3. Етапи еволюційного розвитку мікроекономічного аналізу.

 Мікроекономіка — церозділекономічноїтеорії, якийвивчаєдіяльністьокремихекономічнихсуб'єктів. Ними можуть бути окремі споживачі, робітники, вкладники капіталу, фірми тощо. З одного боку, вона пояснює, як і чому приймають рішення окремі господарюючі суб'єкти, а з іншого — вивчає взаємодію суб'єктів у процесі утворення більших структур — галузевих ринків.

Як самостійний розділ економічної теорії Мікроекономіка сфор­мувалася в кінці XIX — на початку XX ст. Однак її становлення пройшло довгий шлях еволюційного розвитку. Засади мікроекономічного аналізу виявляються ще в класичній політичній економії. Так, використовуючи подвійну методологію економічного аналізу, А. Сміт досліджує зовнішні форми прояву економічних явищ, ви­значає функціональну залежність багатьох величин і тим самим закладає основи функціонального аналізу.

 У період пізнього кла­сицизму багато економістів, застосовуючи цей метод, часто робили фундаментальні відкриття в мікроекономіці. Основоположника­ми мікроекономіки вважаються вчені Т. Мальтус і Ж.-Б. Сей. За­кон спадної доходності Мальтуса та теорія трьох факторів вироб­ництва Сея досі використовуються в мікроекономічному аналізі. Однак при всій значущості відкриттів мікроекономічного харак­теру представниками пізнього класицизму становлення мікро­економіки як науки здійснюється значно пізніше і пов'язується передусім з неокласикою.

У другій половині XIX ст. завершується становлення економіки з переважно ринковим механізмом її регулювання. За цих умов особливо актуальним стає дослідження практичних питань, що спричинило зміщення аспектів із з'ясування загальних принципів полі­тичної економії на аналіз проблем господарської практики. Якіс­ний аналіз, як правило, витісняється кількісним.

Мікроекономічний аналіз має такі етапиеволюційного розвитку:

 1. Етап (1845—1890). Закладаються основи мікроекономіки, фор­муються основні методологічні принципи дослідження. Найвідомішими представниками цього етапу є:

а) Г. Госсен, який вперше використав психологічний фактор ана­лізу економічної поведінки суб'єктів і сформулював закони наси­чення потреб людини;

б) австрійська школа(К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк), пред­ставники якої збагатили економічну науку відкриттям принципу граничної корисності й запропонували кількісний (кардиналістський) підхід до її визначення;

в) Дж. Б. Кларк, представник американської школи, який пору­шив питання про необхідність визначення граничної корисності не лише щодо предметів споживання, а й факторів виробництва, тим самим модифікував теорію граничної корисності у теорію гранич­ної продуктивності факторів виробництва.

2 етап (1890—1933). На цьому етапі мікроекономіка виділяєть­ся в окрему галузь економічних дослідженьна основі системати­зації і узагальнення ідей пізньої класики, австрійської та амери­канської шкіл. Представниками дру­гого етапу є:

а) А. Маршалл, який запропонував компромісний варіант визна­чення ринкової ціни — граничною корисністю та витратами вироб­ництва; сформулював закони попиту та пропозиції; значну частину своїх досліджень присвятив вивченню мотивів поведінки окремих господарюючих суб'єктів;

б) математична школа(У.-С. Джевонс, Ф. Еджуорт, Л. Вальрас,В. Парето). Ця школа вперше широко використала апарат матема­тики як інструмент економічних досліджень і спробувала описати ринок конкурентних товарів як замкнутої системи жорстких кількісних взаємозалежностей. Вона запропонувала якісний (ординалістський) підхід до визначення граничної корисності і обґрун­тувала теорію загальної економічної рівноваги.

3 етап (1933 — до сьогодення). Мікроекономіка розвивається на власній основі і поповнюється такими відкриттями: ефект дохо­ду і заміщення (Є. Слуцький, Дж. Хікс, П. Самуельсон); теорія недо­сконалої конкуренції (Дж. Робінсон); теорія монополістичної кон­куренції (Е. Чемберлін); теорія ігор (Дж. Неш, О. Моргенлітерн, Дж. фон Нейман).

4. Суб’єкти мікроекономіки: індивід, фірма, професійні спілки, держава. Об'єкти економічних відносин на мікрорівні. Види виробничих ресурсів, які використовуються в економіці. Суть простої моделі кругообігу ресурсів товарів та доходів.

До основних суб'єктів мікросистеми належать: Домогосподарства. Домогосподарство — цс економічна одиниця, що складається з одного або більше чоловік, які ведуть спільне господарство, забезпечує економіку ресурсами і використовує зароблені при цьому кошти на поточне споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб. Прикладом домогосподарства є сім'я. Роль домогосподарств у мікроекономічній системі подвійна. На ринку кінцевих товарів домогосподарства виступають на боці попиту як покупці. З іншого боку, домогосподарства — це власники ресурсів, які вони постачають для виробничих цілей. Тому на ринку ресурсів домогосподарства перетворюються на продавців, формують пропозицію.

