7. Поняття і структура правовідносин

Правовідносини – це врегульовані правовими нормами суспільні відносини, учасники яких (фізичні чи юридичні особи) виступають одночасно як носії юридичних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються державою. Правові відносини характерні суворою визначеністю взаємної поведінки їхніх учасників, тобто взаємних прав і обов’язків.

Структура правовідносин (сукупність елементів правовідносин):

І. Суб'єкти правовідносин – правоздатні суб’єкти суспільного життя, носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи (комерційні й некомерційні організації, установи, органи держави, держава в цілому та інші). Учасники правовідносин мають юридичні властивості, які становлять правоздатність, дієздатність і деліктоздатність.

ІІ. Об'єкти правовідносин – це ті матеріальні або нематеріальні блага, а також поведінка людей, з приводу яких склалися правовідносини. На їхню охорону спрямовані взаємні суб'єктивні права й юридичні обов'язки (річ, ділова репутація і т. д.) Види об’єктів правовідносин: матеріальні; інтелектуальні; соціально-політичні; естетичні; особисті; юридичні.

ІІІ. Права й обов’язки суб’єктів правовідносин. Вони становлять зміст правовідносин. Зміст правовідносин характерний синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст – це суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин, тобто можливість дій уповноважених суб’єктів і необхідність відповідних дій зобов’язальних суб’єктів. Фактичний зміст – це сама поведінка суб’єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін.

Основою виникнення правовідносин є дві умови. Перша – наявність правової норми, що регулювала б даний вид відносин. Друга – конкретна обставина, що виникає, змінює чи припиняє правові відносини – юридичний факт.

Юридичні факти – передбачені правовими нормами конкретні життєві обставини, з настанням яких виникають, змінюються і припиняються правовідносини.

Щодо волі суб’єктів правовідносин юридичні факти поділяють на події, дії, бездіяльність, стан.

Подія – те, що відбувається незалежно від волі учасників правовідносин (стихійне лихо, закінчення термінів, природна смерть тощо).

Дія – це активна поведінка суб’єкта з його волі. У свою чергу, дії бувають правомірні (правові акти, юридичні вчинки і т.д.) та неправомірні (злочини, правові аномалії).

Станом юридичного характеру можуть бути сп’яніння, вагітність, громадянство тощо, за наявності яких можуть виникати певні правові відносини.

Поняття законодавства, його система

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних законів. Коли закон має соціальну цінність ?

Тоді, коли він відповідає праву, адже право і закон — не те саме. Закон може бути двох видів: правовий і неправовий. Ще Тарас Шевченко мріяв про «праведний закон» в Україні, тобто про правовий, справедливий закон, підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків і для пригноблених народів, що входили до її складу.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий, підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів, скажімо, Закону «Про захист німецької крові та німецької честі» від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни (відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні відповідали за злодіяння відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності, тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р. Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому що суперечили природним правам людини, народів, людства — насамперед правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини проти людства.

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» від 1 грудня 1934 р.-були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування. Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і неправових законів має практичний результат — створення механізму контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція — це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Практично неможливо об'єктивно визначити справедливість, оскільки немає механізму її вичленування. Конституція — це наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

Можливі два трактування законодавства: широке і вузьке.

Широке трактування включає в поняття законодавства: акти законодавчих органів і підзаконні акти (акти органів управління та ін.), вузьке — акти законодавчих органів: закони і постанови парламенту про введення цих законів у дію.

У СРСР під законодавством розумілися всі нормативно-правові акти держави, чим знижувалася значимість закону, відбувалася його девальвація. Закон «обростав» підзаконними, особливо відомчими, нормативними актами, і його значення як основи законності і правопорядку в державі нівелювалося.

Нині перевага віддана вузькому трактуванню законодавства.

Законодавство держави — це система всіх упорядкованих певним чином законів даної країни, а також міжнародних договорів, ратифікованих парламентом.

Не обов'язково, щоб нормативні акти, що входять до складу законодавства, мали форму закону. Важливо, щоб у конституції була вказівка на них як таких, що мають силу закону. До складу законодавства припустимо включати нормативно-правові акти президента, уряду, видані в порядку делегування їм законодавчих повноважень, тобто переданих законодавчим органом (парламентом) відповідно до конституції. Це так зване «делегування законодавство» (Франція, Великобританія та ін.).

Законодавство — форма життя права. Саме законодавство надає нормам права формальну визначеність (одна з ознак права).

Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма. Позаяк поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону об'єктивного права, поняття системи законодавства відбиває його зовнішню сторону — форму.

