Лекція 5. Індивідуальні та групові форми й методи роботи в притулках для дітей і центрах соціально-психологічної реабілітації

План

1. Методи й форми роботи. Групи форм та методів

2. Педагогічні методи, психологічні методи, соціологічні методи роботи.

1.Методи й форми роботи

Грецьке слово «метод» означає шлях, спосіб пізнавальної практичної діяль­ності людей. Метод розглядають як сукупність підходів, прийомів, операцій прак­тичного чи теоретичного характеру. Його також визначають як найкоротший шлях досягнення оптимальних результатів, що відповідають поставленим цілям.

Для вирішення професійних завдань у своїй практичній роботі фахівці со­ціальної сфери використовують різноманітні методи, які виникли й розвинулися в межах наук про людину, зокрема педагогіки, психології, соціології (див. табл. 3).

Методи роботи

Групи методів	Назви методів
Педагогічні	Методи формування свідомості (переконування, навіювання, приклад) Методи організації діяльності (вправляння, тренування, доручення) Методи стимулювання діяльності (заохочення, схвалення, позитивне та негативне підкріплення, змагання) Методи самовиховання (самоаналіз, самоконтроль, самонаказ, самонавіювання)
Психологічні	Методи психодіагностики (тести інтелекту та здібностей, малюнкові та проективні тести, особистісні запитальники, соціометрія) Психотерапевтичні методи (психодрама, соціодрама, ігрова терапія, психосоціальна терапія, сімейна психотерапія, поведінкова терапія) Психокорекційні методи (психогімнастика, арт-терапія, казкотерапія) Психологічне консультування
Соціологічні	Спостереження Методи опитування (інтерв’ю, анкетування, фокус-група) Методи аналізу документів (традиційний аналіз, контент-аналіз) Біографічний метод Експертна оцінка
Соціальної роботи	Аналіз соціуму Соціальна вулична робота Робота в громаді Метод “рівний – рівному”

Педагогічні методи, які найчастіше використовуються в соціальній практиці, є різновидами методів виховання. Методи формування свідомості спрямовані на формування певних понять, оцінок суджень, світогляду особистості.

Переконування – це спосіб впливу на раціональну сферу особистості за до­помогою логічно аргументованої інформації з метою підсилення чи зміни по­глядів, установок, оцінок в об’єкта впливу. Серед вербальних видів перекону­вання виокремлюють роз’яснення, доведення, спростування. Основними засо­бами переконування є логічні докази, факти, цифри, приклади із життя, певні події тощо. Для забезпечення ефективного переконування слід дотримуватися таких правил.

Інформація фахівця соціальної сфери має бути доступною та зрозумілою для клієнта. Переконування слід проводити з урахуванням індивідуальних особливостей особистості. Переконування має бути логічним, послідовним, доказовим. Доцільно підкріплювати окремі тези прикладами з реального життя.

Спеціаліст має бути упевнений у тому, у чому він переконує іншого. Переконування не має перетворюватися в моралізування.

Навіювання – це спосіб впливу на особистість, заснований на некритично­му сприйманні інформації об’єктом впливу. Воно спрямовується, передусім, на почуття людини, сферу її несвідомого, а через них – на її волю і розум. Особ­ливість навіювання полягає в тому, що воно проектується не на логіку й розум, не на здатність людини аналізувати, порівнювати та узагальнювати (як у ви­падку переконування), а на емоційну сферу. У процесі навіювання не потрібно щось логічно доводити чи закликати осмислювати. Навіяне породжує віру в щось, а це, як відзначають дослідники, досягається тільки формою сказаного – важливо не що сказав соціальний працівник/соціальний педагог, а як сказав (ви­разно, яскраво, емоційно – так, щоб «брало за душу»).

За способами реалізації навіювання поділяють на пряме (імперативне, тоб­то навмисне, сплановане) і непряме. Серед методів навіювання, що найчастіше використовуються, виділяються такі: навіювання за допомогою посилання на авторитет. Тут ефект заснований на усвідомленні переваги лідерів і довіри до них та їхньої думки. По-друге, навіювання через попередження, коли змальову­ють образ негативних наслідків у разі іншого вибору. По-третє, навіювання че­рез ідентифікацію. За його допомогою людина ототожнюється з певною гру­пою або особою, щодо якої у неї склалося позитивне ставлення. Сила навіюван­ня прямо залежить від стану свідомості людини. Здебільшого жінкам, яких на­правляють до центру матері та дитини, притаманні невпевненість, занижена самооцінка, пригнічений стан, негативні очікування, слабкість логічного аналі­зу, в діях втрачається здоровий глузд – усе це стає сприятливим ґрунтом для здійснення визначального впливу на позитив.

