Етика сучасної науки. Проблема відповідальності вченого План

1.Етика науковця.

2.Наука як професійна діяльність, наукова комунікація

3.Норми та цінності наукового співтовариства.

3.Демаркація науки та не науки.

Етика — це філософська дисципліна; що вивчає явища моралі і моральності. Слід зазначити, що в етиці, історія якої налічує більше двох з половиною тисяч років, немає якоїсь єдиної, загальновизнаної теорії. Історія етики — це історія великої кількості теорій, що конкурують одна з одною, етику цікавлять лише такі ситуації, коли в людини є реальний і вільний вибір — коли вона сама може обирати яким чином їй діяти. Інтереси етики виявляються там, де не лише є ситуація: морального вибору, але і виникає проблема раціонального обгрунтування цього вибору.

Проблема соціальної відповідальності науки та вченого за свої відкриття вперше постала у світ на початку XX ст. у роботах В. Вернадського. Важливою етичною проблемою нинішньої науки є свобода наукових досліджень. Розмірковуючи про свободу думки і свободу наукового пошуку, він стверджував, що ^лада не мол<е (явно чи приховано) обмежувати наукову думку, а повинна всіляко сприяти її плідному і безперешкодному розвитку.Наука постає одним із важливих соціальних інститутів. Способи соціальноїорганізації та взаємовідносини вчених протягом історії науки змінювались у відповідності з особливостями ї'ї розвитку, статусу в житті суспільства та з розвитком самого суспільства в цілому. За час свого існування наука зазнала величезних змін: від діяльності десятків давньогрецьких учених, які збиралися у філософські школи, займалися дослідженням за своїм власним бажанням, аж до сучасної понад п'ятимільйонної міжнародної наукової спільноти, професійно об'єднаної, що організовує свою діяльність в дослідних групах, лабораторіях, інститутах як на національному, так і на міжнародному рівні. Сьогодні наука являє собою потужну галузь з вироблення знань з величезною матеріальною базою, з розвинутою системою комунікацій. Все це дозволяє вважати науку особливим соціальним інститутом.

Наприкінці XIX - початку XX ст. наука перетворюється на професійну діяльність. Учений-професіонал, який отримує гроші, стає переважаючою фігурою у науковій спільноті. Професіонал визнається компетентним в тій сфері, в якій оцінюються грошима його знання та кваліфікація.

Отже, професіоналізація пов'язана з визначенням соціальної рбііі вченого, коли він виступає своєрідним постачальником спеціалізованих знань і відповідальним за їх достовірність, обґрунтованість і перевіреність.

Наступниіі етап соціальної інституалізації науки розпочинається в середині 40-х років XX ст. після закінчення Другої світової війни (1939-1945 рр.) та триває зараз. На цьому етапі відбуваються нові зміни щодо розширення соціальних функцій науки, зміни нормативно-ціниісішх орієнтирів наукової діяльності.

Отже, характер і масштаби людської діяльності-, їі мета та завдання залежать від комплексу науково-технічних здобутків людства. Так, комп'ютери від самого початку створювалися як засіб прискорення та автоматизації громіздких розрахунків, але з ускладненням та удосконаленням методів роботи коло завдань безперервно розширюється (став можливим машинний переклад з однієї мови на іншу, доведення теорем, створення віршів або музики тощо). Наука стає джерелом нових засобів діяльності. Завдяки цьому вона суттєво впливає у визначенні та досягненні льодиною мети.

Наукова комунікація

Сьогодні наука- це спеціальна професійна діяльність, якій людина присвячує все своє життя. Наукова діяльність являє собою спільну працю творчих колективів. Це спеціалізація не лише за окремими галузями науки чи за окремими ії проблемами, але й розподіл різних функцій у науковій діяльності. Крім того, у наукових колективах відбувається також своя диференціація наукової діяльності: деякі науковці більш здатні до висунення ідей, інші - до їх обґрунтування, треті - до їх розробок, четверті - до їх практичного втілення (ці якості здебільшого визначають місце вченого в. дослідницькій роботі).

Наукова спільнота -це сукупність вчених, організація якої відображає специфіку наукової професії.

Сучасні соціологічні дослідження науки дозволили виділити чотири соціальні риси наукової професії:

1) володіння певною сукупністю спеціальних знань (наукові знання), за збереження, передавання та розповсюдження яких відповідальні вчені. Саме володіння науковими знаннями відрізняє науковця від аматора.

Наукове знання - це результат переробки первинної дослідницької інформації, її експертизи, теоретичного й методологічного аналізу, системної обробки тощо.

