8. Правоохоронна система та правоохоронна діяльність

Правоохоронна система охоплює всю сукупність державно-правових засобів, способів і гарантій, що забезпечують охорону й захист людини і громадянина від протиправних діянь, а саме: об'єкти й мету право-охорони; суб'єктів правоохорони; правоохоронну діяльність. У сучасній літературі поняття "правоохоронна діяльність" визначається по-різному. В основі різних визначень лежить наявність державних і недержавних суб'єктів такої діяльності. Більшість авторів уважають, що правоохоронна діяльність може здійснюватися не тільки державою, її органами, посадовими особами та іншими державними організаціями, а й недержавними структурами.

Нема єдиного підходу і до характеристики місця й ролі правоохоронної діяльності в системі інших правових форм діяльності держави зі здійснення її функцій. Основні ознаки правоохоронної діяльності:

- в її основі - завдання з розгляду юридичної справи;

- вона здійснюється компетентними державними і недержавними суб'єктами, коло яких визначається чинними законодавчими актами;

- використовуються різні форми реалізації правових норм;

- приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, що мають офіційний характер і передбачену законодавством форму;

- вона реалізується в чітко визначеній процесуальній формі та з використанням різноманітних юридичних методів.

Отже, правоохоронна діяльність - це закріплені чинними процесуальними нормами діяння компетентних суб'єктів державних і недержавних організацій та їхніх посадових осіб із розгляду юридичних справ, охорони й захисту суспільних відносин від правопорушень і прийняття спеціальних актів реалізації матеріальних правових норм із метою забезпечення законності та охорони правопорядку.

9. Законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна

Законність - явище багатогранне. Її розглядають як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе значення належить і таким категоріям, як "зміцнення законності", "порушення законності", "стан законності" та ін.

Передусім спинімося на законності як режимі точного виконання чинного закону, бо закон тільки тоді має соціальну цінність, коли він виконується. Звідси законність - це правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб'єктами права у сфері право-творчості й правореалізації, в інших сферах життєдіяльності людей, режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством. Основними засадами законності вважають:

- верховенство закону в системі нормативних актів;

- єдність законності;

- незаперечність закону в соціальній практиці;

- реальний характер законності;

- забезпечення прав людини;

- невідворотність відповідальності за правопорушення;

- взаємозв'язок законності й доцільності, законності й культурності, законності й справедливості та ін.

В Україні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвища юридична сила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Решта нормативно-правових актів (включно з Конституцією та законами Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції України. Відносно громадян діє принцип: "дозволено все, що не заборонено законом". Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом: "дозволено лише те, що визначено законом".

Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно до всіх суб'єктів права.

Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв. Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.

Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і громадянина закріплені в Конституції України та деталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини в усіх сферах її життєдіяльності.

Кожне скоєння правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те, щоби винний був тяжко покараний за скоєння правопорушення, а те, щоби жодне правопорушення не залишалося нерозкритим.

Закони та - на їхній основі - підзаконні нормативні акти повинні встановлювати все, що доцільно, забороняти все, що недоцільно для громадянського суспільства і суспільних інтересів. Закон не повинен захищати інтереси лише якоїсь певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма права перестає бути доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію має призупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчих або інших органів.

За відсутності єдиної законності нема й культурності. Ці два поняття обумовлюють одне одного. Якщо нема достатньої культурності, то нема й достатньої законності.

Не тільки сам закон, але й способи його здійснення, а також його втілення в повсякденному житті повинні ґрунтуватися на справедливості.

Демократія означає:

- широку участь громадськості в управлінні справами держави й суспільства;

- підвищення активності політичних партій і громадських організацій, інших громадських об'єднань;

- зміцнення правової основи державного та суспільного життя;

- утвердження прав і свобод громадян і людини;

- свободу інформації та постійне врахування громадської думки;

- удосконалення системи державних органів і органів місцевого самоврядування.

Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи повинні діяти в межах своєї компетенції.

Результатом законності визнають правопорядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною.

Зовні правове мислення може проявлятись у правовій поведінці, і тільки тоді воно має соціальне значення. У суспільних науках є чимало визначень поняття "поведінка". Не розглядаючи їх, слід мати на увазі такі суттєві моменти:

- поведінка охоплює деякі аспекти діяльності й спілкування;

- поведінка характеризує лише такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан людини;

- поведінка має бути соціальне значущою;

- явище має бути виявлене зовні й зафіксоване органами інших суб'єктів відчуття;

- поведінка обов'язково повинна контролюватися волею людини.

Для глибшої характеристики правової поведінки треба розглянути її об'єктивні та суб'єктивні ознаки. Виходячи з вищенаведеної дефініції, можна сформулювати такі ознаки правової поведінки; соціальне значення поведінки; знаходження поведінки під контролем свідомості й волі людини; регламентованість поведінки правом; підконтрольність поведінки державі; здатність поведінки потягнути за собою юридичні наслідки.

У теорії права розроблено також поняття "механізм правової поведінки" як сукупність засобів, із допомогою яких здійснюється регулювання поведінки людини правом. До змісту механізму правової поведінки включають:

- правові норми, що регулюють поведінку людини;

- юридичні факти, з якими закон пов'язує настання юридичних наслідків чи виникнення, зміну або припинення правовідносин;

- правовідносини як взаємозв'язок суб'єктів права та юридичних обов'язків;

- акти здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність, правосвідомість і правова культура. Вони взаємодіють з іншими елементами цього механізму в кожному окремо взятому випадку правової поведінки.

