24. Поняття культурних та життєвих сценаріїв діяльності людини. Культура навчання, спілкування, отримання інформації, мислення, відпочинку тощо як види культурних сценаріїв.

Культурні сценарії постають, зазвичай, еталонними програмами життєдіяльності, заданими людям соціальними умовами та наявними в певній культурі знаннями, цінностями й правилами поведінки. Вони дуже різноманітні та передбачають участь багатьох осіб у його здійсненні. Вибираючи сценарій своєї поведінки, людина більш-менш чітко уявляє не тільки свою роль у ньому, але й ролі інших людей, з якими під час здійснення сценарію вона буде контактувати. Поняття життєвого сценарію ввів американський психоаналітикЕрік Берн. Під життєвим сценарієм розуміють певні моделі поведінки, відповідно до яких особистість організовує хід свого життя. Людина самотужки планує своє життя. Та уявлення людей про те, як би вони хотіли його прожити, формується під впливом навколишнього соціального середовища.

У життєвих сценаріях можна виділити два рівні: культурний та індивідуальний. Культурний сценарій визначається об’єктивними умовами життя людини і тим, які знання, норми, цінності й ідеали вона може отримати з навколишнього культурного простору.Культурні сценарії є еталонними (взірцевими). Існують певні типові зразки культурних сценаріїв життя, котрих люди дотримуються з дитинства у відповідному соціальному середовищі. Такі сценарії характерні для соціальних типів особистості. Наприклад, існують еталонні сценарії життя селянина, аристократа, вченого, бізнесмена та інших.

В індивідуальному сценарії діяльності сюжет набуває своєрідності, притаманної саме конкретній особистості. Він містить у собі варіативні, не загальноприйняті в певному суспільстві сценарні репліки і ходи, в яких відбиваються особистісні й ситуативні моменти. Отже, культурні сценарії – це платформи, на котрих вибудовуються індивідуальні сценарії.

Будь-який культурний сценарій, з одного боку, забезпечує відповідність дій людини умовам суспільного життя, її можливу успішність, унаслідок чого поведінка людей стає зрозумілою і передбачливою для інших. Сценарії, таким чином, упорядковують та значно спрощують систему соціальних відносин у суспільстві, але, з іншого боку, стандартизують мислення, що може призвести до негативних наслідків у разі, якщо людина опиниться в життєвій ситуації, котра не збігатиметься із звичними культурними умовами. В цьому випадку людина фактично опиняється наодинці зі своїми проблемами і змушена сама, на свій страх і ризик, винаходити нові, невідомі досі сюжети діяльності. Проте відхилення від усталених моделей поведінки, що виявляються позитивним для людини та суспільства, згодом можуть стати взірцями для нових культурних сценаріїв.

Важливе місце серед культурних сценаріїв посідають сценарії діяльності, що визначають загалом характер, мету й норми діяльності людей у будь-якій сфері життя. Вони існують у соціальному просторі як системи умов. Ці сценарії характеризують те, що називають культурою діяльності. Основне значення в буденному житті людей мають сценарії, що визначають культуру мислення, спілкування, праці, навчання, гри, відпочинку

Культура мислення. Мислення як поняття – дуже складне явище. Так, англійський кібернетик Уільям Ешбі розглядає мислення як процес обробки інформації за програмою, що передбачає добір на рівень, вищий за випадковий.

Звісно, не можна ототожнювати людське мислення з процесом обробки інформації, оскільки пізнавальний аспект мислення полягає в активному вилученні інформації із зовнішнього світу та її опрацюванні.

У кожній культурі мислення пристосовується до розв’язання власних нагальних завдань. Отже, якісно різні культурні світи характеризуються і якісно різними культурами мислення. Осмислення будь-якого завдання будується за відповідними канонами, що утворюють сценарій процесу мислення. Згідно з цим сценарієм, людина вибирає питання для обмірковування, пропонує гіпотези, добирає аргументи, визначає їх істинність тощо. Під час реалізації задуму сценарій може змінюватися, у ньому можуть бути певні „білі плями„.

Культура Спілкування

Вступаючи в спілкування, люди так чи інакше «налаштовуються» на взаємодію один з одним. Кожен бодай приблизно уявляє, що і як він скаже чи зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Уявлення такого роду утворюють індивідуальний сценарій спілкування. В основі індивідуальних сценаріїв лежать окремі типові культурні сценарії спілкування. Серед них є і сценарії, які визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені у якійсь групі або культурі, і сценарії більш загального типу, відображені у загальнокультурних нормах і правилах спілкування. Такого роду загальнокультурні сценарії представляють собою те, що називають культурою спілкування. Два аспекти культури спілкування. У культурі спілкування є два взаємопов'язаних аспекту: зовнішній, ритуальний, «етикетний» і внутрішній, соціально-психологічний. Ритуальний, «етикетний» аспект культури спілкування називають «зовнішньою культурою». Вона відображується у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, диктуючих, що і як належить робити під час спілкування. Характер цих відношень утворює другий, більш глибокий прошарок культури спілкування — її соціально-психологічний аспект («внутрішня культура»). Існують окремі загальні норми людських відношень, що склалися історично і стали загальноприйнятими у сучасному суспільстві. Вони не завжди і не усіма у дійсності виконуються, але поведінка у відповідності з ними вважається бажаною і очікується від людей. До основних норм «внутрішньої культури» відносяться наступні вимоги: 1) Чини (дій) у відношенні до інших так, як ти би хотів щоб вони діяли у відношенні до тебе. Це так зване «золоте правило моральності». Відомо, що до надбань філософії І. Канта слід відносити також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі, Кант виходив із визначення вихідної рівності всіх людських розумів як суверенного чинника свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум у прийнятті рішень повинен діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки припускає можливість такої ж поведінки для будь-кого. 2) Виконуй свої обіцянки, домовленості і зобов'язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: «Домовленості мають виконуватися» (у 483 р. на Карфагенському соборі даний принцип був покладений в основу міжнародного права). Якби люди не притримувалися цього принципу, то будь-яка обіцянка, домовленість, зобов'язання взагалі б втратили сенс. Поведінка людей була б зовсім непередбачувана, і ніяких бодай відносно стійких відношень між: ними не існувало би. 3) Будь доброчинним, намагайся в міру можливості робити добро людям, виконувати їх прохання. Ми звично думаємо, що людина, з якою ми вступили в спілкування, буде діяти таким же чином. Досить повчальною у цьому плані є шкала соціально-етичного спрямування Конфуція, або Кон-Фу-цзи (551-479 pp. до н.е.), у якій на першому плані були проблеми людських стосунків та норм поведінки. Конфуцію приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Відночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати і розуміти цей закон відповідно до волі Неба. Яісщо людина спроможна це робити, вона постає як «шляхетна» — цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність («де»): «Небо породило в мені де». Отже, шляхетна людина, за Конфуцієм, у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є «жень» — людинолюбство; «сяо» — повага до батьків (старших); «лі» виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало виконання обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин. Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: «Шляхетний муж дбає про обов'язок, а низька людина — про зиск». На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, — учитель відповів: «Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому»

