3.Наукові революції і традиції.

Поняття «традиція» запозичене філософією науки із соціології науки, історії та теорії культури і соціальної антропології. Це термін, який означає культурну схему накопичення, збереження і трансляції наукового досвіду; інтегральні основи наукового знання, які дають можливість об’єднати наукові напрямки з їх різними контекстами та реконструювати розвиток науки як історію соціокультурних цінностей.

Традиція (від лат. передача) – це культурні норми і цінності, які люди приймають через їх підтверджену часом; звичаї та знання, які можуть бути передані іншим поколінням.

З початку 1960-х років увагу вчених стали привертати нові структурні одиниці наукового знання, що згодом отримали визначення – «традиції» (С.Тулмін, Л.Лаудан, П.Фейєрабенд), «школи», «парадигми» (Т.Кун), «теми» (Дж.Холтон), «дослідницькі програми» (І.Лакатос), «соціальна образність» (Д.Блур), «неявне знання» (М.Полані). Відхід від логічних моделей наукової теорії проявлявся у формуванні більш складного образу наукового знання. Останнє включає не тільки логіко-математичний апарат, набір ідеальних об’єктів та пропозицію спостерігача, але й наукову картину світу, норми та ідеали наукового знання, філософські та загальнокультурні передумови та, зокрема, традиції.

Наукове утворення даного зразка має значний рівень незалежності та стійкості до логічних парадоксів та емпіричних заперечень. Тим самим теорія розуміється не стільки як індивідуальне і закінчене творіння генія, але скоріше як цілісний спосіб бачення світу, форма наукової культури та ідеології, що розвивається поколіннями вчених на основі історичного прототипу та в межах визначеної традиції.

Основи типології традиції дуже різноманітні, вони класифікуються за метою, об’ємом, структурою, предметом, методом, теорією, авторитетом (консервативні та революційні, локальні та інтегральні, історичні і абстрактні та ін.).

Зокрема, виокремлюються такі традиції:

• субстратна і польова (фізика);

• аналітична і синтетична ( математика);

• креаціоністська та еволюціоністська (біологія та геологія);

• прецендентна та канонічна (право);

• аристотелізм та платонізм (філософія).

В цілому специфіка традиції в науці полягає не в залученні до конкретної предметності, а в здатності переходити від одного змісту до іншого, при збереженні специфічної структури і методологічного арсеналу.

Традиції в науці не протилежні розвитку, раціональності і рефлексії, хоча й зумовлюють тенденцію до збереження визнаних досягнень, віру в істинність теоретичних постулатів і нерідко – ігнорування критики. Наука в цілому не може бути зрозумілою як традиція, якщо важливу роль в ній відіграють не інтегровані в традицію індивіди, від яких вона отримує як критичний, так і позитивний творчі імпульси. Тому опис історії науки як процесу зміни наукових традицій характеризується істотною неповнотою в даний час. Разом з тим, поняття традиція в науці є важливим для теоретичного вирішення методологічних дилем кумулятивізму-неспівмірності та інтерналізму-екстерналізму, дозволяючи зрозуміти елементи всіх опозицій як моментів розвитку наукового знання так і його історичної реконструкції. В межах екстерналізму поява науки обумовлена зовнішніми факторами: соціальними, економічними, тощо; в межах інтерналізму – основним рушієм розвитку науки є фактори, пов’язані з внутрішньою природою наукового знання: логіка вирішення його проблем, співвідношення традицій та новацій.

В межах сучасної філософії науки побутує твердження, що саме традиції створюють «скелет» науки, вони визначають характер діяльності вченого. Сучасний фізик В. Гейзенберг зазначав, що наші проблеми, методи та наукові поняття частково витікають з лона наукової традиції, яка супроводжує і направляє науку її багатовіковою історією. В цьому контексті передусім виникає питання – яким чином в межах традицій можна пояснити появу нового?

Після відомої праці Т.Куна «Структура наукових революцій» 1962 року означена проблема стала однією з основних у філософії науки. Відбулася спроба накреслити історично орієнтовану концепцію науки через історичний підхід до наукової діяльності. Т.Кун виокремив в історії науки періоди «нормальної науки» та періоди наукової революції. В період «нормальної науки» дослідження знаходяться в межах однієї парадигми, тоді як вчені прагнуть не стільки до нових теорій та відкриттів, скільки до кореляції теорії та емпіричних даних. Революції ж ведуть до зміни парадигми.

