному середовищах). Нижчі диспозиції —це схильність до поведінки у деяких сферах діяльності й скерованість дій щ вчинків у звичайних типових ситуаціях, які не вимагають залучення вищих щаблів свідомості.

Види і структура диспозицій. Структурно диспозиції мають три ком­поненти:

1. когнітивний (усвідомлення особистістю об'єкта установки на абстракт­но-теоретичному рівні);

2. афективний (емоційна оцінка об'єкта);

3. конативний, або поведінковий (воля і прагнення до дії, свого роду переддія, скерована на об'єкт).