2) автономність наукової професії з залучення нових членів, їхпідготовки та контроля Ча їх професійною поведінкою. Про вчених-професіоналів судять не за манерами, місцем народження або політичними переконаннями, а за володінням відповідними знаннями та ступенем участі в їх примноженні.

3. наявність в середині самої професії різних форм винагороди, що єдостатнім стимулом для спеціалістів і забезпечує їх високу мотивацію відносно наукової кар'єри.

Йдеться про таку винагороду, яка є стимулом для вчених-професіоналів, та водночас підконтрольнасамій професії.

Наукове визнання:

заслуги члена наукової спільноти у накопиченні його професійного статусу (знаходить відображення у присудженні почесних нагород і звань, в обранні на громадські посади в професійних товариствах тощо);

активність ученого у визначальних процесах діяльності наукової спільноти, актуальна знаність професіонала (результатом визнання цієї діяльності постають: розширення можливості отримувати дослідницькі субсидії або гранти, збільшення аспірантів, запрошення до участі у престижних проектах тощо).

4) зацікавленість соціального оточення у продукті діяльності її членів, що гарантує існування та дієвість науки. Для самозбереження наукової професії необхідно встановити (між наукою та суспільством) такі відносини, які б забезпечували підтримку, а також охорону від непрофесійного втручання в і"ї головні інтереси.

Суспільна підтримка науки може здійснюватися в таких формах:

• фінансові ресурси, які суспільство (в особі держави, промислових корпорацій або приватних фондів) здатне виділити для наукових досліджень;

• матеріальні ресурси (земля, будівлі, устаткування, матеріали, ; енергія), необхідні для здійснення наукової діяльності;

• інтелектуальні ресурси - наукова*діяльність може стійко відтворюватися лише в тому випадку, якщо суспільство здатне забезпечити приплив до наукової діяльності нового покоління молоді, рівень здібностей і підготовки якої суттєво вищий середнього.

• Існує ще один ресурс, який на відміну від вищезазначених не піддається чіткому визначенню та вимірюванню, але є ключовим. Це суспільний статус, престиж науки.

Суспільство повинно бачити цінність науки,^як такої, а не просто сприймати ії -як джерело певних соціальних благ.

Суспільство одержує від науки:

• перш за все знання, які науково перевірені та обґрунтовані. Ці знання, в свою чергу, можуть бути використані по-різному. Так знання про будову речовини, еволюцію Всесвіту, виникнення та розвиток життя на Землі, про походження людини тоїцо, беруть участь у формуванні культури та світогляду людей;

• , знання породжують нові промислові, сільськогосподарські, медичні технології, нові джерела сировини та енергії, засоби зв'язку та транспорт, навіть нові сфери людської діяльності. На них суспільство спирається при вирішенні багатьох соціальних проблем;

• особливим є вид знань про шляхи та методи ефективного використання результатів наукових досліджень з практичною метою. Сам по собі новий науковий результат, навіть найперспективніший у практичному відношенні, є не більш ніж напівфабрикат, опрацювання якого також потребує, як правило, кваліфікації наукових працівників;

• крім того, вчені-викладачі забезпечують процес відтворення науки, формують інтелектуальний потенціал суспільства в цілому, необхідний для різних сфер діяльності зокрема; ♦

• і, нарешті,, ще один важливий; вид наукового продукту для суспільства- це використання кваліфікації та досвіду вчених при підготовці та реалізації різних соціальних, економічних, культурних, політичних програм, при підготовці управлінських рішень взагалі.

У науковому пізнанні важливе значення має комунікація. Оскільки основною метою науки є одержання наукового знання, комунікацію вчених можна розуміти як одну з умов створення нового знання.

Наукова комунікація - г/е сукупність типів професійного спілкування в меснсах наукової спільноти; головний механізм розвитку науки, способу здійснення взаємодії дослідників і експертизи результатів, що отримані.

Наукова комунікація починається з комуніканта, який виробляє наукову ідею (це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів). Залежно від наукового статусу установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу наукової роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на наукову комунікацію. -

В середині системи наукової комунікації виявляють чотири типи зв'язків лшк ученими. Кожен тип фіксує соціальні відносини, що постійно, зустрічаються в науці. Ці відносини такі: комунікація - серйозне обговорення поточних досліджень;

• співавторствоо - тісніша форма асоціації, коли два або більша кількість учених

разом повідомляють про результати досліджень з тієї чи іншої тематики;

• наставництво - учень проходить підготовку під керівництвом свого вчителя; • колегіальність - двоє вчених працюють у одній лабораторії.

