29.Держава і суспільство

Платон намалював ідеал справедливої держави, якою керують обдаровані і добре підготовлені, високоморальні люди, дійсно здатні мудро керувати державою. Основним принципом ідеальної держави Платон вважав справедливість. Керуючись справедливістю, держава вирішує найважливіші завдання: захисту людей, забезпечення їх матеріальними благами, створення умов для їхньої творчої діяльності і духовного розвитку. Платон розділив людей на три групи: до першої відносяться ті, у кого переважає розумний початок, розвинуте почуття справедливості, прагнення до права. їх він називав мудрецями. Вони повинні бути правителями в ідеальній державі. Тих же, хто відрізняється хоробрістю, мужністю, почуттям обов'язку, Платон відносив до другої групи - воїнів і "охоронців", які покликані піклуватися про безпеку держави. І нарешті, є люди, покликані займатися фізичною працею, - це селяни і ремісники. Вони роблять необхідні матеріальні блага. В уявленнях Платона, індивідуальне повинно бути цілком підлегле загальному: не держава існує заради людини, а людина живе заради держави. Тут ще злиті поняття суспільства і держави.

Учень Платона Аристотель (384-322 рр. до н.е.) став найвидатнішим ученим стародавності. Він вважався основоположником багатьох наук, у тому числі і наук про суспільство. Розвиваючи ідеї Платона, Аристотель виділив поряд з державою сім'ю і селище як особливі типи спілкування, але державу поставив над усім. Аристотель не заперечував приватну власність і вважав, що опорою держави повинні бути середні верстви суспільства. Украй бідних він відносив до громадян "другої категорії", дуже багатих підозрював у застосуванні "протиприродного способу" придбання матеріального статку. До основних завдань держави філософ відносив недопущення надмірного росту політичної влади особистості, запобігання зайвого нагромадження майна громадянами, утримання в покорі рабів.

Як і Платон, Аристотель не визнавав рабів громадянами держави, стверджуючи, що ті, хто не в змозі відповідати за свої вчинки, не можуть виховати в собі багато чеснот, вони раби за природою і можуть здійснювати лише волю інших. У цілому ж давньогрецькі мислителі відстоювали ідею першості держави перед особистістю. У їхніх працях держава мала широкі права стосовно людини, питання ж про права людини стосовно держави взагалі не ставилися.

30.Культура і цивілізація

У повсякденному житті поняття культури досить часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми кажемо "культурне життя", а також "цивілізоване життя", "культурне суспільство" та "цивілізоване суспільство" і т. ін. Те саме простежується і в історії людської думки: терміни "культура" та "цивілізація" увійшли в науковий обіг у XVIII ст., в епоху Просвітництва, де вони часто фігурували як синоніми, пізніше (наприклад, в концепції російського соціолога М. Данилевського) вони досить часто позначали те саме.

Проте, вже у першій третині XIX ст. американський соціолог Л. Морган позначив терміном "цивілізація" певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства. За Морганом, для дикунства були характерні стадне життя, збиральництво, використання для житла природних схованок,оперування примітивними кам'яними знаряддями праці. Варварство вже характеризувалося родовою організацією життя, використанням вогню, прирученням тварин, елементарним землеробством, побудовою житла та виготовленням глиняного посуду. За цією епохою розпочалася епоха цивілізації - епоха міст, виникнення сім "ї, виготовлення та використання металів, поява держави та відкриття і використання письма.

Наведені характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на нестійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.

Проте поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад. Першими гаслами цивілізації стають "зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції "морфології культури" О. Шпенглера. Він розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії. Після книги О. Шпенглера "Занепад Європи" проблема взаємозв'язку культури та цивілізації стає визнаною і надзвичайно актуальною. Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М. Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації, а цивілізацією — саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольованих вибухах негативної енергії.

Як же можна оцінити концепцію О.Шпенглера? Як вона співвідноситься із підходом Л.Моргана? Скоріше за все, позиція О.Шпенглера є занадто радикальною; реальний їх зв'язок культури та цивілізації, напевне, значно складніший. Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на ґрунті певних культурних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняється від культури як своїми функціями, так і цільовим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стає важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури. Але протистояння культури та цивілізації спостерігалися час від часу і в попередні історичні. періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася переважно культура розкошів та вишуканих втіх. В той же час навіть такі "замовлення" культуротворцям не завжди і не обов'язково впливали на культуру негативно: інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобів та напрямів культурного процесу. У свою чергу і спонтанний розвиток культури не завжди стимулював та підкріплювала цивілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект "ідеальної держави", відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною.

Слід визнати, що культура та цивілізація постають двома різними сторонами людського суспільно-історичного-буття; їх протистояння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем і одним із джерел розвитку суспільства.

Проте, це не значить, що взаємини між культурою та цивілізацією не потребують усвідомлення та свідомого втручання, але задля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів.