1 Теми та погодинний розклад лекцій та самостійної роботи

№ пор.	Тема	Денна форма навчання
		К-сть год. (лекцій)	К-сть год. (СРС)
1	Вступ. Семіотичні витоки прагмалінгвістики. Предмет прагматики. Статус прагматики в колі наук	2	4
2	Теорія мовленнєвих актів	2	4
3	Принципи мовленнєвої взаємодії	2	4
4	Дискурс як когнітивно-комунікативний феномен	2	4
5	Текст як вербалізований продукт дискурсу	2	4
6	Прагматика перекладу	2	3
7	Комунікативно-прагматична еквівалентність	2	3
	Усього годин за семестр	14	26

2 Перелік тем лекцій

ЛЕКЦІЯ 1. Вступ. Семіотичні витоки прагмалінгвістики. Предмет прагматики. Статус прагматики в колі наук

План

1. Вступні зауваження

2. Інтерпретанта Ч. С. Пірса

3. Прагматичний поворот в лінгвістиці

4. Роль діяльнісного принципу в розвитку прагматики

5. Роль чинника значення в розвитку прагматики

6. Предмет прагматики: Дж.Н. Ліч, В.В. Богданов, Н.Д. Арутюнова

7. Статус прагматики у колі наук

1. Вступні зауваження

Прагматика як область теоретичних досліджень і вирішення прикладних завдань пройшла в своєму формуванні і розвитку складний шлях, спираючись на досягнення багатьох областей знання (філософія, логіка, мовознавство, математика, семіотика, антропологія, міфологія, релігієзнавство, етнографія, мистецтвознавство, поетика, риторика, мікробіологія, психологія, соціологія, інформатика, когнитивистика, теорія штучного інтелекту, теорія комунікації, медицина, генетика і т. д.).

Своїм корінням вона сягає семіотики в тому її варіанті, який був створений американським ученим Чарлзом Сандерсом Пірсом (1839-1914) і розвинений Чарлзом Уїльямом Морісомм (1901-1979).

Закладена Ч. Пірсом ще в 60-х рр. 19 ст. і почала свою ходу по світу після публікації в 1930-х рр. багатьох його робіт. Семіотика розглядалася як метанаука, на основі якої повинне було відбуватися об'єднання всіх областей знання.

Її основи у загальних рисах намітив швейцарський учений Ф. де Соссюр (1857-1913). Вона стала загальним достоянням після посмертної публікації в 1916 р. його "Курсу загальної лінгвістикистики".

За виразом І.П. Сусова, минуле століття було століттям семіотики. У філософії і багатьох науках воно ознаменувався визнанням того, що ми живемо в світі знаків, що людська діяльність в пізнанні і поясненні світу, створенні міфів і релігій, розвитку культури, в мистецтві, ритуалах і обрядах, в політичній практиці, у відносинах між людьми як членами соціуму і етносу значною мірою є знаковій (символічною) за своїми засобами і результатами. На семіотичному базисі сформувався структуралізм як в мовознавстві, так і в багатьох суміжних областях.

Класиками семіотики сьогодні прийнято називати Ч.С. Пірса, Ч.У. Моріса, Ф. де Соссюра, Луї Ельмсльова (1899-1965), Р. О. Якобсона (1896-1982), а також Умберто Ач Еко ( р. 1932), Юрія Михайловича Лотмана (1922-1993). У розвитку вітчизняної семіотики на початковому етапі значну роль зіграли представники "російського формалізму" Ю.Н. Тинянов, Б.М. Ейхенбаум, В.Б. Шкловський, члени Московського лингвистичного гуртка Р.О. Якобсон, Г.О. Винокур, А.А. Реформатський і ін., що працював в Женеві З.И. Карцевський, психологи Л.С. Виготський, А.Р.Лурія і ін., Огляд дореволюційного і післяреволюційного етапів можна знайти в монографії Г.Г. Почепцова мл.

У 1960-х рр. склалася Московська семіотична школа (В.Н. Топоров, Вяч.Вс. Іванов, А.А. Залізняк, І.І. Ревзін, Т.З. Молошная, Т.М. Ніколаєва, ТБ. Цивьян, З.М. Волоцкая і ін.). Важливий вклад в семіотику внесли БА. Успенський, Е.В. Падучева, А.К. Жолковський, Ю.К. Щиглов і ін. Поширенню семіотичних ідей сприяли публікації Ю.С Степанова.

Але і за її межами у нас досить велике число філософів, логіків, антропологів, психологів, соціологів, лінгвістів, літературознавців, мистецтвознавців, дослідників природи, математиків, представників медицини та ін., що займаються проблемами знаку, включаючи і його прагматичні функції, хоча про прагматику як самостійну області занять, тим більше лінгвістичної прагматику, реально не йшлося до останніх десятиліть 20 ст. Сьогодні семіотика займає належне місце серед фундаментальных наук. Успішно розвиваються семіотика літератури, семіотика мистецтва, семіотика архітектури та ін.

Найбільш готовою до виконання новітніх пізнавальних завдань і запитів соціальної практики виявилася прагматика, яку вичленяють саме з семіотики Ч.С. Пірс, Ч.У. Моріс і що отримала досить закінчений вигляд в другій половині 20 ст. в працях представників філософії мови і мовознавства.

2. Інтерпретанта Ч. С. Пірса

Термін прагматика, за свідченням Ч.У. Моріса, явним чином орієнтувався на філософский напрям прагматизму, поширений в США з 70-х рр. 19 і до середини 20 ст. Він стверджував необхідність вирішення життєво важливих проблем не на основі відірваних від життя спекулятивних роздумів, а з активних позицій в процесі цілеспрямованої практичної діяльності у постійно змінному світі.

Одним з основоположників прагматизму і виявився творець семіотики Ч.С. Пірс. Сам Пірс поєднував у собі філософа, логіка, математики, дослідника природи, філолога. Високо цінуючи його наукові заслуги, Р.О. Якобсон іронічно відмітив, що Ч. Пірс був великим ученим такого масштабу, якому свого часу не знайшлося місця в жодному американському університеті.

Генетичний зв'язок з чужою для діалектичного і історичного матеріалізму філософією довгий час заважав вітчизняним вченим прийняти термін прагматика. Інколи винаходилася якась "маскувальна" назва. Проте вже Ч. Моріс, що сам дотримувався принципів біхевіористської філософської системи, справедливо підкреслив, що цей термін повинен отримати свою власну інтерпретацію як специфічно семіотичний, а не філософський, оскільки він іменує спеціальну дисципліну, що вивчає відношення знаків до їх інтерпретаторів. До того ж термін прагматика міцно закріпився в літературі на різних мовах, він став інтернаціональним, і замінювати його іншим, було, звичайно ж, не варто.

Ч. Пірс першим відзначив важливість врахування в загальній теорії знаку чинника суб'єкта практичної і комунікативної діяльності (яка виступає у нього як знаковий процес, семіозис).

За Пірсом, знак конституює тричленне відношення. Як члени виступають:

а) знак (у його термінології репрезентамен), що розуміється як

знаковий засіб, тобто деяка величина, що має фізичну

природу і здатна заміщати що-небудь;

б) вироблюваний цим знаком інший знак, що локалізується в свідомості інтерпретатора і визначається як інтерпретанта першого знаку;

в) об'єкт, що представляється знаком.

Поняття знаку було поставлене в центр уваги. При цьому при-знавалось, що знаки не дані самі по собі і не утворюють окремих класів об'єктів поза діяльністю суб'єкта. Вони виникають в процесі семиозису. Знак не існує поза семіотичним процесом, поза діяльністю інтерпретатора, що встановлює тріадичне знакове відношення. Не існує знаку без впливу на інтерпретатора. Цей вплив Ч. Пірс і називає інтерпретантою.

Інтерпретанти, за Пірсом:

(а) можуть викликати певні емоції (емоційні, або безпосередні, інтерпретанти),

(б) обумовлювати яку-небудь дію (енергетичні / динамічні інтерпретанти) і

(в) впливати на хід думок або поведінку (логічні / нормальні / фінальні інтерпретанти).

Ч. Пірс інколи іменував інтерпретанту значенням. Йому ж належить головний принцип філософії прагматизму, у відповідності з яким значення повинне розглядатися з урахуванням прогнозованих наслідків, практичних результатів, з точки зору вибору дій, які ведуть до успіху.

Особливо важливо відзначити включення Пірсом в Загальну теорію знаку чинника суб'єкта знакової дії.

Семіотичні ідеї Ч. Пірса знайшли застосування в семіотиці тексту і літератури. Дослідників приваблювала можливість розглядати текст як знаковий об'єкт не з позицій статичної системи відношень, а в перспективі процесу. Текст приймався за репризентамент того або іншого виду, розглядалася його специфіка залежно від жанру тексту. Враховувалися об'єктна співвіднесена тексту і його функціонування як знаку іконічного, індексального або символічного як домінанта в певних видах літературі. З урахуванням співвіднесеності з інтерпретантою були розмежовані підходи текстосемантичний і текстопрагматичний підходи.

Проте в семіотиці літератури і мистецтва інтерпретаційні можливості ідей Ч. Пірса все-таки не розроблялися активно. Лінгвістична прагматика, наскільки можна судити, до них взагалі не зверталася.

1.3. Модель Ч. У. Морріса

Ч. Морріс (1938), спираючись на ідеї Ч. Пірса і творчо їх розвиваючи, будує по суті оригінальну семіотичну теорію. Семіозіс як і раніше розуміється як процес, в якому взаємодіють його складові, які не визначаються самі по собі. Відтепер більше уваги приділяється реляційному принципові.

У семіозисі взаємодіють:

а) знак, який Ч. Морріс трактує як знаковий засіб, знаконосій;

б) десигнат, тобто те, на що вказує знак, об'єкт референції;

и) інтерпретанта, тобто дія, через яку відповідна річ виявляється для інтерпретатора знаком, інакше: обумовлений знайомий тип поведінки інтерпретатора;

г) інтерпретатор - дійова особа процесу семіозису. Всі ці складові передбачають наявність один одного.

Уцій схемі представлена характерна для американського варіанту семіотики однобічна (унілатералістична) концепція знаку, він розуміється лише як "тіло знаку", як физичний носій, що не містить в собі значення.

У семіотиці, згідно з Ч. Морісом, намічаються три розділи:

1) відношення знаків до їх об'єктів належать семантичному виміру семіозису, їх вивчає семантика.

2) відношення знаків до їх інтерпретаторів утворюють прагматичний вимір семіозису. Вивчає ці стосунки прагматика. Дане трактування Ч. Морріс як біхевіорист пізніше доповнює вказівкою на необхідність вивчати знаки в контексті поведінки, включаючи в предмет прагматики походження знаків у біологічному, психологічному і соціальному аспектах, їх вживання, створені ними ефекти.

3) відношення знаків один до одного (в межах однієї знакової системи) створюють синтаксичний вимір семіозису. Ці стосунки описує синтактика (або синтаксис).

Синтаксис у семіотиці і у логіці не є аналогом синтаксису у лінгвістиці.

Ітерпретанта у основоположників семіотики не отримує одностайного визначення. Ч. Пірс говорить про неї як про знак іншого знаку, про вплив першого, тобто фізичного знаку на свідомість інтерпретатора.

Ч. Морріс бачить в інтерпретанті врахування певних властивостей об'єкта (інакше кажучи, десигната), тип поведінки як реакцію на знак, схильність до реакцій того або іншого типу.

Проте європейський структуралізм і теорії семіотики тексту і семіотики культури, що розвивалися в його руслі, більшою мірою спиралися на ідеї Ф. де Соссюра, Л. Ельмсльова і ін. Лінгвістична прагматика (як і у випадку з Ч. Пірсом) до концепції Ч. Морріса майже не зверталася.

2.2. Прагматичний поворот в лінгвістиці

Мовознавство почало приймати на озброєння принципи і процедури прагматичного аналізу в 60-х-70-х рр. 20 ст. Причини зростання популярності прагматики в цей період можна краще зрозуміти, зробити невеликий екскурс у новітню історію нашої науки.

Традиційно завдання опису мовної системи покладалися на такі лінгвістичні дисципліни, як фонетика (що включає фонологію), морфологія, синтаксис і лексикологія. В період панування мовознавства структуралізму (кінець 20-х - кінець 50 рр. 20 ст.) провідну роль серед цих дисциплін грала фонологія

В кінці 50-х рр., після появи революційних робіт Н. Хомськогокого, з утвердженням в мовознавстві генеративизма, панівне положення перейшло до синтаксису. У дослідженні одиниць мови увага з фонеми і морфеми перейшла на пропозицію. Пізніше до цих дисциплін приєдналася семантика, що кинула сміливий виклик синтаксису і що заявила про своє право на лідерство в описі і поясненні мовної системи в цілому. Загальна семантика мови будується як інтегральна теорія смислів. Її більшою мірою цікавить модус існування мовних значень взагалі, їх зв'язок з ментальними явищами, що виникають у результаті нейрофізіологічних процесів, з процесами концептуалізації і категоризації досвіду, а через них зв'язок з фізичним світом, з людською наочно-практичною діяльністю.

Поряд з лінгвістичною семантикою стала формуватися прагматика з її діяльнісним підходом до мови. Слово прагматика походить з грецької - «справа», тобто і те, що зроблено, і те, що робиться, і те, що потрібно зробити.

Прагматика продовжила дослідження значення, але в акціональному ключі і стала своєрідною суперницею семантики. Лінгвістична прагматика, а разом з нею функционалізм в граматиці і когнітивна лінгвістика були противагою як структуралізмові, який бачить в мові іманентну, замкнуту в собі структуру, так і суто формальній породжуючій граматиці Н. Хомського і його послідовників.

Ф. де Соссюр акцентував увагу на лінгвістиці мови у вузькому сенсі (la linguistique de la langue) і відвів лінгвістиці мови (1а linguistique de la parole) периферійне положення. H. Хомський оголосив єдиним об'єктом лінгвістичної теорії мовне знання (компетенцію, competence) що абстрактного мовця і вивів за межі генеративної теорії проблеми виконання (performance). Структуралізм і генеративізм залишають поза увагою людину і чинники контексту, в якому людина здійснює мовне спілкування.

А прагматичний поворот означав, що тепер в центрі уваги виявляється жива мова у дії, у всьому різноманітті його функцій і соціально-функціональних варіантів. Абстрактний, ідеальний мовець повинен був поступитися своїм місцем конкретному, мовцеві, який здійснює своє спілкування кожного разу в новій обстановці, в новому комунікативно-прагматичному просторі. Прагматика бере на озброєння не просто принцип антропоцентризму, а принцип Егоцентризму.

Прагматика не може не спиратися на уявлення про мову як систему засобів і правил, але вона робить акцент на комунікативних процесах і контекстуально залежних принципах використання цієї системи в безконечній безлічі різних актів мовленнєвого спілкування. Для неї мова не просто стала система знаків, сукупність його функціональних варіантів як напр. літературне мовлення, просторіччя, діалекти і т. п., а гнучкий спосіб знакової інтерпретації досвіду і комунікативної взаємодії між членами певного соціуму.

Прагматика - відносно молода дисципліна, проте вона по праву претендує на те, аби в описі мови зайняти своє місце або поряд з фонетикою і фонологією, морфологією, синтаксисом, лексикологією і семантикою, або поряд з лінгвістикою в цілому.

2.3. Роль діяльнісного принципу в розвитку прагматики

Визначення предмету лінгвістичною прагматики представляє чимало труднощів. Часто її визначають коротко як дисципліну, що описує мову не в її внутрішній, іманентній структурі (language structure, Sprachstruktur, le systeme de langage), а в їївживанні людиною (language in use, Sprachverwendung, l'usage de langage).

Цим вона відрізняється від лінгвістичних дисциплін традиційного набору, які вивчають мову як статичну систему. Що стосується лінгвістичної прагматики, то вона включає мову не просто в мовлення, мовленнєву діяльність по створенню висловлень, а в цілеспрямовану наочно-практичну і пізнавально-теоретичну соціально значиму діяльність людини як Суб'єкта спілкування.

Тим самим, прагматика заново відкриває для мовознавства основні принципи загальної теорії діяльності і принципи теорії спілкування (комунікації). Вона зосереджує свою увагу на тому, як відбувається, висловлюючись словами Еміля Бенвеніста (Emil Benveniste, 1902-1976), "привласнення" мови людиною в конкретних комунікативних актах.

Затвердження ідей і принципів загальною лінгвістичною прагматикою стало результатом тривалого процесу осмислення великого ряду понять, що конкретизують різні аспекти категорії діяльності. У круг цих понять входять такі, як дія, суб'єкт дії, мета, результат, засоби і способи досягнення мети, умови.

Прагматика в тій або іншій своїй версії робить акцент на якомусь з цих чинників, або досить різко протиставляючи себе системно-структурному підходу до мови, або свідомо дотримуючись принципу лінгвоцентризму і трактуючи мову в широкому сенсі (разом з його прагматичним аспектом).

В питанні про об'єкті прагматики намітилися дві концепції, розглянуті Ю.С. Степановим. З одного боку, признається, що прагматика має свій предмет; це - особливі, властиві лише їй питання - "вибір мовних засобів з наявного репертуару для найкращого впливу" (Степанов, с. 325). З іншого – прагматиці відмовляється в об'єкті дослідження, оскільки "вона в "чистому" вигляді досліджує ті проблеми, які в "прихованому" вигляді вивчає семантика і синтаксис" (Степанов, 326). Визнаючи справедливість другого погляду в загальному плані, ми вважаємо, що в цьому випадку затушовується специфіка прагматичного аспекту мови.

Представники першого напряму відводять їй місце біля лінгвістики і поза лінгвістикою, так що тоді прагматика мимоволі виявляється у сфері інтересів соціології, культурної антропології, етнографії та ін.

Представники другого напряму схильні розділяти погляди Вільгельма фон Гумбольдта (Wilhelm von Humboldt, 1767-1835) на мову як творчу діяльність. Вони включають мову в соціально значиму діяльність людини. Для них розрізнення пропозиції і вислову (або мовного акту) - це розрізнення двох рівнів лінгвістичного аналізу однієї мовної сутності, а саме рівня системного (або конструктивного) і рівня функціонального (або прагматичного). Визнаючи справедливість другого погляду в загальному плані, ми вважаємо, що в цьому випадку затушовується специфіка прагматичного аспекту мови.

Лінгвістична прагматика, як і когнітивна лінгвістика, взаємодіє з різними позалінгвальними дисциплінами, може запозичувати у них ідеї і прийоми роботи з матеріалом, але інтерпретує їх на користь мовознавства.

Їй доводиться тепер освоювати з позицій і на користь лінгвістики проблеми елементарних мовленнєвих актів, прагматичного значення і мовного спілкування (соціально-комунікативної інтеракції).

2.4. Роль чинника значення в розвитку прагматики

Діяльнісний принцип зробив вплив на формування нового підходу і до проблеми значення / смислу. Історично прагматика сформувалася, по-перше, як продовження пошуків, які велися у філософській і логічній семантиці. По-друге, на формування лінгвістичної прагматики впливали суміжні дисципліни, що узяли на озброєння принцип діяльності.

Аналіз значення і діяльності в їх взаємодії і взаємопереплетенні поклав початок пошукам відповіді на головне питання, як співвідносяться один з одним значення узуальне, таке, що належить мовним елементам і конструкціям, і значення окказіональне, породжене у процесі вживання мови в конкретних контекстах. Діяльнісний підхід до мови поставив питання про межі між семантикою, що вивчає мовне (конструктивне) значення, і прагматикою, що займається контекстуальним (або дискурсивним, суб'єктивним) смислом. І довкола цього питання вже більше чотирьох десятиліть йдуть запеклі дискусії.

Що стосується значення взагалі, то пошуки шляхів вирішення цієї проблеми багато в чому велися по-різному в американській науці і в Старому світі. І ці відмінності, безумовно, повинні братися до уваги.

Ні наше вітчизняне мовознавство, ні жоден напрям структуралізму в Європі ніколи не ігнорували проблему значення. А американські дескриптивісти, починаючи з Леонарда Блумфілда (Leonard Bloomfield, 1887-1949) в основному ставились до семантики неприхильно.

І дескриптивна лінгвістика, і генеративна граматика Хомського не виходили за межі мови іманентної системи. З розгляду виключалися психологічні і соціальні чинники, реальні процеси мовного спілкування.

Піонерами власне лінгвістичною прагматики стали представники породжуючої семантики Джеймс Д. Макколі (James D. McCawley, 1938-1999), Джордж Лакофф (George Lakoff, р. 1941), Робін Товмач Лакофф (Robin Tolmach Lakoff, р. 1942), Джон Роберт Росс (John Robert Ross), Джеррольд M. Сейдок (Jerrold М. Sadock).

Джерелом прагматичних ідей для них послужила головним чином філософія мови, представлена теорією прагматичного значення і теорією мовленнєих актів. На вустах лінгвістів зазвучали імена філософів П.Ф. Стросона, Г.П. Грайса, Дж.Л. Остіна і Дж.Р. Серла, роботи яких часто публікувалися в ті ж самі роки. (Взагалі, треба відмітити, що в США не було тоді і немає зараз прірви, що відділяє лінгвістику від філософії.)

Запозичене у Дж. Остіна поняття перформатива було використано для опису глибинної структури пропозиції. Пропозиція «Йде дощ» була поставлена у відповідність глибинна структура з перформативним "префіксом" «повідомляю тебе, що йде дощ».

З появою робіт Г.П. Грайса увага представників породжуючої семантики була звернена до чинника контексту, до цілей Мовця, до принципів спілкування і трансформацій сенсу в мовленнєвих діях.

Наріжним каменем нової прагматики стала теорія мовленнєвих актів. До неї потім приєдналися дослідження принципів мовленнєвого спілкування, методи тлумачення прагматичних пресуппозицій, імплікацій і наслідків, а також прагматичного відгуку.

Пізніше в сферу інтересів прагматики були залучені аналіз дискурсу і аналіз розмови (конверсаційний аналіз) і так далі. Прагматика крок за кроком розширювала межі своєї наочної області.

У наш час її проблеми активно розробляються в США, країнах Латинської Америки, Великобританії, Німеччини, Франції, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах, Іспанії, Польщі, Угорщині, Ізраїлі, Японії, Китаї, в Росії, Білорусії і Україні, в Узбекистані.

Значним є вклад дослідників, яких в середині 70-х рр. 20 ст. об'єднала Калінінськая / Тверськая семантико-прагматична школа. Вона зробила значний вклад у поширення прагмалінгвістичних ідей в колах лінгвістів колишнього СРСР (збірки статей, регулярні тематичні конференції, групові виїзди на прагматичні конференції в інших наукових центрах, серії кандидатських і докторських дисертацій).

У Росії активно працювали і працюють в області прагматики Ю.Д. Апресян, Н.Д. Арутюнова, А.Н. Баранов, М.Б. Бергельсон, В.В. Богданов, Б.Ю. Городецкий, Д.Б. Гудков, В.З. Демьянков, В.А. Звегинцев, В.І. Карасик, В.А. Кашкин, A.A. Кібрик, І.М. Кобозева, H.A. Коміна, В.В.Красних, В.В. Лазарев, М.Л. Макаров, Г.М. Матвєєва, Е.В. Падучева, Г. Г.Почепцов, Л.В. Правікова, A.A. Романов, Л.П. Рижова, Ш. Сафаров, Ю.С. Степанов, І.А. Стернін, І.П. Сусов, С.А. Сухих, В.Н. Телія, Л.П. Чахоян, І.Б. Шатуновський і ін.Періодично проводяться міжнародні конгреси по прагматиці. Видаються міжнародні журнали "Pragmatics", "Journal of Pragmatics", "Journal of Historical Pragmatics" і "Pragmatics and Cognition". Функціонує Міжнародна асоціація прагматики.

Лінгвістична прагматика викладається в багатьох университетах США, Англії, Германії, Франції (як з ухилом у формально-логічні процедури аналізу, так і з соціопрагматичним).

2.5. Предмет прагматики: Дж.Н. Ліч

Дж.Н. Ліч включає прагматику до складу лінгвістики. Вона, на його думку, вивчає, яким чином висловлення набувають значень ситуаціях. Найсильніший вплив на формування прагматичного підходу він визнає за трактуванням значення в термінах іллокутивної сили за Дж.Л. Остіном і Дж.Р. Серлем і в термінах розмовної імплікатури за Г.П. Грайсом.

Мова як комунікативна система включає формальну систему (граматику в найширшому сенсі слова) і прагматики. На відміну від граматики, прагматика аксиологічна (goal-directed) і оцінна (evaluative). В той же час Дж. Ліч вважає правомірним і необхідним зближення між граматикою і риторикою.

Свою "формально-функціональну парадигму" Ліч будує у вигляді набору постулатів, що фіксують відмінності між формальною і функціональною складовими.

Спершу фіксується відмінність семантичної репрезентації (або логічної форми) пропозиції від його прагматичною інтерпретації. Далі наголошуються зіставлення (див. таблицю 2-1).

Формальна система

Функціональна система

Семантика управляється прави-лами (=грамматична).

Загальна прагматика знаходиться під контро-лем принципів (=риторична).

Правила граматики конвенцйні

Принципи загальною прагматики неконвенційні тобто мотивуються в термінах розмовних цілей.

Загальна прагматика співвідносить смисл (або граматичне значення) висловлення з його прагматичною (або іллокутивною) силою. Цей зв'язок може бути відносно прямим чи непрямим

Граматичні відповідності визначаються схемами.

Прагматичні відповідності визначаються проблемами і їх вирішеннями.

Граматичні пояснення первинно формальні.

Прагматичні пояснення первинно функціональні.

Граматика ідеаційна (існує в розумовій сфері).

Прагматика міжособнісна і текстуальна.

Семантика описується в тер¬мінах дискретних і категоріях, які визначаються.

Прагматика описується в термінах безперервних і невизначних цінностей.

Предмет прагматики: В.В. Богданов

Валентин Васильович Богданов (1930-2008) предмет лінгвістичної прагматикі убачає в умовах використання мови коммунікантами в актах мовленнєвого спілкування. До цих умов він відносить:

а) комунікативні цілі співрозмовників;

б) час і місце мовленнєвого акту;

в) рівень знань коммункантов;

г) їх соціальні статуси;

д) психологічні і біологічні особливості;

е) правила і конвенції мовленнєвої поведінки, прийняті в данному соціумі.

Інколи вони підводяться під єдиний термін: контекст. Інколи їх підрозділяють на:

1) лінгвістичні умови (контекст);

2) екстралінгвальні умови (конситуацію) і

3) рівень лінгвістичних і енциклопедичних знань коммунікантів (коэмпирію).

У лінгвістичній прагматиці В.В. Богданов виділяє три фундаментальні напрями:

(1) вчення про мовленнєві акти, що включає поняття перформативних висловлень, а також локутивного, іллокутивного і перлокутивного актів (Дж. Остін та ін.);

(2) вивчення правил і конвенцій мовленнєвого спілкування, а саме:

(2а) правила організації мовленнєвої взаємодії в діалозі (обмін репліками, частка вербальної участі сторін і т. д.);

(2б) правила організації дискурсу (забезпечення цілісності і зв'язності тексту, лінійна організація дискурсу, описані Дж. Лічем правила структуризації тексту);

(2в) правила організації інформаційного обміну (принципи кооперации, ввічливості, інтересу і ін.)

(2г) правила врахування статусних ролей комунікантів у спілкуванні (ієрархічні і неієрархічні стосунки між комунікантами; правила ієрархії віку, статі, службового положення і сфери послуг);

(3) вивчення характеру знань і інформаційних потреб комунікантів.

Фактично Вв.В. Богданов робить акцент на способах регулювання процесу мовленнєвого спілкування.

Предмет прагматики: Н.Д. Арутюнова

У розумінні Ніни Давидівни Арутюнової, викладеному в "Лінгвістичному енциклопедичному словнику" (1990; перевидання 1998), в коло проблем, що вивчає прагматика, включаються ті, які пов’язані:

(1) з суб'єктом, що говорить,

(2) з його адресатом,

(3) з взаимодією Мовця і адресата,

(4) з ситуацією спілкування.

(1) При зверненні до суб'єкта мовлення увагу дослідників мовленнєвого спілкування привертають:

(а) явні і приховані цілі висловлення (іллокутивні сили): - повідомлення інформації або думки, питання, наказ прохання, порада, обіцянка, вибачення, вітання і т. п.;

(б) мовленнєва тактика і типи мовленнєвої поведінки;

(в) правила ведення розмови, що підпорядковані Принципу Кооперації і

його максимам - кількості, якості, релевантності (відношенням до теми), манери розмови;

(г) настанова (прагматичне значення) Мовця:

- непрямі смисли висловлення, натяки, іносказання, недомовки і т. п.;

(д) референція Мовця;

(е) прагматичні пресупозиції:

- оцінка мовця загального фонду знань, рівня інформованості співрозмовника, його інтересів, думок і поглядів, психологічного стану, особливостей характеру і інтелектуальних здібностей;

(ж) ставлення Мовця до того, що він повідомляє: оцінка істинності або помилковості, іронія, багатозначність, несерйозність і ін.;

організація вислову довкола того, чому надається найвагоміше значення;

(2) Звернення до адресата висуває в центр уваги:

(а) інтерпретацію мовлення:

виведення непрямих і прихованих смислів з прямого значення висловлення;

(б) вплив висловлення на адресата (перлокутивний ефект):

- зміна інформаційного і емоційного стану, намірів;

- естетична дія;

(в) типи мовленнєвого реагування на отриману стимул-реакцію.

(3)У відносинах між комунікантами інтерес викликають:

(а) форми мовленнєвого спілкування:

- інформативний діалог, дружня бесіда, суперечка, сварка і т. п.;

(б) сторона соціальної етикетки мовлення:

- форми звертання

- стиль спілкування.

(в) співвідношення між учасниками комунікації.

(4) При аналізі ситуації спілкування вивчаються:

(а) інтерпретація дейктичних знаків і індексальних компонентів у значеннях слів;

(в) вплив мовленнєвої ситуації на тематику і форми комунікації:

- спілкування на офіційних заходах, в гостях, на банкетах, в лікарні, в кабінеті у лікаря, на прийомі у адвоката і тому подібне.

Всі ці різнорідні явища об'єднуються принципом вживання мовлення у комунікативних ситуаціях, тобто діяльнісним принципом.

Н.Д. Арутюнова відзначає близькість прагматики до загальної теорії діяльності, психолінгвістики, автоматичної обробки тексту і інших розділів прикладної лінгвістики, логіки оцінок, теорії аргументації, теорії дискурсу, риторики і стилістики.

Матвеєва Г.Г. : предметом прагмалінгвістики вважається вибір конкретним відправником тексту з набору рівнозначних лінгвістичних одиниць оптимального варіанту для найкращого впливу на конкретного отримувача тексту в певних умовах спілкуванняТобто йдеться про мовленнєвий вплив відправника тексту, який здійснюється в умовах великої кількості обмежень: і відправник тексту - конкретний, і одержувач тексту - конкретний, і обставини здійснення мовної дії - конкретні. Причому само мовна дія вибору характеризується усвідомленістю і продуманістю відправника тексту, який прагне вибрати вдалу лінгвістичну одиницю для успішного впливу на одержувача тексту.

Огляд підходів авторів, що працюють в різних країнах (США, Великобританія, Росія) дає досить повне уявлення про коло проблем, що залучаються на орбіту дослідження інтересів лінгвістичною прагматикою.

2.9. Про статус прагматики у колі наук

Самолюбству мовознавця більш за все лестить визнання прагматики дисципліною, включеною до складу мовознавства. У подібному ключі прагматику розуміють все ті дослідники, чиї точки зору тільки що були представлені (С. Левінсон, Дж. Ліч, В.В. Богданов, Н.Д. Арутюнова, І.П. Сусов). Але виникають багаточисельні труднощі, коли ми намагаємося виправдати об'єднання під одним "дахом" в системі мови неоднорідні компонент (Сусов).

Прагматичний компонент (на відміну від синтаксичного, морфологічного, фонологічного, номінативного, а також і семантичного) не піддається жорсткій структуризації. Він не містить дискретних одиниць, прагматичний матеріал континуальний, а місце конвенціональних правил тут займають неконвенціональні принципи.

Відношення лінгвістики і прагматики трактуються таким чином (за І.П. Сусовим):

а) або прагматика локалізується поряд з власне лінгвистикою , подібно до психолінгвістики, соціолінгвістики, когнітивної лінгвістиці; з одним і тим же об'єктом всіх наук про мову, але займаючись своїм предметом дослідження – використанні мови у спілкуванні, обміні смисловою інформацією;

б) або прагматика включається у власне лінгвістику, протиставляючись

усередині неї тут всім іншим мовознавчим дисциплінам у зв'язку з особливими властивостями свого матеріалу;

в) або прагматика включається в семантику, утворюючи в ній особливий аспект вивчення смислового феномену.

З історії прагматики ми знаємо, що вона по певних міркуваннях вважалася або продовжує вважатися:

1) розділом семіотики і логіки (Ч. Моріс, Р. Карнап)

2) розділом філософії мови (Оксфордська школа, Дж. Остін і Дж. Серл)

3) розділом гносеології (Р. Клаус)

4) частиною теорії впливу (Дж. Серл, Дж. Ліч)

5) варіантом теорії соціальної взаємодії (Юрген Ха-бермас / Jurgen Habermas), багато представників прагматики в Германії),

6) явищем області виконання (Н. Хомський)

7) однією з мовленнєвих дисциплін

8) варіантом теорії мовленнєвої діяльності (І.М. Кобозева)

9) аспектом теорії комунікації

10) новим варіантом риторики

11) аспектом соціолінгвістики

12) частиною когнітивної психології.

Читач може поміркувати над вибором того або іншого підходу.

І.П. Сусов ж на нинішньому етапі не виключає права прагматики (на кшталт психолінгвістики і соціолінгвістики) вважатися самостійною міждисциплінарною областю знання, що тісно прилягає до лінгвістики.

Прагматика досліджує ті дії суб'єктів мовного спілкування, в процесі яких:

а) мовці виробляють з певної мовною системи знаків з врахуванням конкретних умов комунікації висловлення, що реалізовують не лише певний пропозиційний зміст, але і комунікативні наміри (інтенціх) мовців, і

б) учасники комунікації виробляють інтерпретацію цих висловлень, спрямованих на розуміння як буквальних смислів, так і - з опорою на використання принципів спілкування - небуквальних смислів.

Про елементарні і комплексні одиниці мовного спілкування (взаємодії), їх виробництво і інтерпретацію, з'єднанні в комунікативних подіях і піде мова на наступних лекціях.

Основні теорії прагмалінгвістики:

- теорія мовленнєвих актів, проблема їх типології;

- прагматика складних мовних одиниць;

- умови успішного спілкування;

- прагматика непрямих смислів;

- історична прагмалінгвістика;

- когнітивна прагмалінгвістика;

- уточнення одиниць і методів прагмалінгвістичного аналізу;

- проблеми аналізу дискурсу.

ЛЕКЦІЯ 2 ТЕОРІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ

План

1. Мовленнєвий акт і його структура.

2. Класифікація МА.

3. Перформативні МА.

4. Непрямі МА.

5. Складні МА.

Теорія мовленнєвих актів сформувалася в межах лінгвістичної філософії (Дж.Остін, П.Стросон, Дж.Серль). Творець ТМА – Дж.Остін. Основні ідеї ТМА були викладені в лекціях “How to do things with words”, прочитаних їм в Гарвардському університеті в 1955 р. Через 7 років тексти лекцій були опубліковані.

У основу ТМА Дж.Остіна було покладено поняття мовленнєвого акту (МА). МА – мінімальна одиниця мовного спілкування. МА – створення конкретної пропозиції, наділеної пропозиціональним змістом, забезпеченя комунікативною метою, яка передається від адресанта до адресата. МА породжується за допомогою коду і передається по каналу зв'язку в умовах реальної мовленнєвої комунікації. Таке трактування МА близьке до трактування висловлення. МА має три складові частини – локутивний акт, іллокутивний акт, перлокутивний акт. Відповідно до визначення Дж. Остіна, «локуція є актом мовлення», «іллокуція є актом, що полягає в мовленні», «перлокуція є актом, який здійснюють за допомогою мовлення» [Серль, с. 122].

Локутивний акт – є формою вираження змісту висловлення. Локутивний акт розглядається як етап вимовляння певних звуків і слів, які представляють конкретну конструкцію, та яким притаманний зміст і референція. В реальній ситуації спілкування реалізація висловлення нерозривно пов’язана з наданням йому певної іллокутивної сили.

Іллокутивний акт (іллокуція) – компонент мовленнєвого акту, який являє собою власне мовленнєву дію, залучену в систему мовленнєвої діяльності, усвідомлену, цілеспрямовану, творчу, конвенціональну, таку, що передбачає активацію пропозиції. Зміст іллокутивного акту відбивається в іллокутивній силі / функції. Іллокутивна сила включає такі компоненти: іллокутивна мета (те, заради чого здійснюється МА), засоби її досягнення, умови досягнення, інтенсифікатори. Для визначення ілокутивної сили достатньо знати, якої ілокутивної мети має намір досягти адресант, якими способами та з якою інтенсивністю відбуваються пропозиційні акти, які при них пропозиції, як реалізуються психологічні стани та з якою інтенсивністю.

Перлокутивний акт – результат мовленнєвого впливу адресанта на думки, почуття і дії адресата. Поняття перлокутивного акту (перлокуції) вважається найпроблемнішим серед мовленнєвоактових понять, «ахілесовою п’ятою мовленнєвих актів». У фаховій літературі можна виділити три основні групи стосовно розуміння перлокуції. Перша виключає перлокуцію з поля зору досліджень, оскільки її неконвенціональний характер суперечить регулятивному принципу опису мови й тому вона нібито взагалі не може бути системно описана (Борисова І.Н., Liedtke F.).