Правова поведінка поділяється на два види: правомірну і протиправну.

Правомірна поведінка - суспільне необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка знаходить свій вираз у здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою. До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями:

- як складові юридичних фактів - юридичні вчинки та індивідуальні акти;

- як форми реалізації права - додержання, виконання, використання, правозастосуваиня;

- як зміст правовідносин - здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів;

- як форму вияву назовні - дію та бездіяльність;

- за способом детермінації - активну й пасивну;

- за способом формулювання в нормативних актах - прямо й побіжно передбачених правовими нормами.

Можна навести й інші варіанти класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціальне активна; позитивна (звичайна); конформістська; маргінальна.

Правова держава – одне з найвагоміших досягнень людської цивілізації. Правова держава як певна ідея, концепція, теорія, а потім і відповідна практика має свою історію. Ідея правової держави відома ще з античних часів, коли державу розглядали як Божественне творіння для права, правди, справедливості й добра. Теорію правової держави заклав у ХІХ ст. німецький філософ, засновник німецької класичної філософії Імануїл Кант.

До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважали будь-яку державу, тому що не існує держави без права, без правової системи, і навіть тією чи іншою мірою, без самообмеження правом

Правова держава - це система органів та інститутів, які гарантують, охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, щодо якого в однаковому відношенні перебувають влади всіх рівнів, партії та громадські організації, посадові особи та окремі громадяни.

Правова держава – держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико–юридичних ідеалів.

До соціально-змістовних ознак правової держави належать:

• закріплення у конституційному та інших законах основних прав людини;

• панування у суспільному та державному житті законів, що виражають волю всього або більшості населення, втілюють основні права людини, загальнолюдські цінності й ідеали;

• врегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозвільного принципу: "особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом";

• взаємовідповідальність між особою і державою;

• наявність у всіх громадян високої правової культури, юридичних знань, а також вмінь і навичок їх використання у практичному житті.

Формальні ознаки:

• чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів: залежно від розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

• юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених і ефективних, процедурно-юридичних засобів для вільного здійснення, охорони й захисту основних прав людини;

• високозначиме становище в суспільстві та державному житті судових органів як вирішальної і найнадійнішої юридичної гарантії прав людини.

• неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та громадськими органами.

Стаття 1 Конституції визначає Україну правовою державою. Ця теза ще не відповідає реальності, а є одним із першочергових завдань. Основними напрямками формування правової держави в Україні слід визначити втілення відповідних політичних, економічних, соціальних, ідеологічних й організаційно-правових засад у державницьке в життя.

Щоб побудувати в Україні демократичну правову державу необхідно впровадити:

• економічну, політичну та ідеологічну багатоманітність;

• всеохоплюючу демократію;

• чітке законодавче розмежування повноважень законодавчої, виконавчої та судової влади;

• гарантовану соціальну захищеність населення;

• економічну свобод кожної людини;

• високий рівень правосвідомості громадян;

• розвинуту правову систем, яка утверджує і гарантує юридичні права та свободи людини, громадянина, їхніх об'єднань.

Необхідною умовою побудови правової держави є ґрунтовна підготовка і ефективне проведення загальнодержавної адміністративної реформи. Державний апарат повинен бути чисельно оптимальним і укомплектованим високопрофесійними, гуманними, моральними, юридично освіченими державними службовцями.

Громадянське суспільство – це суспільство, яке здатне протистояти державі, контролювати її діяльність. Це суспільство громадян із високим рівнем економічної, соціальної, політичної культури і моральних властивостей, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Воно є механізмом соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого, різноманітних об'єднань, суспільних рухів і публічної комунікації. Іншими словами, громадянське суспільство – це суспільство, здатне зробити свою державу правовою.

Альтернативним може бути таке визначення: громадянське суспільство – це історична форма життєдіяльності людей, яка є сукупністю окремих відносин (економічних, соціальних, культурних, політичних, духовних) між вільними особами, що виникають у процесі їх діяльності для задоволення історично обумовлених особистих інтересів і потреб та адекватні досягнутому рівневі суспільного розвитку.

Для громадянського суспільства характерні наступні риси:

• визнання людини, її прав і свобод найвищою суспільною цінністю;

• пріоритет суспільства над державою, що є гарантом здійснення прав особистості;

• подолання відчуження людини від засобів виробництва, знарядь праці і результатів своєї діяльності;

• забезпечення економічної свободи громадян та їхніх об’єднань;

• наявність плюралізму (різноманіття) в усіх сферах матеріального і духовного життя;

• надійна система соціального захисту особистості;

• ідеологічна, політична свобода особистості;

• наявність демократичних інститутів і механізмів, що забезпечують кожній людині можливість активного впливу на державну політику;

• рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної;

• врахування і забезпечення різноманітних інтересів окремих осіб і соціальних груп.

Громадянське суспільство функціонує на принципах приватної власності; особистої свободи; справедливості; дотримання законів.

В Україні громадянське суспільство перебуває на стадії формування. Щоб створити справді громадянське суспільство, потрібно здійснити комплекс заходів щодо економічної свободи кожної людини, виховати повагу до законів. Без високого рівня правосвідомості громадянське суспільство неспроможне підпорядкувати своїй волі державний апарат.