Структура і зміст дослідного процессу

В якості прикладу алгоритмізації процесів вирішення аналітичних задач можна навести одну з ефективних (але не універсальних) методик проведення системного аналізу:

1. Постановка проблеми:

• виявлення проблеми;

• вивчення специфіки об'єкта та умов рішень проблеми;

• формування мети і критеріїв її досягнення;

• остаточне формулювання проблеми.

2. Визначення типу проблеми і аналіз її структурованості:

• стандартна;

• добре структурована;

• слабо структурована;

• неструктурована.

3. Вибір методів рішення:

• несистемні методи рішення;

• методи дослідження операцій;

• системний аналіз;

• експертно-інтуїтивні методи.

4. Процедура формування рішень і синтез альтернатив:

• моделювання;

• формування масиву вхідних даних;

• виконання розрахунків;

• інтерпретація отриманих результатів;

• внесення корективів у модель або масив вихідних даних (при необхідності);

• оцінка альтернатив;

• підготовка рішень;

• передача рішень Особі що приймає рішення.

Під дослідницьким процесом розуміється один із видів цілеспрямованої діяльності, що відрізняється від інших видів тим, що:

• містить творчу частину, яку можна назвати уявним експериментом з уявними об'єктами;

• спрямований на з'ясування істотних характеристик явищ, процесів, які в підсумку виступають як важливі узагальнення у формі принципів, закономірностей і законів;

• дослідник не має яких-небудь алгоритмічних законів успіху, протее можна також знайти рішення проблеми в літературі або з'ясувати це рішення у своїх колег по науці;

• дослідник поставлений у становище, коли він виявляється перед лицем складності наукової проблеми, відчуває об'єктивну недостатність інформації, очевидну невизначеність напрямків пошуку. А створені до нього засоби дослідження не є адекватними проблемі. Це протиріччя - джерело творчого стану дослідника, в умовах якого розробляється гіпотеза і методика наукового пошуку.

Структурні компоненти дослідницького процесу (передбачає експериментальну частину) в оптимальному варіанті розподіляються наступним чином.

Етап I. Загальне ознайомлення з проблемою дослідження, визначення її зовнішніх кордонів.

На цьому етапі встановлюється рівень її розробленості, перспективность. Дослідник повинний ясно усвідомлювати і мотивувати потреби суспільства в знаннях з даної проблеми.

Співвідношення теми і проблеми - важливе питання методології. Тема дослідження не є частиною проблеми. По відношенню до теми найбільш загальним (і притому найближчим!) поняттям є «напрям», що представляє собою в'язку однорідних тим.

Етап II. Формулювання цілей дослідження.

Цілі дослідження виступають як якісно новий стан - результат подолання протиріччя між належним і сущим. Крім формулювання загальної мети формуються приватні, проміжні цілі.

Цілі дослідження повинні формулюватися конкретно і знаходити своє вираження в описі того прогнозованого стану, в якому бажано бачити об'єкт дослідження у відповідності з соціальним замовленням.

Мета дослідження є завжди опис проектованого нормативного результату, вписаного в контекст зв'язків більш загальної системи. Розробка ієрархії цілей завершується побудовою мережевого графа (або дерева цілей), в якому виділяється критичний шлях, оптимізуючий послідовність виконання науково-дослідницьких операцій і всіляких робіт для досягнення кінцевої мети.

Етап ІІІ. Розробка гіпотези дослідження.

Гіпотеза дослідження стає прообразом майбутньої теорії в тому випадку, якщо подальшим ходом роботи вона буде підтверджена. Тому при розробці гіпотези дослідник повинен зважати на основні функції наукової теорії.

Оскільки мова йде про побудову гіпотези як теоретичної конструкції, істинність якої має бути доведена експериментально або масовим, організованим, контрольованим досвідом, вона вже в якості проекту повинна виконувати відповідні функції у межах предмета дослідження - описову, пояснювальну, прогностичну.

Етап IV. Постановка завдань дослідження. Констатуючий експеримент.

Гіпотетично представлені внутрішні механізми функціонування досліджуваного явища, описані суттєві його характеристики співвідносяться з цілями дослідження, тобто з кінцевими проектованими результатами. Це співвідношення дозволяє перейти до формулювання завдань дослідження.