Інші дослідники трактують перлокуцію як реактивний мовленнєвий акт адресата (Шевченко І.С., Wagner K.R., Weigand E.).

Прихильники третьої точки зору розмежовують поняття «перлокутивний акт» і «перлокутивний ефект»: перше розуміється ними як спроба впливу або «перлокутивна спроба», друге – як «інтендована реакція слухача» (Holly W.), результат впливу. (Інтендованість розуміємо як наявність у комунікативній інтенції адресанта перлокутивної мети донести імпліцитний смисл до адресата (Безугла Л.Р.)).

З цього приводу варто зазначити, що Дж. Остін та Дж. Сьорль трактують мовленнєвий акт у цілому з позиції спостерігача, причому тоді, коли його вже здійснено. Така позиція видається найбільш релевантною, оскільки вона дає змогу чітко оцінити ситуацію, розглядаючи не окремий МА, а певний дискурс, що в свою чергу дозволяє інтерпретувати всі компоненти МА.

З огляду на сказане вище, при аналізі МА у межах дискурсивної послідовності будемо спиратися на концепцію перлокуції Л.Р. Безуглої, яка визначає перлокутивний акт як інтендований вплив адресанта на думки, почуття і дії адресата або третьої особи через локутивний та іллокутивний акти (Безугла, с. 189).

Мовленнєвий акт (МА) як одиниця комунікативної діяльності характеризується в параметрах інтенціональності, конвенціональності, адресат / н / ості, пропозиціональності. Усі ці ознаки є добре вивченими та описаними у фаховій літературі. У найбільш вичерпному вигляді вони наводяться І. С. Шевченко, яка обґрунтувала та вивела модель МА з дев’ятьма конститутивними аспектами:

– 1) адресантний, 2) адресатний, 3) інтенціональний. Ця частина створює антропоцентричний блок мовленнєвого акту та містить мету комунікації.

– 4) контекстний, 5) ситуативний, 6) метакомунікативний аспекти. Цей блок відображає умови та способи реалізації мовленнєвого акту.

– 7) денотативний, 8) локутивний, 9) іллокутивний аспекти – центральний блок мовленнєвого акту, описує висловлення: його зміст, форму, впливову силу (Шевченко, с. 36 – 43).

1. Адресантний аспект відображає соціальні та ситуативні ролі, психологічні характеристики. Адресант визначає зміст висловлювання та його іллокутивну силу. Цей аспект формує стратегії і тактики комунікації.

2. Адресатний аспект має на увазі адресата в сукупності його соціальних та ситуативних ролей, знань про світ, мотивів. За своєю комунікативною сутністю в плані виконаних ними різних автокомунікативних функцій, розрізняють власне адресата, адресата-ретранслятора, квазіадресата, непрямого адресата, спів адресата (за Почепцовим Г.Г.).

3. Інтенціональний (мотиваційний) аспект. Інтенціональність, як основоположна структура свідомості, включає в себе комплекс ментальних станів, які спрямовані на об’єкти та положення справ у світі, і, відповідно позначаються як інтенціональні стани. Інтенція не співпадає ні з пропозицією, ні з ілокутивною силою. Мотив мовленнєвого акту може бути визначеним з комунікативної ситуації або експліцитно представленим в самому висловлюванні. Серед інтенційних станів називають віру, намір, надію, ненависть, фрустрацію, бажання, жах (Сьорль Дж.).

Інтенціональну структуру речення як його обов’язкову властивість можна виразити формулою Ip, де p символізує пропозиційний зміст, а I – ілокутивну складову (Сьорль Дж.). Різний характер іллокуцій, які виражаються мовними засобами, обумовлює наявність різних типів іллокутивних актів та, відповідно, різних інтенціональних типів речень, що забезпечують певні соціальні потреби комунікантів.

4. Контекстний аспект. Комунікативні інтенції висловлювання, його іллокутивну силу та прагматичний ефект можливо оцінити лише в широкому контексті з урахуванням його взаємозв’язків з іншими реченнями. Хрестоматійним став приклад „Я повернусь через п’ять хвилин“, який у різних контекстах можна розцінювати як обіцянку, погрозу, повідомлення або попередження.

У лінгвістичній літературі розрізняють вербальний, ситуативний, фізичний, психологічний контекст (Кочерган). Вважається, що контекст конституюють: адресант, адресат, місце, час та „психологічні стани – намір, бажання, вірування“ адресанта і адресата (Сьорл Дж. с. 130, с. 242-243). Однак, контекст необхідно розуміти не як суму значень його компонентів, а як реальний смисл, який отримує висловлювання, співвідносячись з контекстом, в якому воно існує, тому основною функцією контексту є смислотвірна.

5. Ситуативний аспект. Мовленнєва ситуація визначається як референт висловлювання, як сукупність елементів, присутніх у свідомості адресанта та в об’єктивній дійсності в момент говоріння, які обумовлюють певною мірою відбір мовних елементів при формуванні висловлювання. Параметри ситуації впливають на визначення типу мовленнєвого акту та способи його вираження – прямі чи непрямі.

6. До метакомунікативного (фатичного) аспекту відносяться засоби встановлення контакту, які забезпечують початок, продовження та роз’єднання мовленнєвої інтеракції (Почепцов Г.Г.), а також комунікативні принципи, максими ввічливості [Грайс]. Цей аспект може бути представленим експліцитно або імпліцитно.

7. Ядро змісту повідомлення становить денотативний аспект, тобто пропозиція. Кожен мовленнєвий акт, передаючи інформацію, має на меті змінити поведінку комунікантів. В залежності від заданих комунікативних засобів виділяють три види категорій інформації: 1) когнітивну інформацію – пропозиційний, фактичний зміст висловлювання; 2) індексальну – інформацію про психологічний та соціальний стан адресанта; 3) регулятивну – інформацію про ведення інтеракції, зміну ролей, зворотного зв’язку.

8. Локутивний аспект є формою вираження змісту висловлювання. Локутивний акт розглядається як етап вимовляння певних звуків і слів, які представляють конкретну конструкцію, та яким притаманний зміст і референція. В реальній ситуації спілкування реалізація висловлювання нерозривно пов’язана з наданням йому певної іллокутивної сили.

9. Іллокутивний аспект. Ілокутивна сила це те, що маніфестує текст, тобто смисл, що вкладається адресантом у вимовлене ним висловлювання, який повинен сприйняти і усвідомити адресат.

2. Класифікація МА. Однією з найважливіших проблем лінгвістичної прагматики є класифікація мовленнєвих актів. В основі класифікації ілокутивних актів покладено комунікативний намір та іллокутивну силу висловлення.

Серль, один із класиків ТМА, створює свою класифікацію, ґрунтуючись на наступних параметрах, за якими можуть розрізнятися мовленнєві акти: 1) мета мовленнєвого акту; 2) спрямованість акту (твердження, наприклад, спрямовані від слів до світу, а обіцянки й вимоги - від світу до слів); 3) виражений психологічний стан мовця; 4) сшіа прагнення досягнути мети; 5) розходження в статусі мовця й слухача; б) вираження інтересів мовця й адресата; 7) відношення до мовленнєвого контексту; 8) розходження в пропозиційному змісті, обумовлені розходженнями мовленнєвих завдань; 9) розходження між актами, що мають тільки мовленнєву реалізацію, й актами, що можуть бути здійснені як вербально, так і невербально; 10) розходження між мовленнєвими актами, успішність яких не залежить від соціальних інститутів; 11) розходження між мовленнєвими актами, у яких ілокутивне дієслово функціонує як перформатив, і актами, у яких воно не належить до категорії перформативів; 12) стиль здійснення мовленнєвого акту (порівн. заява й визнання).

