Фонетика
План
Фонетика як лінгвістична дисципліна. Три аспекти вивчення звуків.
Фізичний та фізіологічний аспекти у вивченні звуків.
Класифікація звуків.
Фонетичне членування мовленнєвого потоку: склад, наголос, інтонація.
Фонетичні процеси: позиційні та комбінаторні зміни.
Основні аспекти теми
Об’єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки , а й закономірності їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси, природа й структура складу, а також наголос та інтонація.
Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні явища.
З акустичного погляду всі звуки поділяються на голосні й приголосні, які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму.
Описати голосні звуки за тембром дуже складно, через що найпоширенішою є артикуляційна класифікація.
За артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за місцем творення і способом.
Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки є основними фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки.
Звуки мовлення вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв язаного мовлення, тому вони зазнають на собі вплив загальних умов вимови (наприклад, початок і кінець слова, положення під наголосом і в ненаголошеному складі) та впливати один на одного (рекурсія одного слова впливає на екскурсію іншого). Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними. Зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, – комбінаторними.
Основні теоретичні положення
Фонетика ( від гр. phone «голос, голосовий звук») – наука, яка вивчає звуки мови.
Об’єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки , а й закономірності їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси, природа й структура складу, а також наголос та інтонація.
Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні явища. Фізичний аспект звука – це його звучання, акустика, фізіологічний – творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний – його функція в мові. Звуки людської мови – фізичне явище. Усі звуки, тому числі і мовленнєві, – це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Коливання тіла можуть бути ритмічними і неритмічними. Якщо коливальний рух є ритмічним , то утворюються звуки, які називаються тонами; якщо неритмічним, то виникають шуми. При творені мовних звуків тони вникають у наслідок коливання голосових зв’язок, шуми – внаслідок подолання повітряним струменем різних перешкод у мовленнєвому апараті. Голосні є тоновими звуками, приголосні – переважно шумовими.
Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр. Сила звука – залежить від амплітуди (розмаху) коливання: чім більше амплітуда, тим звук сильніший. Сила звука вимірюється белами. Десята доля бела називається децибелом. Висота звука – залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Голосові зв’язки утворюють від 80 до 1300 герців. Довгота звука залежить від тривалості звучання. Сила висота і тривалість пов’язані з різними типами словесного наголосу в мовах. Особливо важливим для звуків людської мови є тембр – звукове забарвлення . Тембр виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищим від основного. Такі тони називають обертонами. В утворенні тембру провідну роль відіграє резонатор – порожнє тіло з твердими стінками й отвором певного розміру. Резонатором при творенні звуків мовлення є порожнина рота, носа і глотки, яка під час вимови різних звуків змінює свою форму й об’єм, що зумовлює появу різних резонаторних тонів, тобто утворення різних звуків. Зміна форми резонаторів, яка посилює певний обертон, визначає відмінності в тембрі звука. У кожної людини є свій тембр, але й кожен звук має свій тембр. Тембр – це основний параметр звуків, і вони (звуки) розрізняються перед усім за тембром.
Фізіологічний аспект. Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, але й фізіологічним явищем, причому фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов’язаний з безпосереднім творенням звуків мовлення. Спеціально створених природою органів мовлення немає. Звуки творяться органами, які виконують життєво важливі фізіологічні функції. Творення ними звуків мовлення – це, так би мовити, їхнє додаткове навантаження. Тому терміни органи мовлення, мовленнєвий апарат є умовними. Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити три “поверхи” мовленнєвого апарату – нижній, середній і верхній.
До нижнього належить апарат дихання – легені, бронхи, трахея та діафрагма. Їх функція – накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь. Середній поверх – гортань. Гортань – це своєрідна трубка, яка складається з персневидного та розміщеного над ним щитовидного хрящів і двох рухомих пірамідальних хрящів. До щитовидного і двох пірамідальних хрящів прикріплені голосові зв’язки – дві натягнуті еластичні мускульні плівки, які складаються з волокон, розташованих у горизонтальному, вертикальному й діагональному напрямках. Рухомі пірамідальні хрящі змінюють положення голосових зв’язок, і щілина, утворена голосовими зв’язками й пірамідальними хрящами (голосова щілина) змінює свою форму. Виділяють три основних їх положення: 1) видих (голосові зв’язки розслаблені, пірамідальні хрящі розсунуті, повітря вільно проходить через гортанну щілину; шепіт (голосова щілина звужена, між хрящова залишається доволі широко, видихуване повітря створює слабкий шум; 3) голос (пірамідальні хрящі зближені, так що між хрящова щілина закрита, міжзв’язочна щілина дуже вузька, зв’язки напружені й коливаються ритмічно під тиском повітряного струменя, виникає тон. Верхній поверх – надставна порожнина (труба), до якої належать порожнини глотки (фаринкс), рота і носа. Це резонатор, де творяться обертони і резонаторні тони та шуми, тобто конкретні звуки, ротову носову порожнину розділяють тверде (palatum) та м’яке піднебіння (velum), яке закінчується піднебінною завісою і маленьким язичком (uvula). Порожнина рота має здатність змінювати свою форму й об’єм завдяки рухомим органам – губам , язику, язичку, м’якому піднебінню. Язик складається з трьох частин: кореня, спинки й кінчика. Спинка ділиться на передню, середню і задню. Залежно від того, яка частина язика бере участь у творенні звуків, розрізняють передньоязикові, середньоязикові і задньоязикові звуки. Коли кінчик язика торкається зубів, то утворюються зубні звуки; якщо альвеол (горбиків біля коренів верхніх зубів) – творяться альвеолярні звуки типу анг. [t], [d], [l]. Якщо кінчик язика займає позицію між зубами, творяться міжзубні приголосні, як наприклад, анг. [Ө], [ð]. Маленький язичок може дрижати і таким чином творити звук (напр.. франц. увулярний [r]. Надгортанник (хрящ, розташований у глотці під коренем язика над гортанню), крім функції закривати гортань при глитанні їжі, може, наближаючись до задньої стінки глотки, утворювати надгортанні звуки (надгортанні приголосні є в арабській мові). Отже, кожен їз трьох поверхів органів мовлення виконує певні функції. Діафрагма, легені, бронхи і трахея є джерелом струменя повітря, яке використовується для творення звуків. Гортань джерело голосу і шумів. Надставна труба (порожнина рота і носа) – джерело обертонів і резонаторних тонів. Усією роботою органів мовлення керує вища нервова система.
Органи мовлення поділяються на активні й пасивні. Активні органи рухомі, вони виконують головну роботу при творенні звуків. До них належать язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння та язичок (сюди відносять також діафрагму, легені, пірамідальні хрящі й зв’зки. Пасивні органи нерухомі й виконують при творенні звуків допоміжну функцію. До них належать зуби, альвеоли, тверде піднебіння, задня стінка зіва, верхня щелепа й порожнина носа.
Робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного звука, називається артикуляцією (від лат. Articulatio “вимовлення”). В артикуляції розрізняють три фази – екскурсію, кульмінацію і рекурсію.
Екскурсія (від лат. Excursio “вилазка”), або приступ, – початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука.
Кульмінація (від лат culmen “вершина”), або витримка, – положення органів мовлення в момент вимовляння звуків.
Рекурсія (від лат. Recursio “повернення”), або відступ, – повернення органів мовлення у вихідне положення.
Артикуляція у кожній мові має свої особливості, тому артикуляційна база рідної мови часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється в акценті.