Така теоретична робота спрямована на вироблення форми і змісту пошуків конкретних завдань, спрямованих на оптимізацію, варіювання умов (зовнішніх і внутрішніх, існуючих і експериментально принесених), в результаті яких гіпотетична причинно-наслідковий зв'язок набуває всі риси об'єктивної закономірності.

У процесі формулювання дослідницьких завдань, як правило, виникає необхідність у проведенні констатуючого експерименту для встановлення фактичного вихідного стану перед експериментом основним, перетворюючим. Проведення констатуючого експерименту дозволяє довести розробку дослідницьких завдань до високого ступеня визначеності і конкретності.

Таким чином, констатуючий експеримент не формує яких-небудь нових, заданих якостей у об'єкта, його завдання в іншому: в об'єктивному дослідженні і встановленні готівки істотних кількісних і якісних характеристик, у встановленні законів функціонування процесу у вихідному стані, в причинному поясненні цього стану. Саме такого роду знання є відправним підставою для формулювання цілей і завдань дослідження.

Етап V. Перетворюючий експеримент і його організація.

Основні якості досліджуваних методик, яких слід досягати при плануванні експерименту, полягають у тому, щоб забезпечити з їх допомогою репрезентативність, валідність експерименту, його достатню роздільну здатність для поділу фактичного матеріалу по типовим групам або розрізнення ступенів інтенсивності досліджуваного якості функціонування процесу.

Етап VI. Організація і проведення експерименту.

Організація і проведення експерименту починається з випробувальної експериментальної перевірки документації: дослідних методик, опитувальників, анкет, програм бесід, таблиць або матриць для реєстрації і накопичення даних. Призначення такої перевірки - внести можливі уточнення, зміни в документацію, відсікти надмірності по збору фактичних даних, які згодом виявляться обтяжливими, забирають час і відволікають увагу від центральних питань проблеми.

Експериментальний процес - найбільш трудомістка, напружена, динамічна частина наукового дослідження, який неможливо зупинити, експеримент не допускає яких-небудь незапланованих пауз.

У процесі експерименту дослідник зобов'язаний:

1. безперервно підтримувати умови, що забезпечують незмінність темпу і ритму протікання експерименту, подібність і розходження експериментальних і контрольних груп;

2. варіювати і дозувати керовані умови та інтенсивність факторів, що спрямовано впливають на кінцеві результати, що підлягають зіставленню;

3. систематично оцінювати, вимірювати, класифікувати і реєструвати частоту і інтенсивність поточних подій експериментального процесу, включаючи такі його моменти, коли об'єкт дослідження набуває стійкі заплановані характеристики;

4. паралельно експерименту вести систематичну первинну обробку фактичного матеріалу з тим, щоб зберегти її актуальність і достовірність деталей, не допустити нашарування на нього наступних вражень та інтерпретацій.

Етап VII. Узагальнення та синтез експериментальних даних.

На попередніх етапах аналітична стадія дослідження закінчилася. На етапі узагальнення і синтезу експериментальних даних починається відтворення цілісного уявлення про досліджуваний об'єкт. Фактичний матеріал підлягає кваліфікації за різними підставами, формуються статистичні послідовності, полігони розподілу, виявляються тенденції розвитку стабільності, стрибків у формуванні якостей об'єкта експериментального впливу і дослідження. Індуктивні і дедуктивні узагальнення фактичного матеріалу будуються у відповідності з вимогами репрезентативності, валідності та релевантності.

На основі об'єктивно пізнаних закономірностей проводяться:

1. ретроспективна ревізія висунутої гіпотези з метою переведення її в ранг теорії, в тій її частині, в якій вона виявилася спроможною;

2. формулювання загальних і приватних наслідків у цієї теорії, що допускають контрольну її перевірку та відтворення експериментального ефекту в інший час і в іншому місці іншими дослідниками, але при суворому дотриманні ними умов експерименту;

3. оцінка адекватності методів дослідження і вихідних теоретичних концепцій з метою збільшення та вдосконалення методологічного знання і включення його в загальну систему методології науки;

4. розробка прикладної частини теорії.

Дотримуючись цих рекомендацій, науковий працівник отримує свого роду нормативні методологічні орієнтири організації дослідницької діяльності. Послідовне виконання переліку робіт, коли кожна з попередніх логічно забезпечує виконання наступної, формує остаточний результат, який в цьому випадку буде мати більше шансів відрізнятися повнотою, доказовістю і прикладними якостями.