Методи організації діяльності – це способи закріплення, формування по­зитивного досвіду поведінки, відносин, дій та вчинків. Одним з різновидів цих методів є вправляння. Воно полягає в залученні клієнта до спеціально організо­ваної діяльності, у процесі якої в нього формуються необхідні навички, уміння, звички, способи поведінки. Вправи організовують як активні, повторювальні дії, прийоми та способи в типових ситуаціях поведінки. Метод вправляння доцільно активно використовувати під час формування в молодих матерів навичок до­гляду за дитиною (годування, одягання, купання тощо), а також під час форму­вання й удосконалення навичок комунікації, оволодіння певними видами діяль­ності. Із цією метою можна проводити спеціальні заняття, залучаючи до участі медичних сестер, психологів, інших спеціалістів, а також проводячи тренінги.

Методи стимулювання діяльності спрямовані на стимулювання особис­тості до покращення чи зміни своєї поведінки, розвитку мотивації на соціально схвалені способи та види діяльності. Різновидом цієї групи методів є позитив­не підкріплення – деякі приємні для людини наслідки чи результати діяльності (нагорода, успіх, схвалення, позитивна оцінка тощо), які стимулюють її до відтво­рення певних видів поведінки чи діяльності в подальшому. Задоволення, яке отримує людина внаслідок позитивного підкріплення, пов’язане з діяльністю, таким чином встановлюється зв’язок “діяльність-задоволення”. Позитивні пе­реживання, котрі пов’язані з діяльністю, виконують роль емоційного підкріплен­ня того, що відбувалося до чи під час переживання. Внаслідок цього людина прагнутиме виконувати те, що викликало задоволення, чи те, що створило можливості запобігти незадоволенню. Тобто, якщо якась дія поєднувалася з при­ємним переживанням, то поєднання позитивних емоцій з діяльністю підсилює мотивацію до цієї діяльності. Певні форми поведінки закріплюються (і повто­рюються в майбутньому) тоді, коли вони супроводжуються позитивними сти­мулами (слова заохочення, схвалення, нагорода, можливість самоствердження тощо). Ймовірність їх повторення, як правило, зменшується, якщо ці дії, навпа­ки, супроводжуються чимось негативним (покарання, осуд, незадоволення). Щоб сформувати необхідну поведінку, чи заохочувати до певної діяльності, треба виокремлювати такі дії клієнта, які є соціально бажаними, і стимулювати їх за допомогою різних видів позитивного підкріплення. Чим сильніше задоволення, котре отримала людина від підкріплення, тим сильніше поведінка (діяльність) буде закріплюватися. Тому важливо визначити, що саме в конкретної особи буде викликати найбільше задоволення, тобто яка форма підкріплення буде найбільш ефективною.

Психологічні методи в соціальній роботи застосовуються з метою діагнос­тики особливостей індивіда й організації на основі отриманих результатів різних видів психотерапевтичної та психокорекційної роботи.

Тестування – метод психологічної діагностики, провідним організаційним моментом якого є застосування стандартизованих запитань та завдань, що мають певну шкалу значень. Тестовий метод дає змогу з певною мірою точ­ності встановити актуальний рівень розвитку в індивіда необхідних навичок, знань, особистісних характеристик тощо.

Психодрама – це метод групової психотерапії, у якій використовується ро­льова гра, під час якої створюються необхідні умови для спонтанного виражен­ня індивідом почуттів, що пов’язані з важливими для нього проблемами. Під час психодрами створюються умови для переосмислення особистістю влас­них проблем та конфліктів, подолання неконструктивних поведінкових стерео­типів і способів емоційної реакції, формування адекватних прийомів поведінки.

Ігрова терапія – метод корекції емоційних та поведінкових розладів у дітей шляхом залучення їх до різноманітних ігрових ситуацій. У процесі гри спеціаліст спостерігає за поведінкою дитини, що дає йому певний діагностичний матеріал для того, щоб запропонувати дитині таку гру та роль у ній, яка допоможе усві­домити дитині негативні аспекти своєї поведінки чи формувати ті навички со­ціальної взаємодії, які є відсутніми або малорозвиненими в дитини.

Арт-терапія – метод впливу на психоемоційний та фізичний стан людини за допомогою різних видів художнього й ужиткового мистецтва (малювання, жи­вопис, ліплення, різьба, випалювання, вироби з хутра і тканин тощо). Фізичний та фізіологічний вплив арттерапії перш за все полягає в розвиткові ідіомоторних актів, покращенні рухової координації індивіда. Заняття різними видами худож­ньої діяльності сприяють психологічному розвантаженню, розвиткові креатив-ності та індивідуальності особистості, покращенню її самовідчуттів. Групові заняття з арттерапії сприяють також формуванню навичок спілкування між людьми, що у свою чергу полегшує їм соціальну адаптацію в різних мікросоці-умах.

