Рельєф і будова поверхні. За особливостями рельєфу материк можна умовно поділити на дві великі частини. У центрі і сході розміщена давня докембрійська платформа у рельєфі якої наявні рівнини і плоскогір’я. Платформенні прогини у рельєфі збігаються у рельєфі з рівнинами: Амазонською, Ла-Платською, Орінокською. На щитах, де кристалічний фундамент виходить на поверхню, сформувалися підвищені ділянки: Гвіанське та Бразильське плоскогір’я.

Західна частина материка знаходиться у районі складчастої області, найактивніше формування якої відбувалося в кайнозої на межі контакту двох літосферних плит. Формування Тихоокеанського складчастого поясу відбувається і в наш час, про що свідчать часті землетруси і вулканізм та поступове підняття гір.

Рельєф материка змінюється і в наш час у гірських областях за рахунок горотворення в Андах та за рахунок потужних ерозійних процесів в районах Гвіанського та Бразильського плоскогір’їв. Змінюють рельєф і потужні річки материка: Амазонка, Ла-Плата, Оріноко.

У зоні складчастості в Андах є родовища рудних корисних копалин: олова, цинку, вольфраму, срібла, золота. На південному заході Перу та заході Чілі знаходяться найбільші в світі родовища мідної та молібденової руд. На платформенних ділянках Південної Америки, зокрема в басейні Марокайбо та на півночі рівнини Оріноко наявні значні запаси нафти.

3. Клімат. Типи кліматів. Особливістю клімату Південної Америки є те, що вона більшою частиною території лежить у низьких екваторіально-тропічних широтах, а в субтропіках та помірному поясі різко звужується. Меридіональне розміщення Анд сприяє вільному проникненню повітряних мас у напрямку північ-південь. Клімат більшої частини Південної Америки теплий і дуже вологий. Утворенню опадів у Південній Америці сприяють пасати обох півкуль, які приносять на материк вологі повітряні маси Атлантичного океану. Теплі Бразильська та Гвіанська течії додатково насичують повітря вологою.

Внаслідок дії пасатів східні узбережжя Південної Америки дістають близько 2000 – 3000 мм. Опадів на рік. На більшій частині західного узбережжя материка опадів значно менше – 150 – 200 мм. на рік, що пояснюється існуванням постійної області підвищеного атмосферного тиску біля південно-західного узбережжя континенту, а також впливом потужної Перуанської течії.

Розрізняють наступні типи кліматів Південної Америки:

• Жаркий і вологий екваторіальний (Зх. Частина Амазонської низовини та Пн. Зх. Узбережжя Тихого океану.

• Субекваторіальний, з жарким вологим літом та сухою зимою, в т.ч. мусонний (Оринокська низовина і Гвіанське плоскогір’я, Сх.. і пд.. частина Амазонської низовини, пн. І центральна частини Бразильського плоскогір’я).

• Тропічний. В т.ч.: тропічний вологий (Схід Бразильського плоскогір’я), тропічний пустельний (внутрішні райони і західне узбережжя материка).

• Субтропічний. В т.ч.: морський (на сх.. узбережжі), сухий континентальний (внутрішні райони), середземноморський (тихоокеанське узбережжя).

• Помірний морський на зх. узбережжі і помірний континентальний на схід від Анд.

3. Внутрішні води. У зв’язку із теплим кліматом і великою кількістю опадів живлення річок переважно дощове, льодовикове має місце тільки на півдні Анд. Майже 90 % річок континенту належать до басейну Атлантичного океану. 5 % площі континенту займає внутрішній стік, решта – річки басейну Тихого океану.

Амазонка – найбагатоводніша річка планети з найбільшим у світі басейном (бл. 7,2 млн. км. Кв.). Починається в Андах витоком Мараньйон, потім, зливаючись з першою великою притокою Укаялі отримує назву Амазонка. Живлення – дощове. Влітку живиться переважно лівими притоками, взимку – правими. Впадає в Атлантичний океан, утворюючи велику дельту. Довжина Амазонки – 6400 км. Найбільші притоки – Мадейра – права та Ріу Негро – ліва.

Друга за величиною річкова система Південної Америки – це Парана разом з Парагваєм та Уругваєм, що має з параною спільне гирло. Верхня течія Парани дуже порожиста і має ряд водоспадів (Ігуасу), а в нижній течії річка стає типово рівнинною.

Третя річка Пд.. Америки – Оріноко, яка має багато приток і бере початок на Гвіанському плоскогір’ї, тому в її долині багато водоспадів, зокрема найвищий у світі - Анхель 1054 м.). _

Озера материка зосереджені переважно на півдні Анд і мають льодовикове походження. В центральних Андах на висоті 3812 м. розташоване найбільше високогірне озеро світу – Тітікака, що має тектонічне походження і має стік у солоне оз. Поопо. Вздовж низинних берегів Атлантичного океану і Карибського моря розташовані великі озера-лагуни, найбільше з яких – Марокайбо, з’єднане з Венесуельською затокою.

5. Природні зони.

Тема 5: Африка.

1. Історія дослідження і географічне положення. Обриси берегової лінії. Африка розташована у всіх чотирьох півкулях планети. Крайні точки: північна – мис Рас-Енгела, південна – мис Голковий, західна – мис Альмаді, східна – мис Рас-Хафун.

Із заходу і півдня омивається Атлантичним океаном, з півночі – Середземним морем, зі сходу і півдня – Індійським океаном, з північного сходу – Червоним морем. Для Африки характерне незначне розчленування берегової лінії. Єдина велика затока – Гвінейська, єдиний великий острів – Мадагаскар, який відокремлюється від материка Мозамбікською протокою, та один великий півострів – Сомалі. Навколо материкової частини розташовані різноманітні острови: Коморські, Сейшельські, Маскаренські (Індійський океан), Канарські, Мадейра, Зеленого Мису (Атлантичний океан).

Основні дослідники материка:

• Васко да Гама (1498 р.) – обігнув материк із півдня і, перетнувши Індійський океан, досяг берегів Індії.

• Давід Лівінгстон (1841 – 1873рр.) – досліджував Південну і Центральну Африку, перетнувши материк від Індійського до Атлантичного океану.

• Генрі Стенлі – на чолі англо-американської експедиції обстежив кілька великих озер континенту, річку Конго та верхів’я Нілу.

2. Рельєф і будова поверхні. Корисні копалини. У основі Африканського материка лежить Африкано-Аравійська платформа, кристалічний фундамент якої сформований у докембрії, що обумовлює в основному рівнинний рельєф материка.

За характером макрорельєфу Африку поділяють на Низьку і Високу. Низька Африка – це північна і західна частини материка, які частіше зазнавали опускань, утворювалися западини, які затоплювалися морем, пізніше тут накопичувалися товщі осадового матеріалу. Середні висоти тут не перевищують 1000 м.

Висока Африка – це південно-східна частина материка. Тут середні висоти перевищують 1000 м. У цій частині Африки знаходяться такі структури, як Ефіопське нагіря, Східно-Африканське плоскогіря, а на південному сході – Драконові гори. Відносно високі середні висоти сходу Африки повязані з активною вулканічною діяльністю і виливом магми в мезозої та кайнозої. В наш час значна чатина вулканів згасла (Кіліманджаро, 5895 м.).

До Африкано-Аравійської платформи з півдня та півночі приєднуються складчаті зони. На півдні ця зона виражена в рельєфі Капськими горами герцинського етапу горотворення. На півночі розташовані Атлаські гори альпійського типу складчатості.

У результаті значного підняття кристалічного фундаменту південної частини Африки – тут знаходяться світового значення запаси рудних корисних копалин: міді, золота, урану. Західна Африка багата на алюмінієві та марганцеві руди. Нафтові і газові родовища знаходяться в западинах, на території Північної та Західної Африки, алмази зосереджені в Південній Африці.

3. Клімат. Кліматичні пояси. Для клімату Африки характерні такі особливості:

• Значне надходження сонячного тепла протягом року внаслідок розміщення материка в межах жарких широт.

• Пасатна циркуляція у середній смузі материка.

• Обмежений вплив океанів на клімат через великі розміри території.

Опади розподіляються нерівномірно. Найбільша їх кількість випадає на узбережжі Гвінейської затоки та в басейні ріки Конго. Тут їх кількість коливається від 4000 до 2000 мм. На рік. Далі на південь та північ їх кількість зменшується, а в пустельних районах Сахари та Калахарі є ділянки з кількістю опадів від 0 до 100 мм. на рік. Значному висушуванню території Пн. Африки сприяють великі розміри її території, а також пасати, які утворюються над тропічними широтами Пн. Африки і Євразії. Південна частина материка лежить між океанами і зазнає великого впливу пасатів, які дмуть з Індійського океану і несуть вологе (морське) повітря. Максимум опадів тут спостерігається на східних передгірях Драконових гір і гір Мадагаскару. Пд. Західне узбережжя висушується холодною Бенгальською течією.

