2. Обмеження дієздатності, визнання особи недієздатною.

Ст. 32 ЦК передбачає неповну цивільну дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років. Ці особи, крім правочинів, що можуть вчиняти особи, які не досягли 14 років, можуть: 1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися внеском,

внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Відповідно до правил ст. 33 ЦК неповнолітній у випадку невиконання договору, укладеного ним самостійно, несе самостійну відповідальність. Неповнолітній сам відповідає за невиконання договору, укладеного ним за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників. Однак, якщо в неповнолітнього немає майна, достатнього для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть його батьки (усиновлювачі), піклувальники.

У випадку заподіяння шкоди неповнолітнім у віці від 14 до 18 років він відповідає на загальних підставах.

Обмеження дієздатності фізичної особи можливе тільки по підставах і в порядку, передбаченому законом (гл. 34 ЦПК). Частина 2 ст. 36 ЦК передбачає, що суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Згідно з ч. 1 ст. 39 ЦК, фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна розуміти значення своїх дій і (або) керувати ними. Недієздатними можуть бути визнані як повнолітні особи, так і особи у віці від 14 до 18 років. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

У випадку видужання чи значного поліпшення здоров'я фізичної особи, визнаної недієздатною, суд своїм рішенням відновлює його в дієздатності, якщо з урахуванням відповідного висновку судово-психіатричної експертизи дійде висновку, що в особи відновилася здатність розуміти значення своїх дій і керувати ними.

3. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Визнання громадянина померлим.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року. Отже, для визнання особи безвісно відсутньою, насамперед, необхідно: а) відсутність особи в місці її постійного проживання, і б) неотримання протягом одного року відомостей про місце його перебування. Однак цих двох факторів ще недостатньо. Необхідно також, щоб невідомість місця перебування особи не можна було усунути за допомогою заходів, ужитих зацікавленими особами і державними органами.

Зазначені юридичні факти складають юридичний склад, необхідний для визнання особи безвісно відсутньою, і дають підстави тільки для висновку про неможливість рішення питання про життя або смерть особи, але не для застосування презумпції (припущення) життя або смерті.

Поява фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, усуває неможливість рішення питання про її життя чи смерть, і тому рішення суду, засноване на такій неможливості, підлягає скасуванню.

Визнання особи безвісно відсутньою породжує певні правові наслідки. Над її майном встановлюється опіка (ч. 1 ст. 44 ЦК). Із цього майна видається утримання особам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати, і погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями (ч. ч. З і 4 ст. 44 ЦК). На підставі заяви зацікавлених осіб або органа опіки і піклування нотаріус може призначити опікуна над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, до прийняття судом рішення про визнання її безвісно відсутньою (ч. 2 ст. 44 ЦК). Утриманці безвісно відсутнього здобувають право на одержання пенсії. Припиняються договір доручення (ч. 1 п. 2 ст. 1008 ЦК), учасником якого був безвісно відсутній, а також дія доручення, виданої ним чи йому (ч. 1 п. п. 6, 7 ст. 248 ЦК). Подружжя особи, визнаної безвісно відсутньою, має право розірвати з нею шлюб у спрощеному порядку (ч. 1 ст. 107 СК).

Оголошення громадянина померлим провадиться в судовому порядку і передбачено статтею 46 Цивільного кодексу. Фізична особа може бути оголошена померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Як випливає зі змісту ч. 1 ст. 46 ЦК, для оголошення особи померлою попереднє визнання її безвісно відсутньою є необов'язковим. Тому, якщо пройшло три роки з дня одержання останніх відомостей про місце перебування цієї особи й є підстави припускати її смерть, то вона може бути відразу оголошена померлою.

Моментом, з якого обчислюються зазначені терміни (річний і трирічний) є день одержання останніх відомостей про відсутню особу. Якщо такий день установити неможливо, то початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були отримані останні відомості, а при неможливості установити місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК).

Трирічний термін, необхідний для оголошення особи померлою, скорочується: а) до шести місяців, якщо особа пропала безвісти при обставинах, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку (наприклад, при зникненні літака, що летів над океаном), (ч. 1 ст. 46 ЦК). Термін обчислюється з дня нещасного випадку або з дня настання обставин, які загрожують особі смертельною небезпекою; б) до двох років, якщо особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями. Термін обчислюється з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 46 ЦК). З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Часом смерті особи, оголошеної померлою, вважається день набуття законної сили рішення суду про оголошення особи померлою, якщо особа пропала безвісти при обставинах, які загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, або у зв'язку з воєнними діями, суд може оголосити її померлою від дня її вірогідної смерті (ч. З ст. 46 ЦК).

Оголошення особи померлою, засноване на презумпції її смерті, є юридичним фактом, що дає підставу для припущення про припинення цивільної правоздатності цієї особи. У випадку, коли фізична особа, яка оголошена померлою, у дійсності є живою, вона не позбавляється правоздатності, однак юридичні наслідки оголошення її померлою діють скрізь, де немає відомостей про те, що ця особа жива. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.