На основі цих параметрів Дж. Серль виділяє чотири типи МА: асертиви, квеситиви, директиви, комісиви.

Асертивом є МА, у якому реалізується повідомлення щодо стану речей р. Інтенціональним змістом асертива є задоволення інформаційних потреб адресата (незалежно від наявності спеціального запиту з його боку), тобто спричинення змін у певному фрагменті епістемічного світу адресата. Перлокутивний ефект від реалізації такого роду мети може бути двох різновидів:

а) привнесення нового знання в епістемічний світ адресата,

б) модифікація вже наявного в його епістемічному світі знання, у результаті чого хибність р перетворюється в істинність або, навпаки, істинність р – у хибність (припустовість, гіпотетичність тощо). Асертиви реалізують напрямок пристосування до життєвого світу згідно з моделлю «світ слово» [285, с. 13]. Типова форма реалізації – розповідне речення.

К веситив – це МА спонукального типу, який здійснює запит щодо деякої суттєво важливої інформації для заповнення епістемічної (інформаційної) лакуни мовця. Якщо асертив спонукає адресата лише до сприйняття інформації, то квеситив спонукає його до репліки-відповіді, тобто до інформаційної реакції. Хоч у деяких випадках квеситиви й не орієнтовані на відповідь, саме остання є головною передумовою їх успішності, їх перлокутивним ефектом. Напрямок пристосування до життєвого світу – «слово світ», а типова формою реалізації – питальне речення.

Д иректив є найскладніше організованим МА, оскільки акумулює в собі різноаспектну інформацію. Перлокутивний чинник директива полягає у здійсненні впливу на планування діяльності адресата або у спричиненні невербальних дій. Директив є дією мисленнєво-практичного озадачування, за допомогою якої суб’єкт мовлення намагається реалізувати свою інтенцію через нормування поведінки об’єкта мовлення. Напрямок пристосування директиву здійснюється за схемою «слово світ», а форма їх реалізації – спонукальне речення та різні види імператива.

К омісив є МА, мета якого полягає у здійсненні обіцянки щось зробити в інтересах адресата. Комісиви не тільки зв’язують мовця, але й роблять його причетним до сфери адресата. Від виконання взятих зобов’язань залежать події цієї сфери. Напрямок пристосування життєвого світу –

« слово світ», форма реалізації – розповідне або спонукальне речення.

Число класифікацій прагматичних типів висловлювань коливається в залежності від теоретичних позицій дослідників та ступеню деталізації класифікованих властивостей.

Експресиви – МА, що передають психологічний стан адресанта: вибачення, подяка, співчуття, докори, подив, обурення.

Український вчений академік Г.Г. Почепцов виділяє свої типи мовленнєвих актів залежно від іллокутивної сили:

• Констатив - твердження,

• Промісив - обіцянка,

• Менасив - погроза,

• Перформатив - констатація й здійснення дії одночасно,

• Директив - пряме спонукання адресата до ди,

• Квеснтив – питання.

І.П. Сусов називає вісім типів мовленнєвих актів (констативи / асеретиви, комісиви, експресиви, декларативи, директиви, квеситиви, вокативи, оптативи).

Існуть класифікації Дж. Остіна, Д. Вундерліха, В.В. Богданова, М.Я. Горєлової Б.,Фрейзера, Дж. Оуэра, Ю.Д. Апресяна, Т.Баллмера, В.Бренненштуль, А.Вежбіцкої та ін.

3. Перформативні МА. Окремим класом висловлень, що містять експліцитні показники іллокутивної сили, є висловлення, які Дж. Остін назвав перформативами. Як правило, вимовляючи речення (напр.: Я пишу), адресант лише описує відповідну дію, повідомляє про неї, але не здійснює її. Тоді, як сказати: Я прошу, означає здійснити дію - прохання. Перформативами вважаються такі висловлення, як: Клянуся говорити правду; Вітаю Вас зі святом! Прошу вибачення; Цим дорученням довіряю Іванову одержати мою зарплату й ін. Таким чином, Дж. Остін використовує термін "перформатив" для позначення мовленнєвих дій, відмінних від констатації фактів. Конкретизуючи цей термін, Дж. Серль позначає ним висловлення, що містять експліцитний показник іллокутивної сили. Для утворення таких висловлень слугують особливі перформативні дієслова. Їх досить багато в будь-якій мові (в англійській нараховується близько 300). Усі ці дієслова позначають ту чи іншу мовленнєву дію, однак не всяке дієслово зі значенням мовленнєвої дії - перформативне. Як відзначає О.Г. Почепцов, іллокутивне дієслово повинне включати: (1) сему акту говоріння і (2) сему мовленнєвої дії, яка відбувається. Так, не є ілокутивними дієслова типу «пролепетати, промурмотіти» і т.п. Наприклад, висловлення: Я натякаю тобі, щоб ти мені допоміг навряд чи можна вважати натяком, і образити когось за допомогою висловлення Я тебе ображаю теж не можна: саме значення таких дієслів не допускає перформативного вживання, що перетворює мовленнєвий акт "ілокутивне самогубство" (3. Вендлер).

Перформативні висловлення є формально оповідальними реченнями, що містять перформативне дієслово у формі 1 особи теперішнього часу дійсного способу. На відміну від звичайних оповідальних речень, що повідомляють про щось, вони самі і є мовленнєвим актом. Значення перформативних дієслів різноманітні:

• спеціальні повідомлення (заявляю, підтверджую, підкреслюю),

• проявлення влади (призначаю, наполягаю, раджу, вимагаю),

• обіцянки (гарантую, обіцяю, пропоную руку і серце),

• прохання і пропозиції (молю, прошу),

• соціальні мовленнєві дії (дякую, поздоровляю, бажаю успіху, співчуваю, вітаю вас),

• реакція на інше висловлення (допускаю, погоджуюся, заперечую).

Не завжди висловленню-дії відповідає певне перформативне дієслово. Наприклад мовленнєва дія-погроза: Ти ще за це поплатишся! Погроза схожа на обіцянку і відрізняється від неї тільки наявністю в мовці злої волі. Але дієслово погрожувати на відміну від обіцяти не придатне до перформативного вживання. Не можна сказати: Я загрожую тобі і цим пригрозити. Перформативне висловлення не може бути щирим чи помилковим, воно може бути тільки щирим чи нещирим.

Ми назвали лише деякі експліцитні показники іллокутивної сили висловлення. У більшості робіт із прагматики вважається, що граматично детерміноване значення типу речення не завжди ідентично з тим, що має намір вкласти в нього мовець, що він хоче передати партнерові, тобто з іллокуцією речення. Так, питальне за формою речення: Не могли б Ви закрити вікно? служить для вираження спонукання-прохання, хоча для цього існують спеціальні спонукальні конструкції з наказовим способом.

4. Непрямі МА. Поведінка комунікантів у соціумі строго регламентована, тобто відповідає соціальним конвенціям (прийнятим у суспільстві правилам):

- реакція на твердження - підтвердження чи заперечення;

- питання - відповідь;

- спонукання - згода;

- свої правила для експресивів: Дякую ! - Будь ласка!

- крім того, природною реакцією на кожне з цих висловлень буде перепитування.

Але у мові існує велика кількість непрямих мовленнєвих актів. Наприклад:

- Тит, йди молотить!

- Брюхо болит.