Культура навчання

Буденно-практичне навчання — це історично перша, найбільш давня форма навчального процесу. Сценарій такого навчання не передбачає якоїсь спеціальної організації навчального процесу. Навчання відбувається стихійно, шляхом залучення підростаючого покоління у трудову діяльність дорослих. Буденно-практичне навчання, було головною формою навчання на протязі довгого історичного часу, починаючи з первісного суспільства. Ця форма навчання зберігається і дотепер там, де праця не вимагає спеціальної освіти, і оволодіти її секретами можна просто шляхом спостереження і наслідування старшим в домашніх умовах, Характерною особливістю такої форми навчання є нероздільне злиття процесу навчання з життям і неформальне осо-бистісне спілкування вчителя і учня. Демонстраційне навчання. Ця форма навчання склалась в міру ускладнення завдань навчання. У цій формі навчання організується як особливий процес взаємодії вчителя і учня: учитель показує, що і як потрібно робити, учень копіює дії вчителя. У цій формі навчання вперше відокремлюється від інших видів діяльності і стає самостійним, специфічним її видом. Вчитель демонструє учню способи діяльності не у ході виконання своїх основних трудових завдань, а спеціально для учня. За такою схемою до початку XIX ст. в Україні навчали аптекарів. Хлопчику 10-12 років досвідчений фармацевт спеціально пояснював, як готувати ліки — і, тільки з плином часу допускав до самостійної роботи. Сценарій демонстративного навчання вимагає від нього відповідних педагогічних навичок і методичних прийомів: підбору завдань, посильних для учня, послідовного переходу від простих до більш складних завдань. Головним навчальним фактором стає метод повторення. Ще в античні часи повторення стали називати «матір'ю навчання». Учню не стільки пояснюють суть справи, скільки «вчать» прийомам її виконання. Від нього вимагається лише точне повторення дій вчителя, а не розуміння того, що і як потрібно робити. У такій формі навчання вчитель ставить учня в позицію пасивного об'єкта навчання. Індивідуальні особливості особистості учня істотного значення для дій вчителя не мають. Його справа — продемонструвати знання і вміння, а як вони усвідомлюються учнями — це вже їх справа. Вчитель і учень тут на відміну від буденно-практичного навчання, відчужені один від одного, протиставлені один одному як активний суб'єкт і пасивний об'єкт. Розвиваюче навчання — третя, більш досконала форма навчального процесу. Вона виникає в Новий час на основі класичної педагогіки (Ял Каменський і інші). Розвиваюче навчання зв'язано з розробкою спеціальних дидактичних прийомів, що збуджують активність учнів. Сценарій навчального процесу тепер орієнтує вчителя не тільки на показ, але і на пояснення, а учня — не просто на повторення і запам'ятовування, а її на розуміння матеріалу і самостійне виконання вправ, що сприяють їх засвоєнню. Центр тяжіння в навчанні переноситься на самостійну роботу учня, а тому він виводиться із пасивної позиції. Залишаючись для вчителя об'єктом педагогічного впливу, учень одночасно отримує можливість виявити себе як активний суб'єкт діяльності. Учитель тут повинен ставиться до учня як до особистості, з наявними у неї індивідуальними психологічними особливостями і враховувати їх для того, щоб досягти максимального навчального ефекту: підбирати посильні саме для учня завдання, які дають можливість йому переходити до успішного вирішення більш складних завдань; підтримувати у ньому бажання вчитися, оцінювати його роботу гак, щоб стримувати навчальну діяльність тощо.

Культура праці

Цю галузь культури інакше називають організацією праці. На сьогодні зв'язок між проблемами організації праці і культурологією поки що недостатньо усвідомлюється і враховується як спеціалістами з організації праці, так і культурологами. «Прикладної культурології» як такої поки що не існує. Проте фактично форми і способи організації праці в будь-якій галузі є не що інше, як культурні сценарії трудової діяльності. Якщо організація праці відповідає кращим зразкам світової практики, то це означає її високу культуру, а якщо не відповідає — низьку. Віднайти які-небудь загальні критерії культури праці, не враховуючи різних її особливостей, які залежать від історичних умов, від соціокультурних особливостей суспільства, від специфіки різних видів трудової діяльності тощо, напевно взагалі неможливо. Спроби створити універсальну теорію організації праці успіхом не увінчались. Одну з таких спроб започаткував польський вчений, логік і філософ Т. Котабринський. В 40-50-х роках XX століття він розробив «загальну теорію ефективної організації діяльності», названу ним «праксеологією» (від грецької «праксіс» — справа, дія, «логос» — вчення). У цій теорії подається аналіз загальної структури людської діяльності і понять, у яких вона розкривається, вказуються окремі шляхи і способи вдосконалення діяльності (інструмен-талізація, інтеграція, програмізація, раціоналізація, координація, концентрація, стандартизація, централізація тощо). Проте, теоретичний зміст праксеології, в цілому не виходив за межі достатньо тривіальних умовиводів, і вона подальшого розвитку до сих пір не отримала і статусу загальноприйнятої наукової теорії не набула. Історичний розвиток культури праці. Основними видами трудової діяльності у первісному суспільстві були полювання, тваринництво, землеробство, домашня праця. Поділ праці — перша культурна норма її організації. Характерною рисою культури праці на цій початковій стадії було те, що у всіх її видах вони в значній мірі набували магічного тлумачення і закріплялись у формі ритуалів. На більше пізніх стадіях суспільного розвитку розподіл праці ускладнюється. Виділяються в якості основних її видів ремесло, добування металів, будівництво, торгівля. В середньовічній Європі виникла цехова організація ремісничої праці з суворими нормами як процесу виробництва, так і властивостей виготовлених виробів. Поява мануфактурного виробництва підвищує вимоги до організації колективної праці. Машинне виробництво породжує справжню революцію в культурі праці, наслідком якої стає поява нового типу робітника — професійно навченого найманого робітника. Машинна техніка вимагає від нього не тільки знань, алей і чіткого дотримання трудової дисципліни, підпорядкування своїх дій ритму, в якому працює машина, високої — машиноподібної — точності цих дій. Важливим показником культури праці стає технічне оснащення робочого місця.

Культура відпочинку

Потреба у відпочинку - це біологічна потреба організму. Дозвілля є засіб задоволення цієї потреби. І разом з тим він проводиться завжди в якійсь культурній формі, являє собою певну форму культури. Як і всяка культурна форма, дозвілля виконує не тільки психофізіологічну функцію, а й функцію культурну.

- У первісному суспільстві духовна культура формується як продукт дозвіллєвої діяльності людей, тобто діяльності непродуктивної, совершающейся в вільний від продуктивної праці час.

- Першими людьми, частково або повністю звільненими від продуктивної фізичної праці і живуть за рахунок праці інших, були вожді, шамани, жерці. Вони отримали, таким чином, час для духовної діяльності. Вони і ставали основними хранителями архаїчної культури, охоронцями її традицій.

- З переходом до класового суспільства темпи зростання культури значно зростають. Бо розшарування суспільства на бідних і багатих призвело до того, що невелика верхівка заможних власників, живучи за рахунок експлуатації праці маси рабів і бідноти, отримала можливість мати багато дозвіллєвого часу.

- У наступні епохи духовне виробництво стало перетворюватися в усі більш велику область докладання праці. У наші дні працею, пов'язаним із створенням, збереженням, поширенням духовних цінностей, проживає в розвинених країнах значна частина населення (30-50%).

Для людей, професійно зайнятих духовним творчістю, робота є те, що у інших є дозвіллям.

Професійний праця у сфері культури можливий тільки за умови, що в суспільстві є на нього попит.

Але для споживання продуктів духовного виробництва знову-таки потрібен час, вільний від інших занять. Такий час є у тих, хто має достатньо коштів, щоб не обтяжувати себе виснажливою працею, - наприклад у аристократії.

Можна виділити кілька типових сценаріїв дозвілля в сучасному суспільстві:

1. Відсутність відпочинку. Це крайня, "вироджена" ситуація, в якій час дозвілля наближається до нуля. Робота займає стільки часу і забирає стільки сил, що людина ледве встигає хоча б трохи поспати.

2. Буденне неробство. Після роботи - бездумне, безтурботне і безцільне проведення часу.

3. Домашня робота. У людей сімейних - зазвичай неминуче доповнення до їх професійного, службовій праці.

4. Свято. У широкому сенсі слова - це не тільки державний, національний, релігійний або сімейне свято; святом може бути будь-яка форма проведення дозвілля, яка різко порушує звичайний, повсякденний, день у день повторюваний порядок життя і створює піднесений настрій.

5. Зміна занять. Дозвілля заповнюється якимись справами, які подобаються людині і задовольняють його інтереси, що лежать поза його службових обов'язків на основній роботі. Неоціненні можливості для повноцінного відпочинку відкриває прилучення до світу мистецтва.

6. Поєднання відпочинку з роботою. Цей сценарій дозвілля типовий для людей, чия трудова діяльність протікає в умовах "ненормованого" робочого дня (самостійний підприємець, менеджер, виконавець, що має можливість розпоряджатися своїм робочим часом на власний розсуд).