Раціональна комунікація - специфічний тип комунікації (апелює перш за все до розуму людини), який передбачає можливість і доцільність критики будь-яких наукових концепцій; при цьому має враховуватись сила аргументів, а не особистість або соціальний статус учасника.

Саме тому у філософії науки на сучасному етапі розробляється «теорія аргументації», яка вивчає структуру, сутність та умови аргументаційної діяльності, дискусійні прийоми.

Аргументація - це мовленнєва діяльність, що спирається на систему тверджень, спрямованих на обгрунтування або спростування якоїсь думки. Має такі характеристики:

•виражається мовними засобами, має форму висловлювань;

•має на меті посилення або послаблення чиїхось переконань;

•спрямована на інших людей, ^ передбачає діалог і активну реакцію іншої сторони на висунуті докази (виступає як Спеціальна діяльність);

має передумовою розумність тих, хто її сприймає, їхню здатність раціонально зважувати аргументи, приймати або заперечувати їх.

До наукової комунікації належать і широкі комунікаційні структури - дискусії, полеміки та професійні зустрічі.

Важливим аспектом наукової комунікації постає наукове зростання вченого {«наукова

кар'єра»). Доречно зазначити такий типовий шлях: студент, бакалавр, магістр,

аспірант, докторант. Норми та цінності наукового співтовариства.

Соціальний інститут науки- це особлива сфера упорядкованих відносин між ученими, усталеної організації їх діяльності. Дуже часто норми, а, тим більше, цінності науки не отримують письмового оформлення і закріплення. Та й саме їх виявлення є

непростою проблемою. Так, Т. Парсонс, один із класиків соціології XX ст., вважає, що неписані норми реально діють завдяки тому, що в культурі даного суспільства прийняті й -укорінені нормативні сподівання, які визначають, що саме^належить робити в тих чи інших обстав инах людям, що займають ті чи інші позиції.

Кожний соціальний інститут має у своєму розпорядженні механізми зовнішнього контролю за поведінкою і діями людей. Це- численний набір позитивних і негативних санкцій, якими заохочується очікувана і карається відхилена поведінка.

Головною позитивною санкцією соціального інституту науки є визнання колег -як сучасників, так і вчених наступних поколіні» Це визнання мол<е набувати різних форм: від цитування у науковій статті до нагородження престижною науковою премією- наприклад, Нобелівською, - і навіть до увічнення імені вченого у назві закону або теорії: закон механіки Ньютона, періодична система елементів Менделєєва, теорія відносності Ейнштейна тощо.

Того, хто дозволяє собі відхилення «ід прийнятих у науці норм (фальсифікація результатів експерименту, приписування собі чужих досягнень, плагіат) очікують негативні санкі/п-ігнорування усіма колегами.

Підготовка нових поколінь учених - це не лише передача новачкам певної суми знань і вмінь, але й засвоєння ними ідеалів і цінностей науки, того, що називають етосом науки.

Етоси науки (наукові етоси) - це ' сукупність внутрішніх цінностей наукової спільноти, що мають статус Аюральних норм. Імперативи наукового етосу - це певні мінімальні норми, що гарантують чесну конкуренцію в науці, основу професійної поведінки вчених.

Р. Мертон формулює такі 4 імперативи наукового етосу: універсалізм,

колективізм, організований скептицизм і безкорисливість.

1) Універсалізм підкреслює позаособистісний характер наукового знання. Наукові

висловлення ставляться до об'єктивно існуючих явищ і взаємозв'язків, і вони повинні бути універсальними, тобто справедливі скрізь, де є аналогічні умови, а істинність тверджень не залежить від того, ким вони висловлені. Універсалізм проявляє себе в проголошенні рівних прав на наукову діяльність й на наукову кар'єру для людей будь-якої національності й будь-якого суспільного стану. Він обумовлює інтернаціональний і демократичний характер науки. 2)Ко.пективізм пропонує вченому негайно передавати результати своїх досліджень у користування спільноти. Наукові відкриття є продуктом співпраці, утворюють загальне надбання, в якому частка індивідуального «виробника» досить обмежена, тому варто повідомляти про свої відкриття іншим ученим негайно відразу після перевірки та без переваг. «Право власності» у науці (мова |[де про фундаментальну науку) фактично існує лише у вигляді визнання пріоритету автора.3)Безкорисливість пропонує вченому: будувати свою діяльність так, начебто крім осягнення істини в нього немає ніяких інщрх інтересів. Цей імператив є максимальним виразом «академічної волі», на яку приречений справжній учений. Р. Мертон викладає вимогу безкорисливості як застереження від учинків, здійснених заради досягнення швидкого або загального професійного визнання усередині науки.

