Основними напрямками зовнішньої політики Запорізької січі були:
Боротьба проти татарсько-турецької агресії. Цю функцію козацтво взяло на себе з самого початку свого існування.
Героїчні, найбільш резонансні походи проти татар і турків пов’язані з іменами гетьманів Богдана Ружинського (1575 р.), Самійла Кішки (поч.XVII ст.), Михайла Наймановича (1608 р.), Петра Конашевича – Сагайдачного (1616 р.).
Завдяки активній наступальній тактиці козаки підривали могутність Кримського ханства і Туреччини, перетворювалися на ведучу силу у боротьбі проти цих держав.
Козаки втручалися у конфлікти, що виникали у стосунках між Кримом і Туреччиною, прагнули використати їх для зміцнення власних позицій.
Відносини з Російською державою, які характеризуються як складні і неоднозначні.
Українців і росіян зв’язувала єдина православна віра, потреба захисту від Кримського ханства і Туреччини. Союзницькі відносини з Москвою були у гетьмана Дмитра Вишневецького. Мали місце й інші випадки співробітництва між козаками і російським урядом, координації їх спільних дій проти татар і турків. Але ж у цілому стосунки Запорозької Січі з Російською державою залишалися напруженими, а часто - і відкрито ворожими. Перебуваючи у складі Речі Посполитої, козаки виступали на її боці у воєнних конфліктах з Росією. Крім того, ворожість запорожців щодо Росії обумовлювалася і прагненням російського уряду поширити на них свою владу, використати їх у власних політичних інтересах.
Урядами різних західноєвропейських країн, у т.ч. Австрії, Франції, козаки запрошувалися на військову службу і тим самим втягувалися в орбіту європейської політики.
Успіхи Запорозької Січі на міжнародній арені сприяли її зміцненню, стимулювали її внутрішньополітичну діяльність, спрямовану на захист українських інтересів.
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.
Визвольний рух в Україні
у XVI - першій пол. XVII ст.
Посилення Польщею соціального, національного та релігійного гніту, зміцнення українських сил призвело до активізації в Україні антифеодального і визвольного руху. Головними силами цього руху стало селянство та козацтво.
З першої пол. XVI ст. в Західній Україні (Галичина, Закарпаття, Буковина) шириться рух опришків - народних месників (вперше згадуються у 1529 р.).
У кінці XVI ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-селянських повстання: повстання 1591-1593 р. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 р. під проводом сотника надвірних козаків князя К.Острозького - Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі). Повстання Наливайка поставило під загрозу існування польської влади в Україні.
Придушивши повстання, польський сейм у 1597 році проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення "винищити їх до останку".
Але рішення залишилося на папері - воно вже було Польщі не під силу. До того ж на початку XVII ст. Польща ув'язла в майже безперервних війнах з Москвою та Туреччиною і потребувала допомоги козаків.
Багато зусиль для мирного розвитку стосунків з Польщею доклав Петро Конашевич-Сагайдачний.
Таким чином, на поч. XVII ст. боротьба між Польщею та козаками на деякий час затухає.
Історики оцінюють П.Конашевича-Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до Б.Хмельницького.
Намагаючись зміцнити становище України та козаків, Сагайдачний проводив компромісну політику щодо Речі Посполитої.
Він здійснив реформу козацького війська, вперше перетворивши його на регулярне військо з жорсткою дисципліною. Козацьке військо піднялося до рівня кращих європейських армій.
Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він привернув козаків до підтримки української культури та православної церкви, об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України. Так, у 1620 р. Сагайдачний разом з усім козацьким військом вступив до Київського братства, відраховуючи на його діяльність значні кошти. Цього ж року гетьман запросив до Києва єрусалимського патріарха, який відродив в Україні православну церкву (уряд офіційно визнав її у 1632 р.).
Союз козаків з духовенством був на користь національним інтересам, сприяв оформленню ідейної програми козацтва.
У 1620 р. розпочалася війна між Туреччиною та Річчю Посполитою. Остання опинилася на межі втрати державної незалежності. У битві під Хотином у 1621 р. військо Сагайдачного врятувало Польщу від політичної катастрофи. Але сам гетьман був важко поранений і помер у Києві в 1622 році.
Після смерті Сагайдачного козаки відмовилися від політики компромісів з Польщею. Посилення тиску з боку польського уряду (заборона нереєстрового козацтва, будівництво для контролю над козаками фортеці Кодак на Дніпрі та ін.) викликало нову хвилю козацько-селянських повстань.
Найбільш відомі з них - повстання 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича, повстання 1635 р. під проводом гетьмана Івана Сулими і повстання 1637/38 років під проводом гетьманів Павла Павлюка і Якова Острянина.
Придушивши повстання, Польща вжила жорстокі заходи проти козаків. У 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію Запорозького реєстрового війська”, спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва:
нереєстрові козаки оголошувалися підданими;
втеча до козаків каралася смертю;
скасовувалося самоуправління у реєстрових козаків (їх кількість становила 6 тис.): замість виборного гетьмана король призначав комісара;
проти українців здійснювалася політика жорстокого терору.
Та спокій тривав в Україні лише 10 років - у 1648 році спалахнула грандіозна Національна революція під проводом Богдана Хмельницького.
Повстання, хоч і зазнали поразки, сприяли зростанню національної свідомості українців та накопиченню ними досвіду національно-визвольної боротьби.
Козацтво стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України і за відродження української державності.
За оцінкою історика Д.Дорошенка - "в козаччині український народ виділив з-поміж себе найкращий, найбільш активний елемент, утворив свою національну аристократію".
Діяльність козаків торкалася усіх сфер життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності і витоком Української держави, створеної у ході національно-визвольної революції сер. XVII століття.
Виконайте вправу № 7.
Висновки
У XIV ст., в силу, перш за все, об'єктивних обставин, українські землі втратили самостійність, власну державність і були розчленовані сусідніми державами. Саме з цього періоду бере початок національно-визвольна боротьба українського народу.
До Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель перебувала в складі Великого князівства Литовського, яке давало змогу значною мірою зберегти українські державні і культурні традиції. Люблінська унія з цим покінчила: з приходом Польщі в Україні різко загострилися соціально-економічні, релігійні, національні суперечності, православне населення почало зазнавати дискримінації.
Порушення прав і свобод українців з боку Польщі викликало опір місцевого населення. Першими на захист України виступили представники української знаті, серед якої найбільші заслуги має князь К.Острозький. Та коли панівні верстви українського суспільства почали підпадати під польський вплив, ініціатива в національному житті перейшла до міщан, які об'єднувалися в братства, та до українського козацтва. Згодом саме козаки стали провідною силою національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність.
Видатна роль в історії козацтва належить гетьману П.Конашевичу-Сагайдачному, який перетворив козацькі маси в організовану і дисципліновану силу, поставив козаків на захист національних інтересів України.
Зростання військово-політичного впливу козацтва було ознаменоване двома хвилями масових козацько-селянських повстань:
- кінець XVI ст. - повстання на чолі з К.Косинським (1591-1593) та С.Наливайком (1594-1596);
- 30-ті роки XVII ст. - повстання на чолі з Т.Трясилом (1630), І.Сулимою (1635), Я.Острянином і П.Павлюком (1637-1638).
У 1648 році населення України піднімається на справжню Національну революцію, очолену Б.Хмельницьким.