Кліматичні пояси Африки: Вологий екваторіальний (частина басейну річки Конго та узбережжя Гвінейської затоки), субекваторіальний (доходить до 15-20° широти на північ і на південь від екватора), який характеризується високою температурою повітря протягом року з незначними сезонними її коливаннями, однак значним розподілом опадів за сезонами; тропічний, в т.ч. сухий тропічний континентальний і морський на узбережжях; субтропічні пояси (крайня північ і крайній південь), які характеризуються сухим теплим літом і вологою теплою зимою з середніми температурами +10 - +12 С°.

4. Внутрішні води. Розподіл річкової сітки на території материка нерівномірний і залежить від рельєфу і кліматичних умов. Більшість річок стікає в Атлантичний океан. 1/3 поверхні материка належить до території внурішнього стоку. Майже всі річки Африки мають дощове живлення, але режими у них різні і підпорядковані сезону дощів.

Найбільша річка світу (6671 км.) – Ніл, який починається на Східно-Африканському плоскогірї, протікає через оз. Вікторія і у верхівях називається Білим Нілом. Після злиття з Голубим Нілом, що стікає з Ефіопського нагіря річка стає удвічі ширшою і називається Нілом. Далі, протікаючи через Нубійську пустелю Ніл впадає у Середземне море, утворюючи велику дельту.

Найбільш повноводна і друга за довжиною річка Африки – Конго (4320 км.). Річка у двох місцях перетинає екватор і багатоводна цілий рік. До значних річок належить також Нігер і Замбезі. Усі річки Африки є порожистими і утворюють водоспади.

Озера Африки мають переважно тектонічне, реліктове (залишкове), загатне походження. До тектонічних озер належать: Танганьїка, Ньяса, Рудольф, які утворилися в розломах-грабенах земної кори. Танганьїка – друге за глибиною озеро світу (1470 м.) Озеро Вікторія – найбільше в Африці і друге за площею (68 тис. Км. Кв.) прісноводне озеро світу, що виникло у прогині давнього фундаменту і досягає максимальної глибини 7 м. До загатних відноситься оз. Тана, з якого бере початок Голубий Ніл. Залишком давнього моря є прісноводне озеро Чад.

На високих гірських вершинах Африки спостерігаються багаторічні сніги і льодовики. У низькій Африці є великі запаси підземних вод. Там, де підземні води виходять на поверхню, утворюються оазиси.

5. Природні зони.

Тема 6: Австралія і Океанія.

1. Історія дослідження і географічне положення. Обриси берегової лінії. Австралія – найменша з частин світу. Площа – 7,7 млн. км. кв. Повністю розташована у південній півкулі і одночасно у східній. На заході і півдні омивається водами Індійського океану; на півночі і сході – морями басейну Тихого океану: Тасмановим, Кораловим, Арафурським, Тіморським. Торресова протока відділяє материк від острова Нова Гвінея на півночі, Басова протока – від острова Тасманія на півдні. Берегова лінія порізана слабо. Є лише дві значні затоки: Карпентарія – на півночі, Велика Австралійська – на півдні і два півострови на півночі – Кейп-Йорк і Арнам-Ленд. Крайні точки: на півночі – м. Йорк, м. Байрон – на сході, на заході – м. Стіп-Пойнт, на півдні – м. Південно-Східний.

Першими серед європейців досягнули Австралії експедиція А. Тасмана. У 1642-1643 рр. Мандрівники обігнули материк, відкрили острів, який пізніше було названо Тасманією, нанесли на карту значні простори Австралії, Нової Зеландії та деякі дрібні острови. Однак це відкриття тримали у таємниці від решти європейців. Повторне відкриття здійснив Дж. Кук під час експедиції 1768-1771 років. Тоді було обстежено східний берег материка та доведено, що Нова Зеландія, це архіпелаг, а не виступ південного материка, як вважав А. Тасман і тільки на початку 19 ст.англієць Метью Фліндерс уперше проплив навколо материка і запропонував назвати його Австралією. У 1813-1817 роках було перетнуто Великий Вододільний хребет. У 1840 р. – відкрито найвищу вершину материка – г. Костюшко. Вагому роль у вивченні глибинних районів Австралії відіграли експедиції Лейхарда, Берка, Стюарта.

2. Рельєф і будова поверхні. Корисні копалини. Західну і центральну частини материка займає одна з найбільших на планеті докембрійська Австралійська платформа, а схід – пояс складчатості герцинського етапу горотворення. У рельєфі ці геологічні структури відповідають рівнинній області (платформа), та гірській області Великого Вододільного хребта (пояс складчатості). У місцях виходу на поверхню кристалічного фундаменту платформи – спостерігаєьтся підняття (Західно-Австралійське плоскогіря). Центральна частина платформи за геологічною будовою є величезним прогином, вкритим чохлом осадових відкладів, потужністю у кілька кілометрів. Цю частину платформи займає Центральна низовина.