Соціально-психологічне консультування – процес, який може бути як за­собом розвитку, так і способом втручання в життя клієнта. Він орієнтований на стимулювання клієнта до саморозвитку, змін у поведінці, способах життєдіяль­ності тощо.

У теорії та практиці консультування виокремлюють різні підходи до його організації й здійснення. Найбільш поширеною є еклектична модель консульту­вання, яка відображає універсальні риси консультування будь-якої орієнтації. Так, на етапі первинного інтерв’ю або дослідження проблеми консультанту необхід­но зосередитися на особистості клієнта, виявити участь та щиру зацікавленість до справ клієнта.

На стадії двомірного визначення проблеми консультант прагне точно оха­рактеризувати проблему клієнта. Визначення проблеми дозволяє зрозуміти її причини, а іноді вказує шляхи і способи вирішення.

На наступній стадії обговорюються й обираються можливі способи розв’я­зання проблеми. При цьому консультант спонукає клієнта до активної участі у виборі оптимальних для нього способів вирішення проблем. Варто також про­говорити, як досягатиметься той чи інший запланований результат.

На стадії діяльності відбувається реалізація наміченого разом з консультан­том плану дій. На стадії оцінки клієнт разом з консультантом оцінюють отри­мані результати. Ефективним є негайний зворотний зв’язок.

Ця модель відображає лише загальний процес консультування, а виокрем­лення стадій є досить умовним. Реальний процес не завжди підпадає під за­пропоновану схему. Варто наголосити, що основною умовою ефективного кон­сультування є активна участь клієнта та професійна компетенція консультанта (див. табл. 4).

Окрім педагогічних та психологічних методів, у практичній роботі широко застосовуються різні види соціологічних методів. Найбільш поширеними серед них є спостереження та анкетування.

Спостереження – візуальне сприйняття і реєстрація значимих для об’єкта спостереження фактів. Джерелом інформації під час спостереження є поведін­ка (вчинки, дії, емоційні та вербальні реакції) жінок, дітей, персоналу. У найбільш загальному вигляді процедура спостереження складається з таких етапів:

– визначення мети і завдань (для чого, з якою метою спостерігати?);

– вибір об’єкта і предмета спостереження (що спостерігати?);

– вибір ситуації спостереження (в яких умовах спостерігати?);

– вибір способу спостереження (як спостерігати?);

– вибір способу реєстрації спостережуваного (як вести записи?);

– обробка й інтерпретація отриманої інформації (який результат?).

Таблиця 4. Прийоми, що застосовуються під час консультування

Вербальні	Невербальні
Використовувати слова, зрозумілі клієнтові	Підтримувати зоровий контакт з клієнтом
Повторювати й уточнювати твердження клієнта	Спілкуватися на близькій відстані
Адекватно інтерпретувати почуте	Реагувати на висловлювання клієнта певними жестами
Використовувати словесне підкріплення (наприклад, “Так..”, Мені це знайомо..”, “Звичайно, це...”	Говорити в помірному темпоритмі
Вчасно надавати необхідну інформацію	Говорити спокійно, у довірливому тоні
Використовувати гумор для зняття напруги	Не приймати закритих поз
Ставитися до клієнта з повагою, без оцінок та осуду
Уточнювати висловлювання клієнта

Без чіткої відповіді на всі ці запитання спостереження дуже ускладниться. Дані спостереження заносяться в протоколи, картки або щоденники.

Якщо метод є шляхом, способом досягнення мети й розв’язання поставле­них завдань, то форма є способом організації змісту роботи. Форми роботи – варіанти організації взаємодії фахівця з клієнтами, спрямовані на створення умов для позитивної активності особистості, вирішення відповідних завдань її соціалі­зації, надання допомоги та підтримки. На практиці спеціалісти використовують значну кількість різноманітних форм, проте всі вони мають специфічні ознаки: функціональність (пріоритетність для певного напрямку соціально-педагогіч­ної діяльності); структурність (відповідність спеціальним вимогам до підго­товки та проведення окремих типів форм); інтегративність (результати, одер­жані при використанні одних форм, сприяють упровадженню інших). У соціаль­но-педагогічній роботі форми класифікують за кількістю учасників: індивіду­альні (робота фахівця з окремою людиною, випадком), групові (робота з гру­пою, сім’єю), масові (спрямовані на залучення великої кількості людей – акції, конкурси, фестивалі тощо); за домінуючим засобом впливу: словесні (лекції, бесіди, диспути); практичні (аукціони, тренінги, ярмарки послуг тощо); наочні (соціальна реклама, відеолекторії тощо).

