Фонетичне членування мовленнєвого потоку

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру.Ці відрізки є основними фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза – відрізок мовлення, що становить собою інтонаційнозмістову єдність, виділену від інших фраз великими паузами. На відміну від інших фонетичних одиниць, фраза має закінчений зміст, визначений інтонаційний малюнок та фразовий наголос. Вона відповідає такій синтаксичній одиниці, як речення, але фраза й речення – це не одне й теж: 1) це одиниці різних рівнів мови; 2) одне складне речення може складаться з 2-3 фраз. Наприклад: Я бачив дивний сон || Досвітні огні, переможні, урочні, Прорізали темряву ночі ||

Фраза розпадається на такти. Такт – частина фрази, (або один чи кілько слогів) об єднана одним наголосом. У мовознавстві такт ще називають фонетичним словом. У більшості мов усі самостійні (повнозначні) слова виділяють в окремі такті, тому що вони мають свій наголос; службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; безударні слова, які прилягають до самостійного слова спереду називаються проклітиками (від грец. Proclino – нахиляю вперед); безударні слова, які прилягають до самостійного слова 8роц – енклітиками (від грец. Enklino – відхиляю). Наприклад: ходив би, хотів же; зі мною як стріла.

Такти членуються на склади. Склад у свою чергу складається зі звуків – мінімальних фонетичних одиниць. У науці донині немає загальноприйнятої дефініції складу. Існує три теорії складу: еспіраторна (Р.Стетсон), мускульної напруги (М.Граммон, Л.В.Щерба) і сонорна (О.Єсперсен, Р.І.Аванесов).

Згідно з еспіраторною теорією склад – це звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. Згідно з мускульною теорією склад – це частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою. Згідно з сонорною теорією склад визначається не артикуляційними показниками, о своєю акустичною характеристикою – хвилею сонорності, хвилею наростання і послаблення звучності. За цією теорією, склад – частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків. Найбільшу звучність мають голосні, найнижчу – шумні глухі. За звучністю склад має вершину (ядро). Оскільки голосні є найзвучніші звуки, то вони є вершиною складу й складотворними. У де яких мовах складотворними є сонорні звуки [р] [л]. Наприклад у чеській та сербській мовах. Склади мають різну структуру, Розрізняють відкриті, закриті, напіввідкриті, прикриті й неприкриті склади. Відкритий склад закінчується голосним (9р-ти), закритий – приголосним (кіт), напіввідкритий – сонорним (мій), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий – з голосного (от). В українській мові переважають відкриті та прикриті склади. Як вже зазначалося, складотворним звуком, як правило, є голосний, якщо складотворним є один голосний, то його називають монофтонгом (від гр. Monos – один і phthongos – звук). Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх називають поліфтонгами ( від гр. Poliphthongos – багатоголосний). Серед поліфтонгом найпоширенішими є дифтонги (від гр. Diphthongos – двоголосний) – один голосний звук, який складається з двох елементів, що утворюють один склад.

Наголос. Крім фонетичних одиниць, у мовленні існують фонетичні явища. Такі як наголос та інтонація, які називають просодичними засобами (від гр. Prosodia - наголос). Наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів. Розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос. Ми будемо розглядати словесний наголос, який буває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний (силовий) наголос – виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для укр., анг, рос., нім., фр. Та багатьох інших мов.

Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос – виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській, литовській, латинській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам.

Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. Guantitas – кількість) – виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова). У більшості мов один із типів наголосу переважає , але є й елементи іншого типу. Так, наприклад, у укр. Й рос. М. є кількісно-динамічний. У нім. Й анг. М. дінамично-тонічний. Наведені 9роце наголосу є фонетичними типами. Крім того розрізнюють структурні 9роце наголосу. Так, динамічний наголос може бути фіксованим (зв язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польській (наголос на передостанньому складі), французькій (наголос на останньому складі). Можна з де якими застереженням вважати фіксованим наголос у німецькій та анг. Мовах, де наголошеним переважно є перший склад (винятки дуже незначні. Через що вони не можуть бути типовими). Вільний (нефіксований) наголос характерний для укр., рос., біл., серб., литов., мордов. Та інших мов. Так, в укр.. слові мати наголос на першому складі, у слові ріка – на другому. Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мукá – мука) і форморозрізнювальну (вíкна – вікнá) функції. У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухомий наголос у будь-яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Так, в анг.м. наголос нерухомий, бо якщо падає на якийсь склад у слові, місця у різних його формах уже не змінює. В укр.. й рос.м. наголос рухомий (учитель – учителí).

Інтонація (від лат. Intonatio – голосно вимовляю) – рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення. Членування мовлення на фонетичні відрізки пов язане з інтонацією. Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення. Мелодика мовлення (від гр. Melodikos – мелодійний, пісенний) – зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху. Інтенсивність (від лат. Intensio – напруження) – підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос). Пауза (від лат. Pausa – припинення) – перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи сприяють виділенню певного змісту. Темп мовлення (від лат tempus – швидкість мовлення. Передає ставлення мовця до висловлюваного. Тембр мовлення – емоційне забарвлення. Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.. Усі елементи інтонації взаємопов язані і становлять єдність. Інтонація виконує такі функції: розрізняє комунікативні 10роце висловлювання (розповідь, запитання, спонукання), частини висловлювання за їх смисловою важливістю. Оформлює висловлювання в єдине ціле, виражає конкретні емоції, розкриває підтекст висловлювання.