4) Організований скептицизм Р. Мертон розглядає як особливість методу природничих наук, що вимагає стосовно будь-якого предмету детального об'єктивного

аналізу й некритичного прийняття. У науці:

не діє аналог презумпції невинності. Автор внеску повинен доводити критикам цінність 1 перспективність свого результату.

Р. Мертон формулює список, де кожна позиція вказує на те, що повинен робити вчений:

• . якнайшвидше передавати свої наукові результати колегам, але не квапитися з публікаціями;

• бути сприйнятливим до нових ідей, але не піддаватися інтелектуальній «моді»;

• прагнути добувати таке знання, що одержить високу оцінку колег, але при .цьому працювати, не звертаючи уваги на оцінки інших;

• захищати нові ідеї, але не підтримувати необачні і висновки; •докладати максимум зусиль для того, щоб знати роботи, які відносяться до

його галузі, але при цьому пам'ятати, що ерудиція іноді гальмує творчість;

• бути вкрай ретельним у формулюваннях і деталях, але не бути педантом, тому що це йде на шкоду змісту; :

• завжди пам'ятати, що знання є універсальним, але не забувати, що всяке наукове відкриття робить честь нації, представником якої воно зроблено;

• виховувати нове покоління вчених, але не віддавати викладанню занадто багато уваги й часу;

• учитися у великого майстра й наслідувати йому, але не походити на нього.

В цілому ж нормативно-ціннісна система є тим, що .об'єднує окремих учених у наукову спільноту, консолідує їх.

Взагалі, нормативно-ціннісна система наукової спільноти не лише припускає, але й стимулює конкуренцію між ученими, забезпечуючи тим самим прогрес наукового пізнання. Разом з тим, ця система встановлює і правила чесної конкурентної боротьби, забезпечуючи консолідацію наукової спільноти.

Демаркація науки та не науки.

Демаркація (від фр. - розмежування) - це проблема знаходження критерію розмежування наукового знання й ненаукових (псевдонаукових) конструкцій, а також емпіричної науки від формальних наук (логіки й математики) і метафізики. '

Проблема демаркації була сформульована К. Поппером. Ця досить традиційна проблема знаходження критерію, що дозволяє відрізнити й відокремити знання від думки а;бо віри, науку - від псевдонауки, емпіричні науки - від формальних наук і від метафізики, в XX ст. стала однією із центральних у епістемології й філософії науки.

До методологічних принципів наукового пізнання можна віднести: принцип підтверджуваності або верифікації, спростованості або фальсифікації, принцип спостеркежуваності, простоти, відповідності, системності або узгодженості.У 20-х роках XX ст. філософія науки звертається до лінгвістики й семантики. За традицією логічного позитивізму, наукові теорії можна відрізнити від ненаукових не тому, що в їхній основі лежать унікальні або досконаліші методи, але тому, що вони містять у собі більше смислу. Представники неопозитивізму висунули верифікаїїійний критерій проблеми демаркації:: лише ті судження наукові й емпірично обгрунтовані, які можна верифікувати, тобто розкласти до протокольних суджень, що виражають чуттєві переживання.

Принцип верифікованості (від лат. істинний ), - один із вихідних принципів логічного позитивізму (найбільш впливовий різновид неопозитивізму), згідно з яким- істинність будь-якого висловлювання повинна бути підтверджена емпірично, шляхом спостереження або експерименту.

У 1930 рр. К. Поппер у книзі «Логіка наукового відкриття» розробив принципово

іншу стратегію вирішення проблеми демаркації наукового й ненаукового на рівні теорій.

К. Поппер запропонував як критерій демаркації принцип фальсифікації: лише те знання є

■ науковим, що у принципі може бути спростоване (фальсифіковане) досвідом й

експериментом.

Фальсифікація (лат. - хибний - робити)- один із способів перевірки істинності теоретичних твердж;ень (гіпотез, теорій) через їх спростування шляхом. співставлення з отриманими в результаті досліду емпіричними даними:

Алхімія, астрологія, психоаналіз не спростовуються досвідом, тому лежать поза

наукою. Знання, що претендує на статус наукового, відповідно до критерію

фальсифікованості, має бути відкритим ^для; принципової можливості спростування за

допомогою емпіричних даних.