Між системою права і системою законодавства є відмінності. Вони спостерігаються в структурних елементах, змісті, обсязі.

1.  Система права є невидимою, оскільки відбиває внутрішню будову права, а система законодавства є видимою, зовнішньою формою системи права.

2.  Система права є сукупністю правових норм, а система законодавства — сукупністю нормативно-правових актів.

3. В системі права норми права логічно розподілені за галузями, підгалузями та інститутами. Як правило, норми галузей права — будівельний матеріал, із якого (у різному наборі та різному поєднанні) складається конкретна галузь законодавства. Можливим є варіант, коли галузь права є, а галузі законодавства — немає (фінансове право, право людини на соціальне забезпечення та ін.). У цьому випадку галузі права не кодифіковані, а нормативний матеріал розосереджений по кількох правових актах, які потребують на уніфікацію.

У системі законодавства нормативно-правові акти об'єднані за галузями законодавства, які поділені на інститути законодавства. Галузі законодавства створюються як з урахуванням галузевого принципу, так і без його врахування: галузь законодавства може містити норми різних галузей права (комплексні галузі) або створюватися на підґрунті інституту або підгалузі права. Можливим є варіант, коли галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство та ін.).

4.  Система права складається з галузей права, які мають свій предмет і метод правового регулювання, а система законодавства включає галузі законодавства, в яких відсутній метод регулювання, а предмет регулювання не завжди однорідний, як у галузей права.

5.  Система права має лише галузеву, горизонтальну будову, а система законодавства може мати будову і горизонтальну (галузеве), і вертикальну (ієрархічне). У федеративних державах існує законодавство федерації і законодавство її суб'єктів (вертикальна будова).

6. Первинний елемент системи права — норма права зі своєю структурою: гіпотеза, диспозиція, санкція, а первинний елемент системи законодавства — стаття закону, яка містить нормативне розпорядження, котре, як правило, не містить у собі всі три структурні елементи логічної правової норми. Нормативне розпорядження нерідко складається лише з гіпотези і санкції; диспозиція може міститися або в іншій статті даного закону (відсильний спосіб викладу), або в іншому правовому акті (бланкетний спосіб викладу). Закони, що включають норми різних галузей права, забезпечуються санкціями, які викладені в інших нормативно-правових актах (наприклад, закони про власність, про підприємницьку діяльність та ін.).

7. Система права формується об'єктивно, відповідно до існуючих суспільних відносин, а система законодавства створюється в результаті цілеспрямованої діяльності уповноважених суб'єктів і тому включає суб'єктивний момент.

8.  Структурні елементи системи права не мають зовнішніх реквізитів: назв розділів, статей, глав та інших частин, властивих закону. Структурні елементи системи законодавства (нормативно-правові акти), як правило, мають назви розділів, глав, статей. Вони можуть містити преамбули, формулювання цілей і принципів, загальні нормативні визначення, що складають загальну частину тощо.

Система законодавства є головною, але не одною лише формою існування системи права, оскільки:

1)  право може існувати до законодавства, коли воно формувалося завдяки звичаям, які підтримувалися тільки-но виниклою державою (т. зв. «дозаконодавче право»);

2)  право існує поза законодавством: природні права людини мають правовий характер незалежно від закріплення їх у законі (т. зв. «показаконодавче право»).

До «позазаконодавчого права» належать й такі юридичні форми права, як правовий прецедент, правовий звичай, правовий договір (див. про них в § «Юридичні джерела (форми) права»).

Система законодавства – це комплекс усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів окремої держави, насамперед законів, які видають уповноважені правотворчі органи, та які є формою існування правових норм, засобом надання їм об’єктивності, визначеності, загальнообов’язковості.

Система законодавства за структурою поділяється два основних види:

• галузевий (тобто за предметом правового регулювання), обумовлений конкретними суспільними відносинами. Цей вид ще називають горизонтальною системою законодавства;

• ієрархічний (субординаційний), що відображає ієрархію державної влади та нормативно-правових за їхньою юридичною силою. На вершині цієї системи – конституція, далі – закони, потім інші підзаконні акти. Таку систему законодавства називають вертикальною.

Основним елементом системи законодавства є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, що приймається уповноваженим органом держави і встановлює, змінює або ліквідовує правові норми.

Нормативний акт характерний такими основними рисами:

• його приймають державні органи в межах їхньої компетенції;

• він має чітко визначену форму;

• має юридичну силу;

• має загальний характер, тобто поширюється на всю сферу однотипних найважливіших суспільних відношень;

• його охороняє держава.

