10. Фільми л. Бикова та особливості його акторської школи

Леонід Федорович Биков (1928 – 1979) – блискучий характерний актор радянського кіно, перш ніж зайнятись режисурою, багато років був одним з улюбленців кіноглядачів. Особливе всенародне визнання принесли йому колоротні, надзвичайно реалістичні образи Максима Перепелиці з одноіменної комедії про солдата строкової служби, підводника Акішина з «Добровольців», Петі Фокіна з «Приборкувачки тигрів», Гаркуші з фільму «На семи вітрах».

З дитинства мріючи літати, Л. Биков тільки 1972 року зумів реалізувати свою мрію хоча б на екрані, створивши на Київській студії художніх фільмів ім.. О.П. Довженка картину «В бій ідуть тільки «старики».

«У бій ідуть одні «старики» – картина надзвичайно проста і глибоко народна. Її головна цінність – череда глибоко реалістичних, психологічно переконливих і абсолютно різних екранних образів звичайних бійців Великої Вітчизняної, для яких героїзм і самопожертва в ім΄я перемоги над ворогом стали буденною нормою життя.

Сценаристи Л. Биков, Є. Онопрієнко, О. Сацький створили глибоко людяні, безумовно життєві і цікаві характери, кожен з яких має неповторну індивідуальність. Такий різноманітний за формою і єдиний за настроєм ансамбль персонажів не часто зустрічається навіть у гарних кінофільмах. Під стать самому Бикову у ролі командира «співочої ескадрильї» Титаренка були й інші виконавці: досвідчений механік Макарич – Олексій Смирнов, старший лейтенант Смірнов – Володимир Талашко, «Кузнєчик» – Сергій Іванов, «Смуглянка» – Сергій Підгорний, комполку – Віктор Мирошніченко, Маша – Євгенія Симонова, Зоя – Ольга Матешко та інші.

Стиль акторської гри кожного з учасників цього органічного ансамблю практично однаковий – безумовна психологічна правда.

Саме психологічна, оскільки багато компонентів змісту картини зовсім не відповідають можливим історичним реаліям, або спресовані у сюжеті з багатьох різноманітних подій фронтового життя. Але в кожному епізоді екранні героя поводяться так, як поводились би в конкретній ситуації саме носії такого психологічного життєвого типу людини. Висока правда мистецького образу в кожній з ролей заміняє собою побутовий фактаж реального життя. А тому і достатньо штучна драматургічна ситуація – «співуча ескадрилья», виходить за межі факту, набуваючи образного звучання – безумовної віри у перемоги людяності й добра над всесвітнім злом.

11. Фільм в. Іванова «За двома зайцями» і традиції класичної української акторської творчості

Фільм режисера Віктора Михайловича Іванова (1908 – 1981) «За двома зайцями» – безперечно краща українська кінокомедія. Створений самим режисером за п´єсою класика української драматургії Михайла Старицького сценарій, не тільки зберіг правдивість характерів давнього міщанського середовища, але й зробив образи персонажів напрочуд знайомими і сучасними.Велике значення для успіху фільму мали пісня Голохвостова, яка одразу стала

популярною, щедра зображальна палітра оператора В. Войтенка і художника І. Юцевича. Але передусім своїм успіхом фільм завдячує блискучому ансамблю акторів, підібраних В. Івановим з надзвичайною точністю.

Олег Борисов – Свирид Голохвостов, Маргарита Криницина – Проня Прокопівна, Микола Яковенко та Ганна Кушніренко – старі Сірки, Нонна Копержинська – Секлета, Наталія Наум – Галя, дочка Секлети, Таїсія Литвиненко – Химка, та й усі виконавці епізодичних ролей були не тільки напрочуд реалістичними, але й вражали яскравістю пластичного виразу, живим подихом різноманітних українських характерів.

Цей ансамбль неначе відродив класичні традиції старого українського театру, який відзначався яскравістю емоційних станів, виразною цілісністю характерів, розмаїттям об´ємних психологічних характеристик і дивним поєднанням зовнішньої патетики і внутрішнього ліризму.

Герої фільму – звичайні люди, кумедні зовні, але зовсім непогані всередині. Вони просто шукають свого щастя у житті – кожен на свій лад. Просто одні усе життя працюють, а інші, як то кажуть, хочуть в´їхати до раю на чужій шиї. Цей виразний поділ на соціальні групи, який уже було закладено в драматургії, дав змогу талановитим акторам зосередитись виключно на проявах індивідуальних характерів, що взагалі завжди було традиційним для українського театру. Адже він мав справу переважно із глядачами, які звикли ділити світ на багатство і бідність, правду і кривду.

Однак режисер і виконавці знайшли такі людяні риси кожного персонажа, які зробили їх привабливими, незважаючи на негативи й недоліки. Голохвостов – і огидний, і привабливий одночасно; Проня Прокопівна смішна у своїх «аристократичних» потугах, але нещасна, яка викликає співчуття; старі Сірки анекдотичні, але зачипають серце своїм самовідданим батьківським коханням.

І у цьому головна причина загальнонародної любові глядача до цього фільму. Недарма саме його героям Проні Прокопівні і Свириду Голо хвостову, представленим у постатях улюблених артистів, поставлено пам´ятник біля місця зйомки – поблизу сходів київського Андріївського собору.