Таким чином, знання, і перш за все наукове, вибудовується через висування гіпотез, покликаних пояснити світ. Із зростанням Інання та або інша гіпотеза відкидається як помилкова. Інакше кажучи, якш;о ми не здатні встановити істинність наших гіпотез, то ми цілком здатні виявити їх хибність, а виявляючи й відкидаючи хибні уявлення, наблизитися до істини.. ■

В 1960 рр. було запропоновано ще Іілька допоміжних критеріїв демаркації, а саме наявність парадигми, особливої професійної мови, специфічних методів дослідження тощо.

У цей період широко обговорювалася книга Т. Куна «Структура наукових революцій». Одним з її основних понять була «наукова парадигма».

Наукова парадигма - визнана всім науковим співтовариством у певний період часу модель постановки та вирішення проблем., яка забезпечує існування наукової традиції.

Використання поняття парадигми означає залучення історичного підходу до обговорення того, що вважати науковою концепцією. Прийнята тепер парадигма окреслює коло проблем, що мають свій зміст і припустимі методи їх рішення. Усе, що поза її межами, не заслуговує бути розглянутим. Таким чином, 'на кожному історичному етапі існує так звана «нормальна» наука, та, що діє у рамках парадигми.

Виділяють наступні рівні проблеми демаркації:-

1) холістичний (від грецьк. - ціле); верхній рівень, на якому завдання полягає у виявленні специфіки науки як форми духовної діяльності в порівнянні з іншими аналогічними інтегративними формами - мистецтвом, релігією тощо;

. 2) дисциплінарний: на цьому рівні ■ повинна вирішуватися проблема демаркації наукової дисципліни і її квазінаукового двійника, наприклад, психології й парапсихології,

3. теорійний: завданням цього рівняв; розмежування наукових і ненаукових теорій усередині однієї наукової дисципліни; ■

4. атомарний: проблемою цього рівня є розмежування наукових і ненаукових суджень через застосування формальнологічного підходу;

5. антропологічний: людина науки. діяти як учений або не як учений, залежно від прийнятих нею на момент дослідження цілей й настанов.

Природно, що кожен рівень проблеми демаркації містить насправді сукупність взаємозалежних проблем, та й самі ці рівні не можуть бути відділені один від одного нездоланною межею. :

Таким чином, знання, і перш за все наукове, вибудовується через висування гіпотез, покликаних пояснити світ. Із зростанням Інання та або інша гіпотеза відкидається як помилкова. Інакше кажучи, якш;о ми не здатні встановити істинність наших гіпотез, то ми цілком здатні виявити їх хибність, а виявляючи й відкидаючи хибні уявлення, наблизитися до істини.. ■

В 1960 рр. було запропоновано ще Іілька допоміжних критеріїв демаркації, а саме наявність парадигми, особливої професійної мови, специфічних методів дослідження тощо.

У цей період широко обговорювалася книга Т. Куна «Структура наукових революцій». Одним з її основних понять була «наукова парадигма».

Наукова парадигма - визнана всім науковим співтовариством у певний період часу модель постановки та вирішення проблем., яка забезпечує існування наукової традиції.

Використання поняття парадигми означає залучення історичного підходу до обговорення того, що вважати науковою концепцією. Прийнята тепер парадигма окреслює коло проблем, що мають свій зміст і припустимі методи їх рішення. Усе, що поза її межами, не заслуговує бути розглянутим. Таким чином, 'на кожному історичному етапі існує так звана «нормальна» наука, та, що діє у рамках парадигми.

Виділяють наступні рівні проблеми демаркації:-

1) холістичний (від грецьк. - ціле); верхній рівень, на якому завдання полягає у виявленні специфіки науки як форми духовної діяльності в порівнянні з іншими аналогічними інтегративними формами - мистецтвом, релігією тощо;

. 2) дисциплінарний: на цьому рівні ■ повинна вирішуватися проблема демаркації наукової дисципліни і її квазінаукового двійника, наприклад, психології й парапсихології,

3. теорійний: завданням цього рівняв; розмежування наукових і ненаукових теорій усередині однієї наукової дисципліни; ■

4. атомарний: проблемою цього рівня є розмежування наукових і ненаукових суджень через застосування формальнологічного підходу;

5. антропологічний: людина науки. діяти як учений або не як учений, залежно від прийнятих нею на момент дослідження цілей й настанов.

Природно, що кожен рівень проблеми демаркації містить насправді сукупність взаємозалежних проблем, та й самі ці рівні не можуть бути відділені один від одного нездоланною межею

Тема лекційного заняття 3.