II етап. Люблінська унія 1569 р.
Велике князівство Литовське поступово занепадало. Внаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558–1583 рр.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було підти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви.
Польща і Литва об'єднувалися в одну державу - Річ Посполиту з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицтвом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.
Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.
На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.
Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.
Втягнення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти.
Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).
В установах панувала тільки польська мова та латинь, як мова освіти, судочинства, діловодства.
У 1596 р. в Бресті була проголошена церковна унія - об'єднання православної і католицької церков в одну - уніатську церкву (греко-католицьку). Уніатська церква зберігала слов'янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.
Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527-1608), братства (громадські організації українських міщан, створені для захисту українських національно-релігійних інтересів). Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.
Таким чином, з приходом Польщі, було поставлено під сумнів існування українців як окремої етнічної спільності. В Україні розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать втрачає роль виразника національних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже у XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.
Виконайте вправу № 6.
Зупинимося тепер на комплексі питань, пов’язаних із виникненням козацтва та його історією упродовж XVI – першої половини XVII ст.
Виникнення українського козацтва. Запорозька Січ
Слово "козак" - тюркського походження і означає "вільна людина", "вартовий", "воїн".
Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються за 1492 рік. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI століття.
Козацтво виникло в південноукраїнських землях - від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким полем: після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.
Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.
Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.
Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.
В окремих випадках – організуюча роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.
Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.
Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах – "чайках", нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.
Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер. І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика Борисенка В.Й., був “національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси”.