4. Акторські образи фільму л. Лукова «Велике життя»

Кінорежисер Леонід Давидович Луков (1909 – 1963) – один з тих, хто створював Київську кіностудію художніх фільмів, закладав її творчі й виробничі традиції. Його кращою роботою на студії був фільм 1939 року «Велике життя». Оскільки 1946 року на московській Кіностудії імені М. Горького була створена друга серія цього фільму, київська стрічка отримала назву першої серії.

«Велике життя» – фільм про становлення радянського робітничого класу, конкретніше – шахтарів нової формації, людей, які здатні на трудові подвиги заради процвітання вітчизни.

Фільм був лідером радянського кінопрокату 1940 року і причина цього – у яскравих, реалістичних образах трударів Донбасу молодих шахтарів Харитона Балуна (Борис Андрєєв), Івана Курського (Петро Алейніков), гірничого інженера Пєтухова (Марк Бернес), старого шахтаря Кузьми Козодоєва (Іван Пельтцер) та інших.

Центральною фігурою картини був Харитон Балун. Борис Андрєєв створив глибоко народний персонаж – могутній багатир, який не завжди може знайти застосування своїй силі, бурхливому темпераменту, щедрій душі, щирій відвертості. І водночас, Балун може вести себе, як наівна, чиста дитина.

Дуже добре відтіняє і позитивні, й негативні прояви характеру Балуна інший головний персонаж фільму – шахтар Ваня Курський у виконанні Петра Алейнікова. Улюбленець радянського глядача, Алейніков передав на екрані нескінченний потік народного гумору, щирі прояви душевної людини, яка ховає свою людяність і душевну ніжність за жартівливими вихилясами, зовнішньою нарочитою клоунадою.

Загалом акторський ансамбль, підібраний Л. Луковим, органічно вписувався у загальну стилістику картини, котра являла собою сплав поетичного, романтичного, але й відверто пропагандистського кінематографа. Інша справа, що пропагувалося у фільмі те краще, що складало фундаментальні засади народного життя – душевність, дружню підтримку, вимогливу доброзичливість, щирий народний гумор і віру в краще майбутнє, яка не дає впасти духом у найскладніші часи суспільних перетворень.

То була правда мистецьких узагальнень, яка повинна не утворювати подобу реального життя, а творити образи, в яких глядач зможе побачити принципові риси нового і старого, за допомогою яких – знайти вірний дороговказ у житті.

5. Фільм м. Донського «Райдуга» та особливості екранного образу героїні, створеного н. Ужвій

Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз змусив майже усі радянські кіностудії, і в тому числі – Київську, перебазуватись до Середньої Азії.

Саме там – в столиці Туркменії Ашхабаді, у напрочуд складних виробничих умовах евакуації, режисер Марк Донськой за сценарієм письменниці Ванди Василевської 1943 року зняв один з кращих фільмів періоду Другої Світової війни – «Райдуга».

Зміст фільму простий і трагічний: проста українська селянка, партизанка Олена Костюк повертається до рідного сла, аби народити сина. Її видає староста. Заарештована Олена переносить страшні тортури, втрачає малу дитину, але не видає товаришів і йде на смерть заради Батьківщини.

«Радуга» була першим, ще небаченим глядачем мистецьке осмислення страшних злодіянь нацистів, і перший масштабний екранний твір про героїзм і самопожертву в борні з ворогом усього людства. Фільм багато у чому умовний через надзвичайно складні виробничі умови евакуаційного періоду водночас вражає саме виразною простотою, яка нагадує кобзарські думи, сповнені концентрованого виразу народного світобачення.

Вибір «зірки» українського театру Наталії Михайлівни Ужвій на роль Олени Костюк був закономірний.

Наталія Ужвій завжди була класичною актрисою українського театру – відвертою у почуттях, яскравою у пристрастях, вражаючою своєю патетичною пластикою, емоційною театральністю, властивою багатьом акторам, чиї творчі особистості сформувались в уславленому курбасівському «Березолі».

Саме така актриса і потрібна була в «Радузі», адже її екранна героїня була узагальненим образом народної сили, мужності, пристрасної материнської любові. І для цього патетична манера

Н. Ужвій підходила ідеально. Але якби вона зіграла тільки «образ» української жінки, то був би тільки екранний плакат.

Актриса зуміла передати на екрані таку непідробну емоційну правду стійкості у стражданні, таку глибину трагічної материнської любові, у якій вмістилась безліч реальних жіночих доль тої стражденної доби.

Одразу після випуску фільм отримав почесну нагороду Американської асоціації кінокритиків, ту саму, якою нині попередньо відзначають майбутнього володаря «Оскара».