Нормативно-правові акти є неоднаковими з огляду на їх формальну обов’язковість, зокрема тому, що їх приймають різні органи. Ця властивість актів відображається поняттям їх юридичної сили. Центральною в системі законодавства є Конституція, яка є юридичною базою для законодавчої і всієї правотворчої діяльності органів державної влади. Конституція – це особливий нормативно-правовий акт держави (Основний Закон), прийнятий вищим органом законодавчої влади або народом, який має найвищу юридичну силу, закріплює і регулює базові підвалини суспільного та державного життя: основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, найважливіші права, свободи й обов’язки громадян, характер власності, місцеве самоврядування, державну символіку та ін.

Закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий вищим органом законодавчої влади, який має вищу юридичну силу, регулює найважливіші питання внутрідержавного і міжнародного життя, є формально вираженим та приймається в особливому порядку.

Види законів:

• Конституційні закони (їх приймають для регулювання найважливіших питань суспільних відносин. Це можуть бути, крім конституцій, закони, які вносять зміни і доповнення в текст конституції, та закони, необхідність видання яких передбачена конституцією).

• Звичайні закони (приймають з інших питань державного життя. Це можуть бути кодифіковані (Основи Законодавства, Кодекси) та біжучі закони).

Підзаконний нормативно-правовий акт – це нормативний акт компетентних правотворчих органів, який видають на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Залежно від юридичної сили підзаконні акти поділяють на:

• Загальні – поширюються на всю територію і населення. (Укази і розпорядження Президента України; постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України, Постанови Верховної Ради.)

• Відомчі – поширюються на певну сферу суспільних відносин. (Накази, інструкції та розпорядження міністерств і відомств, державних комітетів, інших центральних органів державної виконавчої влади.)

• Місцеві – мають чинність на території певної адміністративної одиниці. (Нормативні акти місцевої державної адміністрації; рішення органів місцевого та регіонального самоврядування.)

• Локальні акти – регламентують діяльність конкретних підприємств, установ і організацій. (Нормативні накази, розпорядження та інструкції адміністрації державних підприємств, установ, організацій.)

Мета і форми систематизації нормативно-правових актів

Для того, щоб система законодавства залишалася саме системою (охоплювала необхідну і достатню сукупність елементів, була внутрішньо узгодженою, несуперечливою), нормально функціонувала, а також удосконалювалась і розвивалася, вона потребує постійної дії на неї спеціального процесу – систематизації чинних актів.

Систематизація законодавства – це цілеспрямована державотворча діяльність із впорядкування, вдосконалення і зведення нормативно-правових актів у певний внутрішній узгоджений комплекс, систему, шляхом створення єдиних нормативно-правових актів чи їх збірок.

Систематизація нормативно-правових актів:

• спрощує користування нормативно-правовими актами;

• забезпечує зручність їхнього застосування у провадженні конкретних юридичних справ;

• сприяє науковому аналізові та вивченню законодавства у державі;

• допомагає ліквідувати дублювання юридичних норм, усунути наявні суперечності між ними;

• робить чинне законодавство держави доступним для всіх;

• дає змогу виявляти й усувати прогалини у праві.

Правові акти систематизують такими основними способами:

Кодифікація – це спосіб систематизації законодавства, що регулює певну галузь суспільних відносин і полягає в змістовній переробці й узгодженості групи юридичних норм та об’єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті. Завдяки кодифікації: змінюють і скасовують старі правові норми; встановлюють нові правові норми; заповнюють прогалини у праві; усувають наявні суперечності між нормами права.

Розрізняють такі види кодифікації: за обсягом – галузева, міжгалузева і спеціальна; за формою виразу – основи законодавства, кодекси, закони, положення, правила і статути.

Інкорпорація – це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об’єднанні за певним критерієм групи чинних нормативно-правових актів в одному збірнику (хронологією, алфавітом, предметом тощо), не вносячи ніяких змін у зміст норм права цих актів. Результат інкорпорації – видання збірників законів, інших нормативних актів. Це проста форма впорядкування законодавства, що полягає у зовнішній обробці всіх виданих нормативних актів без внесення змін.

Розрізняють такі види інкорпорації: за юридичним значенням – офіційна і неофіційна; за обсягом – загальна і галузева, міжгалузева і спеціальна; за критерієм об’єднання – предметна, хронологічна та суб’єктна.

Консолідація – це поєднання багатьох нормативно-правових актів з однакових або близьких за змістом питань різних епох і зведення їх в один акт, а також пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Зміст правовідносин при консолідації не змінюється.