У репліці-відповіді, крім буквального значення, виражається відмова, а прямий смисл слугує причиною відмови. Непрямий мовленнєвий акт -мовленнєва дія, іллокутивна мета якої не знаходить прямого відображення в мовній структурі висловлення. Звертаючись з тією чи іншою причини (наприклад, із увічливості) до непрямого способу вираження мети, адресант розраховує не тільки на мовні знання співрозмовників, але й на їх немовні знання: знання принципів спілкування типу Грайсових максим кооперативного діалогу, знання умов успішності мовленнєвих актів і, нарешті, "енциклопедичні" знання (уявлення про світ, роль яких у процесі розуміння є, головним чином, об'єктом вивчення в дослідженнях зі штучного інтелекту). Так до чинників, що обумовлюють актуальний смисл висловлення (іллокутивна функція + пропозиційний зміст) додаються два важливих знання - про принципи спілкування і "енциклопедичні" знання. Дж. Серль створив свою типологію непрямих мовленнєвих актів:

1. Висловлення, що відносяться до здатності слухача виконати певну дію:

- Не могли б Ви передати сіль?'

- Чи є у Вас дріб'язок розміняти долар?'

2. Висловлення, що виражають побажання мовця, щоб слухач здійснив певну дію:

- Ясподіваюся, що ви це зробите.

- Я хотів би, щоб ви пішли зараз.

3. Висловлення, що належать до здійснення певної дії слухачем: - Офіцери надалі будуть при краватках під час обіду.

- Чи не збираєтеся Ви їсти вашу вівсяну кашу?

4. Висловлення, що належать до бажання чи наміру слухача зробити певну дію:

- Чи не будете Ви так люб'язні не чинити такого шуму?

- Чи не занадто Вас обтяжить повернути мені гроші наступної середи?'

5. Висловлення щодо причин здійснення дії:

- Вам би слід бути більш ввічливим з Вашою матір'ю.

- Вам краще зараз піти.

6. Висловлення, в яких можуть сполучатися елементи, перераховані в пунктах 1-5:

Чи не можу я попросити вас зняти капелюха?

Я сподіваюся, Ви не заперечуватимете, якщо я попрошу Вас залишити нас наодинці?

Багато непрямих мовних актів знаходяться на шляху до конвенціоналізації (стандартизації мовних виражень у типових ситуаціях). Наприклад, фрази типу Можна запропонувати Вам чашечку чаю? частіше сприймаються як пропозиція, а не як питання чи прохання дозволу. Формально питальні речення Чи немає у Вас сірників?, Чи не знаєте Ви, котра година? є стандартними вираженнями прохання. В галузі непрямих мовленнєвих актів найбільш плідним є вивчення спонукальних іллокутивних актів. Оскільки в силу прийнятих вимог ввічливості в мовленнєвому спілкуванні нерідко буває недоречним використання прямих наказових речень типу Вийдіть з кімнати! чи експліцитних перформативних речень типу Я наказую Вам вийти з кімнати!, і тому ми шукаємо непрямі засоби для здійснення наших іллокутивних цілей.

Непрямі мовленнєві акти розглядаються представниками Київської прагматичної школи як результат прагматичної транспозиції, у результаті якої вихідна (базова) іллокуція витісняється похідною. Питання про повне чи неповне витіснення однієї з іллокуцій іншою не є однозначно вирішеним, однак безперечним є існування поліілокутивних, чи синкретичних МА, у яких співіснують дві ілокуції. Так, докір: Міг би і допомогти! у типовій мовленнєвій ситуації використовується, як правило, не тільки для вираження осуду (експресив), але і спонукання (директив). Нерозпізнання останньої ілокуції неминуче спричинить таку реакцію: Ти що, не чуєш мене?

Г.Г. Кларк і Т.Б. Карлсон звертають увагу на те, що не завжди мовленнєвий акт призначений тому, кому він адресований. Наприклад: Мати каже собаці: "Рекс, сьогодні з тобою піде гуляти Сергій" Безумовно, такий МА адресований не Рексу, а Сергію, хто, як побічний адресат МА, сприймає його як директив. Плануючи своє мовлення, мовець завжди будує "ескіз аудиторії". Одним мовленнєвим актом він може передати різні повідомлення різним слухачам. Так, коли вчителька в класі повідомляє: "Діти, Даша Петрова буде зараз перевіряти чистоту ваших рук", то стосовно всього класу вона здійснює констатив, а стосовно Петрової – директив. Побічні МА часто здійснюються у масовій комунікації.

5. Складні МА. У науковій літературі розрізняють два класи МА як мовленнєвих одиниць: прості МА, в основу яких покладено сентенціальну форму та складні мовленнєві акти, в основу яких покладено певне сполучення сентенціальних форм (В. І. Карабан).

Складні МА (СМА) розуміють як не-мінімальну одиницю мовлення, сполучення простих МА, об’єднаних одним з трьох типів дискурсивних зв’язків та які характеризуються певною дискурсивною функцією. СМА задумується та виконується комунікантом як цілісна одиниця мовлення. Безпосередніми компонентами СМА є прості мовленнєвоактові функції та дискурсивний акт їх поєднання.

Кожна актомовленнєва функція в глобальному плані має своє конкретне завдання – служить спонуканню, повідомленню, питанню тощо.

За типом дискурсивного зв’язку серед СМА розрізняють комплексні, композитні та сполучені.

Композитними мовленнєвими актами (КзМА) називають різновид СМА, що є комунікативною єдністю – цілісною послідовністю мовленнєвих дій (МА-функцій), які утворюють інтегрований блок координативно організованих однорідних комунікативно-прагматичних типів висловлювання, поєднаних спільною комунікативною інтенцією мовця. Наприклад: Die Verantwortung für die Entfaltung der eigener Talente, für den Aufstieg, Lernen, Einkommen und existenzielle Sicherheit ist genauso gnäden – wie kompromisslos beim einzelnen angekommen. Der Einzelne muss Unternehmer seiner Talente werden (Markt № 27, с. 1); Не буде за це прощення, одержить своє за законом;.

Комплексні мовленнєві акти (КлМА) як різновид складних становлять цілісну комунікативну єдність – послідовність мовленнєвих дій (МА-функцій), які утворюють інтегрований блок ієрархічно організованих неоднорідних комунікативно-прагматичних типів висловлювання, поєднаних спільною комунікативною інтенцією. КлМА – це такі мовленнєві одиниці, які є двотактовими (двоіллокутивними) номінаціями – комбінаціями головного і допоміжного МА. Напр.: Давай пограємося з ним. Він сирота. Головним вважається той МА у складі комплексного, на який очікується вербальна або невербальна реакція адресата, а підпорядкований МА слугує для його обґрунтування: Eine der wichtigsten Funktionen hat zweifellos die Sеkrеtärin (1), weil sie zum Führungsteam gehört (2) und ihre Leistung sich unmittelbar auf das Arbeitsergebnis des Vorgesetzten auswirkt (3) (№ 13, с. 4). Усі три мовленнєві акти належать до класу асертивів-констатацій. Перший мовленнєвий акт (1) є тезою до (2) та (3) і вступає з ними у відносини субординації. Два інші мовленнєві акти обґрунтовують перший, а між собою пов’язані координативними зв’язками, тобто доповнюють один одного.

Складені МА створюються лише на основі перлокутивного відношення, що встановлюється між компонентами СМА. Ознакою цього виду СМА вважається сполучення різних за своєю природою мовленнєвих одиниць: метамовленнєвих та мовленнєвих одиниць. Напр: Меган, ти католичка?; Слухай, давай я заплачу за обід.Здійснення перлокутивної мети першого компонента задає можливості здійснення другого компонента завдяки їх прагматичному зв’язку. Між компонентами складеного мовленнєвого акту спостерігається зв’язок сприяння.

ЛЕКЦІЯ 3 ПРИНЦИПИ МОВЛЕННЄВОЇ ВЗАЄМОДІЇ

План

1. Принцип кооперації П. Грайса.

2. Прагматична пресупозиця.

3. Принцип ввічливості Дж. Ліча.

4. Теорія П. Брауна і С. Левінсона.

5. Роль соціокультурного чинника.