Наукові революції ведуть до повної зміни світогляду. В період революцій вчені отримують елементи новизни навіть за умови використання традиційних інструментів в галузі дослідження. Отже, наука відбирає операції, доречні з погляду зіставлення парадигми з безпосереднім досвідом, який ця парадигма визначає.

Історія науки розглядалася Т.Куном як зміна нормальних і революційних періодів в її розвитку, а також як результат конкурентної боротьби між різними науковими співтовариствами. Він зазначав, що кожен вчений працює в достатньо жорстких традиціях – це сприяє швидкому накопиченню знань. Такі знання є парадигмальними. Революції є видом новацій, які характеризуються своєю значимістю і характером впливу на подальший розвиток науки та культури. Саме наукові революції приводять до перебудови основних наукових традицій.

В науковому пізнанні ми маємо справу зі складним різноманіттям традицій, які відрізняються одна від іншої і за змістом, і за функціями у складі науки, а також за способом свого існування. Досить вдивитися більш уважно в «дисциплінарну матрицю» Т.Куна, щоб помітити деяку неоднорідність. З одного боку, він перераховує такі її компоненти, як символічні узагальнення й концептуальні моделі (підручники і монографії), а з іншого - цінності й зразки рішень конкретних завдань (ціннісні орієнтації).

Загалом, кунівська традиція набуває значення основного конституюючого фактора в науковому розвитку. Нормальна наука розвивається швидкими темпами, накопичуючи велику кількість інформації та досвід вирішення поставлених завдань. При цьому, зазначений розвиток відбувається не всупереч традиціям, а в завдяки своїй традиційності.

Відомий хімік і філософ М.Полані переконливо показав наприкінці 50-х років ХХ століття, що передумови, на які вчений спирається у своїй роботі, неможливо повністю вербалізувати, тобто виразити в мові. Він писав, що велика кількість навчального часу, яку студенти хіміки, біологи, медики присвячують практичним заняттям, свідчить про важливу роль, яку в цих дисциплінах відіграє передача практичних знань і вмінь від «вчителя до учня». Отже, в самому серці науки існують області практичного знання, які через формулювання передати неможливо. Знання такого типу М.Полані назвав неявними і зарахував до їх числа ціннісні орієнтації.

Таким чином, традиції можуть бути як вербалізованими, що існують у вигляді текстів, так і невербалізованими, що існують у формі неявного знання, яке передається на рівні безпосередньої демонстрації зразків діяльності. Перші – надають способи отримання нових знань (вербалізовані інструкції, які подають методику проведення досліджень), другі – принципи їх організації (приклади навчальних курсів, багатоманітні спроби визначення предмета тих чи інших дисциплін).

Наука може вважати себе повністю сформованою тільки за умов заданої традиції організації знання. Відомий літературознавець Б.Ярхо зазначав, що потреба в знанні є лише «бабусею» науки, «матір’ю» ж є потреба в повідомленні знання. Науку він вважає особливою формою викладення знання, а не пізнання.

Сила традиції заключається в тому , що ми постійно відтворюємо одні і ті ж дії за різних обставин. Тому визнання тієї чи іншої теоретичної концепції означає постійні спроби осмислити її з точки зору нових умов існування, реалізуючи при цьому стандартні способи аналізу або пояснення. Таким чином обумовлюється організація наукових співтовариств, які створюються для взаєморозуміння й порівняння різних результатів наукових досліджень, і породжується «індустрія» виробництва знань, яку ми спостерігаємо в сучасній науковій діяльності.

З цього випливає, що будь-яка діяльність, як позитивна так і негативна, яка неодноразово повторюється, складає визначений досвід. Кожний індивід у своїй діяльності набуває свого особистого досвіду. При цьому, повторення будь-якої дії може призвести до появи нового, що надасть можливість покращити дійсність.

Таким чином, в традиційних діях людини завжди присутня новація, яка є рушійною силою прогресу. Вона може бути індивідуальною (не виходити за межі досвіду однієї людини), або запозиченою в іншої людини (запозичений досвід).