Північні і південні частини хребта істотно відрізняються між собою. На півночі гори низькі і середньовисотні з плоскими вершинами. Південна частина хребта вища. Тут розташовані Альпійські Альпи з найвищою вершиною материка – горою Костюшко (2230 м.). Як і у Африці – у Австралії поширені еолові форми рельєфу.

Найбільші родовища корисних копалин зосереджені на Австралійській платформі. З магматичними породами фундаменту повязані рудні корисні корисні копалини: залізні, алюмінієві, мідні, уранові руди. Руди металів залягають також на сході материка, в горах.

В осадовому чохлі Австралійської платформи зосереджені нерудні корисні копалини: камяне і буре вугілля, нафта і газ. Залягають переважно в западинах і прогинах платформи на північному заході і південному сході материка.

3. Клімат. Типи кліматів. Кліматичні умови материка обумовлені рядом факторів:

• Австралія майже навпіл перетинається південним тропіком;

• Натериторії матермка домінує область високого тиску

• Переважаючими вітрами є південно-східні пасати та західні вітри

• Великий вододільний хребет забирає вологу, яку несуть пасати

Всі ці фактори спричиняють ясну, суху і жарку погоду протягом року на більшості території материка. Австралія і Тасманія розташована у чотирьох кліматичних поясах: субекваторіальному, тропічному, субтропічному, помірному, в межах яких виділяють кліматичні області.

Субекваторіальному кліматичному поясу відповідає північ материка. Влітку (січень-лютий) тут панують вологі маси повітря, йдуть дощі – зима (червень-липень) – період сухого мусону.

В межах тропічного кліматичного поясу виділяють вологий тропічний клімат східного узбережжя і область сухих тропіків у центрі і заході тропічного поясу.

На півдні материка поширюється смуга субтропічного клімату, в межах якої виділяють три типи клімату: субтропічний морський (південний схід), субтропічний материковий (узбережжя Великої Австралійської затоки) та субтропічний середземноморський (південний захід).

Помірний кліматичний пояс характрений для Тасманії. Під впливом переважаючих помірних повітряних мас зима тут порівняно тепла з нестійкою погодою, сильними західними вітрами і нежарким літом. На острові випадає понад 1000 мм. опадів на орік.

4. Внутрішні води. Внаслідок значної посушливості материка і відсутності високих гір і льодовиків на його території Австралія є бідною на внутрішні води. До області внутрішнього стоку належить 60 % поверхні Австралії, 10 % території має стік у Тихий океан, решта в Індійський. Головним вододілом материка є Великий Вододільний хребет з якого стікають найбільш повноводні ріки. Живлення цих рік майже винятково дощове. Так як східний схил хребта короткий і крутий, то у сторону Коралового і Тасманового морів стікають короткі, швидкі, звивисті ріки.

Накйбільша річкова система Австралії – система Муррея – Дарлінга. Ці ріки стікають з Великого Вододільного хребта і зливаються на південній низовині. У висушених внутрішніх районах материка, який не має стоку в океан переважають тимчасові водотоки – кріки, які заповнюються водою тільки після короткочасних злив.

Озера Австралії переважно безстічні і засолені. В сухий сезон вони часто розпадаються на окремі мілководні водойми або зовсім пересихають. Найбільше озеро материка цього тппу – Ейр, що розташоване на 12 м. нище рівня моря і збирає воду за допомогою кріків.

Австралія багата на підземні води, які зосереджені у прогинах давньої платформи де знаходяться численні артезіанські басейни. Найбільшим є великий артезіанський басейн, що займає центральну низовину.

5. Природні зони.

5. Океанія. Океанія – це сукупність островів, що знаходиться у центральній, південній та південно-західних частинах Тихого океану. Усього нараховується близько 7 тисяч островів. Загальна площа – 1,26 млн. км. кв. За природними та етнографічними особливостями Океанію поділяють на три групи: Меланезію, Полінезію, Мікронезію.

ОСТРОВИ ОКЕАНІЇ

Острови Океанії різні за походженням. Материкові – Нова Гвінея, Нова Зеландія, острови вулканічного походження (атоли) – Маршалові, Гілберта, Тувалу тощо та коралові острови (рифи), що мають біогенне походження (переважна більшість островів Океанії).

Острови мають незначні запаси нафти, камяного вугілля, залізної руди, золота (Нова Зеландія та Нова Гвінея).

Океанія розташована у всіх крім холодних кліматичних поясах. На клімат західної частини Океанії впливають мусони, а східної – пасати. Острови одержують значну частину опадів від 3000 мм. до 10000 мм. на рік. Клімат тут мякий, вологий та теплий.