Підприємства(фірми). Підприємство — це товаровиробник і основна виробнича ланка економіки. До них належать будь-які господарюючі суб'єкти, що займаються виробничим споживанням ресурсів та виробництвом товарів чи послуг з метою отримання прибутку.

Держава. У мікроекономіці вона розглядається як сукупність органів влади, що є регулятором та координатором економічного життя. При дослідженні мікросистеми потрібно абстрагуватися від того, що держава — власник значної кількості підприємств, що вона організовує виробництво товарів громадського користування тощо. Найсуттєвішою для мікроекономіки є її координаційна роль.

Об'єктами, з приводу яких складаються відносини у мікроси-стемі, є фактори виробництва (ресурси) та його результати. Факторами виробництва є:

1. Праця ціленаправлена діяльність людини, що видозмінює природну речовину, з метою надати їй необхідної для задоволення потреб людини форми.

2. Капітал — всі засоби виробництва, створені людиною в попередніх виробничих процесах.

3. Природні ресурси, до яких належать групи предметів праці, що не піддавалися обробці, або сили природи, що використовуються у виробничому процесі. Часто їх називають узагальнюючим словом "земля".

4. Підприємницькі здібності — це особливі здібності деяких людей йти на мобілізацію ресурсів, свідомо йти на ризик, на організацію виробничого процесу з метою отримання прибутку.

Для розуміння мотивів поведінки економічних суб'єктів необхідно розглянути деякі властивості ресурсів.

1. Обмеженість.У більшості випадків ресурси обмежені не абсолютно, а відносно: збільшення залучення цього ресурсу до виробництва обійдеться фірмі дорожче.

2. Взасмозаміщуваність (субституційність). Це означає, що одні ресурси можуть заміщувати інші, але тільки до певної міри. Наприклад, людську працю завжди можна замінити капіталом (машинами), але витіснити людину як продуктивну силу^взагалі з процесу виробництва неможливо.

3. Взасмодоповнюваність (комплементарність).Ефективне використання кожного ресурсу можливе лише за певного співвідношення з іншими. Наприклад, кількість працівників і відповідна кількість верстатів, які вони можуть ефективно обслуговувати; кількість водіїв і автомашин і т. д.

Результатом виробничої діяльності є матеріальний продукт (річ) або послуга. Вимірювати його можна як кількісно за допомогою натуральних показників, так і у вартісному виразі. Вартісний вираз залежить від цін, у яких розраховується результат. Ціни бувають поточними, тобто такими, що склалися на момент розрахунку, або зіставними — зафіксованими на певний період.

Якщо мікроекономічну систему розглядати з погляду змісту економічних відносин, які складаються в ній, то мікросистема є ринковою системою. Ринок - це спосіб взаємодії економічних суб'єктів, що грунтується на конкуренції. Це особливий механізм координації економічних дій.

Взаємовідносини, що встановлюються між продавцем і покупцем, мають деякі відмінні риси

1. Рівноправне становище учасників. Це означає, що продавець і покупець повинні бути в рівних умовах, ніхто з них не повинен мати можливостей позаекономічного примусу контрагента до вступу у відносини обміну. Звичайно, на ринку діють і монополії, але у цьому випадку примус має економічний характер.

2. Принцип економічного зиску як головний критерій доцільності вступу у ринковий зв'язок. Основні правила, якими керуються учасники обміну:

а) обмін повинен приносити зиск (прибуток);

б) кожен намагається здійснити угоду з максимальним зиском для себе;

в) краще здійснити угоду з меншим зиском, ніж взагалі від неї відмовитися.

3. Повна економічна відповідальність контрагентів за свої дії. Якщо свобода — це один бік ринкового становища суб'єкта, то повна самовідповідальність — інший. Якщо економічний суб'єкт сам обирає контрагента без примусу, за власною волею, то, звичайно, сам повинен відповідати за свій вибір.

Сферу обміну можна уявити як рух двох зустрічних потоків: товарів і грошей (рис. 1.1)'.

Рис. 1.1. Кругообіг товарів і грошей

Поведінка економічних суб'єктів на ринку залежить від стану конкурентного середовища. Тому в мікроекономіці особливу увагу приділяють конкуренції, окремо розглядаючи ринки чистої монополії, монополістичної конкуренції, олігополії та чистої конкуренції.

Нормальним станом мікросистеми є її спрямованість на досягнення рівноваги як окремих суб'єктів (насамперед, споживача та виробника), так і всієї системи. З'ясування механізмів встановлення та відновлення рівноваги мікросистеми — головне завдання мікрое-кономіки.