Метод індивідуальної соціальної роботи був запроваджений М. Річмонд. Його сутність полягає у вирішенні проблеми клієнта шляхом його підтримки, ство­рення ситуації, що стимулює клієнта до подолання певних перешкод. В основі цього методу – механізм адаптації клієнта до певної життєвої ситуації. До ос­новних складових цього методу зараховують: встановлення первинного контак­ту спеціаліста з клієнтом, вивчення та аналіз ситуації, визначення мети й зав­дань спільної роботи з клієнтом, оцінка результатів сумісної діяльності.

В основі здійснення індивідуальної роботи – корекція взаємостосунків інди­віда із собою та соціальним оточенням. Корекція ставлення до себе, до власно­го “Я” передбачає прояв адекватної самооцінки; усвідомлення причин пригніче­ності та їх подолання; вироблення навичок самостійності; формування почуття гідності, поваги до себе; зміни в ієрархії системи цінностей і домагань клієнта. Корекція ставлення до інших (рідних та сторонніх) базується на здатності до емпатії, розумінні почуттів інших; толерантності у ставленні до їхніх недоліків. Корекція ставлення до життя можлива за умови формування навичок прийнят­тя відповідального рішення, самоорганізації особистості, оптимістичного став­лення до реальності.

Використання методів індивідуальної роботи доцільне під час адаптації ди­тини до нових соціокультурних умов, допомоги в подоланні стресових чи психо-травматичних ситуацій, у період емоційно нестабільних станів клієнта тощо.

Групова робота базується на положеннях про те, що група сприяє пізнанню себе, свого досвіду, можливостей і дає людині зворотний зв’язок щодо її пове­дінки, сприйняття оточуючими тощо. Метою цього методу є надання допомоги клієнту через передачу групового досвіду для розвитку фізичних і духовних сил, формування соціальної поведінки. До переваг групової роботи зараховують такі:

– група створює умови “суспільства в мініатюрі”, що дозволяє програвати та аналізувати реальні ситуації;

– група дає можливість особистості отримати зворотний зв’язок і підтримку;

– у процесі групової взаємодії відбувається розуміння потреб та цінностей інших;

– у групі кожний відчуває себе рівним партнером, на відміну від індиві­дуальної роботи;

– група заохочує спробу до самовдосконалення та саморозкриття кожного її члена, внаслідок чого зростає їх упевненість у власних силах.

Наразі не існує єдиної класифікації груп, оскільки в основу їх групування по­кладено різні критерії. У соціальній роботі в основу класифікації груп переважно закладають критерій головної мети діяльності групи або спосіб реалізації цієї мети (див. табл. 5).

Таблиця 5. Типологія груп

Різновид групи Мета діяльності
Групи зустрічей	Налагодження тісних взаємостосунків між членами групи, визначення та усунення перешкод, які заважають членам групи в реальному житті
Т-групи	Оволодіння новими знаннями й навичками; вдосконалення умінь міжособистісного спілку­вання, забезпечення умов для особистісного та професійного зростання членів групи
Групи вирішення проблем	Обговорення особистих, соціально-психологічних, професійних проблем задля знаходження способів їх вирішення
Лікувальні групи (для людей з психічними розладами, які виявляються в поведінці чи емоційній сфері)	Корекція психологічного стану осіб, які перебувають у стані депресії, мали спробу суїциду, мають проблеми контролю над почуттями, перебувають у стані психозу тощо
Групи самодопомоги	Співпраця людей, що мають досвід подолання подібних проблем, задля бажання допомогти іншим їх вирішити, реалізувати власні потреби

Однією з ефективних форм групової роботи є тренінг – форма групової робо­ти, спрямована на отримання або поглиблення нових знань і формування прак­тичних навичок учасників.

Список рекомендованої літератури

Безпалько О. В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 134 с.

Немов Р. С. Основû психологического консультирования: Учебник. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 528 с.

Никандров В.В. Антитренинг, или контурû нравственнûх и теоретических основ психотренинга: Учеб. пособие. – СПб.: Речь, 2003. – 176 с.

Робота з сім’ями, які потребують професійної соціально-педагогічної підтримки. / Автори-упоряд. В.Г. Головатий, А.В. Калініна, О.А. Виноградова. За заг. ред. Т.Ф. Алєксєєнко. – К.: Основа-Принт, 2007. – 128 с.

Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І.Д. Звєрєва, О.В. Безпалько, С.Я. Хар­ченко та ін.; За заг. ред. І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 254 с.

Соціальна робота: В 3 ч. Ч. 2: Теорії та методи соціальної роботи / Тетяна Семигіна (ред.), Ірена Грига (ред.). – К. : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2004. – 224 с.