1.2. Нарис та його різновиди

Нарис як жанр журналістики зародився в Англії XVIII століття. Перші нариси друкувалися в сатиричних журналах, зокрема в журналі «Глядач» Стіля й Аддісона. Серед родоначальників вітчизняного нарису дослідники російської журналістики називають імена В. Г. Короленка («В голодный год»), О. П. Чехова («Остров Сахалин»), Г. І. Успенського («Разорение»), М. В.Успенського («Без языка») та ін.

У класичній українській прозі відомі такі нарисовці, як Іван Нечуй-Левицький («На Дніпрі»), Панас Мирний («Подоріжжя од Полтави до Гадячого»), Михайло Коцюбинський («На крилах пісні»). У сучасній українській літературі до цього жанру зверталися М. Хвильовий, В. Минко, В. Кучер, Д. Ткач, В. Дрозд. Серед сучасних українських дослідників нарис потрапив в поле зору науковців О. Глушка, М. Воронової, І. Михайлина, В. Здоровеги, В. Шкляра, А. Чічановського.

Так сталося, що в СРСР нарис розквітнув найяскравіше, оскільки згідно з ідеологією партії, якою керувалася тодішня преса, суспільству потрібно було багато пафосних і героїчних образів. Дарма, що часто риси їхнього характеру були надумані, а подвиги перебільшені. Саме це сприяло активній появі на шпальтах більшості радянських видань портретів людей праці – доярок, механізаторів, машиністів, багатодітних матерів і т. д. Політичний портрет також існував у вказаний період. Втім, він мало чим відрізнявся від портрету соціального [3, 230]. При цьому журналістикознавець В. Здоровега у книзі «Теорія і методика журналістської творчості» зазначає: «Увага мас-медіа зосередилася на політичних портретах насамперед історичного характеру. Жодний етап розвитку журналістики не супроводжувався такою зливою… нарисів про історичних діячів від Троцького і Cталіна до Махна і Берії, від Грушевського до Шухевича, від генералів Франко, Манергейма до Петлюри та митрополита Сліпого» [11, 246].

Термін «нарис» в якості назви журналістських публікацій певного типу має неясне походження. Хоча існує думка, що до появи цього поняття причетний О.М. Горький, який в одному зі своїх листів колезі по словесному ремеслу вказував, що вихідним у визначенні тексту, який має відому літературну форму «нарису» є дієслово, «окреслювати» [28, 215]. Але достовірність цього факту встановити неможливо. Проте добре відомо, що сам жанр з’явився набагато раніше, ніж дав йому назву російський письменник.

М. Воронова розкриває поняття нарису як «самостійний жанр публіцистики, в якому на документальній основі досліджуються важливі суспільно-політичні факти, явища, розкриваються події, у центрі яких є зображення людини. Важливим для нарису є художнє бачення автора, тобто домисел навколо героя і кружляння фантазії навколо життєвої ситуації» [4,145].

За літературознавчою енциклопедією, «нарис – художньо-публіцистична мім етична нарація на документальній основі з поглибленою емпіричною достовірністю, в якій зображені справжні факти, події, конкретні люди. За обсягом нарис близький до невеликого оповідання чи новели, проте позбавлений завершеної фабули, яка означена здебільшого фрагментарно, характеризується відсутністю єдиної сюжетної лінії» [14, 96].

Предметом нарису може бути будь-який факт чи явище реальної дійсності, узяті як проблема, у площині своєї суспільної, моральної, загальнолюдської значимості. «Арматурою – авторська думка, доведення певної концепції взятої до вивчення проблеми, пропонування шляхів її розв’язання» [16, 383]. Нарис є «королем» художньо-публіцистичних жанрів, але водночас і одним з найважчих у написанні.

Мета нарису, за визначенням В. Різуна, «формувати у свідомості читача ідеальний образ певних соціальних ролей, наділених ідеальною системою соціальних цінностей» [18, 130]. О. Тертичний сутність нарису вбачає в поєднанні репортажного (наочно-образного) і дослідницького (аналітичного) начал. Причому «розгорнутість» репортажного начала сприймається як переважання художнього методу, у той час як акцент автора на аналізі предмета зображення, виявленні його взаємозв'язків виступає як домінування дослідницького, теоретичного методу [28, 240].

Одним з перших робить спробу класифікації нарису Ф. Білецький: «Коли нарисовець пише про людину, він створює портретний нарис, передає враження від подорожі – створює дорожній нарис, розповідає про нові важливі проблеми і людей – дає проблемний чи проблемно-виробничий нарис, порушення наукових досягнень зумовлює науково-популярний нарис тощо. За психологічною насиченістю твору інколи виділяють так звані психологічні нариси, в яких головна увага нарисовця привертається до дослідження характеру і психіки людини» [2, 79]. У межах цього жанру виділяють також політичний портрет, літературний портрет, фізіологічний нарис, деякі дослідники відносять сюди замальовку.

«Літературний портрет (лат. litteratura: буквенне письмо; освіта, наука і франц. рortrait: зображення зовнішності людини за допомогою художньо-виражальних засобів) – жанр літературно-критичного, науково-популярного нарису про життя і творчість письменника, близький до наукової біографії, стисліший за викладом, розрахований на масового читача» [16, 573].

Домінування певного виду нарису на шпальтах видань так чи інакше пов’язане з певними соціальними, політичними чи культурними періодами. Так ми вже згадували, що за часів СРСР розквітав портретний нарис; інтерес до політичного портрету зростає напередодні виборів; фізіологічний нарис зародився з таким напрямом у літературі та культурі як натуралізм; у часи активних міжнародних контактів, розвитку туризму набули значної популярності подорожні нариси; у період загострення соціальних проблем – проблемні.