1) За формою оподаткування (взаємовідносин платника і держави):

• прямі податки – встановлюються відносно конкретного платника. Їх розмір залежить від розміру об’єкта оподаткування. Кінцевим платником прямих податків є той, хто одержує дохід, володіє майном. До них належать всі прибуткові та майнові податки. За ступенем обліку фінансового стану платника податків прямі податки поділяються на особисті та реальні;

• непрямі податки – встановлюються на окремі товари, роботи, послуги і включаються до їх ціни. Кінцевими платниками непрямих податків є споживачі товарів, робіт і послуг, а самі податки включаються у вигляді надбавки до ціни на такі товари, роботи й послуги. Непрямі податки ще називають податками на споживання. Оскільки платниками непрямих податків є споживачі продукції, і самі податки включаються до ціни товарів, робіт і послуг, то їх розмір для окремого платника податку прямо не залежить від одержаних ним доходів або наявного у нього майна, тому характеризуються регресивністю оподаткування.

2) За економічним змістом об’єкта оподаткування:

• податки на доходи і прибутки – стягуються з чистих доходів (прибутків) фізичних та юридичних осіб;

• податки на майно – застосовуються при оподаткуванні рухомого та нерухомого майна, що перебуває у приватній, колективній та державній формах власності;

• податки на використання різних видів ресурсів – землі, води, корисних копалин тощо;

• податки на споживання – сплачуються в процесі споживання товарів, робіт та послуг причому їх плата не залежить від розміру доходів (прибутків);

• податки на різні дії – стягуються за оформлення юридичних чи господарських актів, з фінансових операцій, реалізації продукції тощо;

• інші податки.

3)Залежно від рівня державних структур, які їх встановлюють податки поділяють на загальнодержавні та місцеві.

До загальнодержавних податків та зборів належать податки та збори, що є обов’язковими до сплати на усій території України, зокрема:

• податок на прибуток підприємств;

• податок на доходи фізичних осіб;

• податок на додану вартість;

• акцизний податок;

• збір за першу реєстрацію транспортного засобу;

• екологічний податок;

• рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;

• плата за користування надрами;

• плата за землю;

• збір за користування радіочастотним ресурсом України;

• збір за спеціальне використання води;

• збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

• фіксований сільськогосподарський податок;

• збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

• мито;

• збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;

• збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

До місцевих податків та зборів належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених податковим законодавством, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад, зокрема:

• податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

• єдиний податок.

• збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

• збір за місця для паркування транспортних засобів;

• туристичний збір.

4) за способом зарахування податкових надходжень:

• закріплені – податки, які на тривалий період повністю або частково закріплюються як джерело доходу конкретного бюджету (бюджетів);

• регулюючі – податки, які можуть надходити до різних бюджетів.

5) залежно від способу встановлення ставок оподаткування податки поділяються на пропорційні, прогресивні та рівні. До пропорційних належать податки, які передбачають сплату однакової суми з кожної одиниці оподаткування. Ставки прогресивних податків збільшуються із ростом одиниці оподаткування. Рівний податок стягується в однаковій сумі зі всіх його платників;

6) залежно від встановленого порядку використання – поділяються також на загальні та спеціальні. Загальні податки при надходженні до бюджету знеособлюються. Вони не мають особливого призначення й передбачені для проведення загальнодержавних заходів і можуть бути використані для покриття будь-яких видів видатків державного та місцевого;

В сучасних умовах найбільш широко використовують для міжнародних порівнянь систему податкової класифікації, розроблену Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), згідно якої кожен податок віднесено до певної групи, підгрупи і має свій кодовий номер. Приводом для віднесення того чи іншого податку до певної групи є об’єкт оподаткування. В кожній групі податки діляться на періодичні і неперіодичні, на ті, що стягуються з юридичних та з фізичних осіб, та залежно від інших причин. Крім того, серед міжнародних класифікацій податків можна виділити класифікацію Міжнародного валютного фонду, класифікацію Системи національних рахунків та класифікацію за Європейською системою економічних інтегрованих рахунків. Останні дві спрямовані на вирішення проблем бухгалтерського обліку при використанні методики національних рахунків [12; 15; 17].

3.

Податкова політика держави

Податкова політика держави є складовою частиною економічної політики, яка базується на сукупності юридичних актів, що встановлюють види податків, зборів та обов’язкових платежів, а також порядок їх стягнення та регулювання.

Виходячи з переліку основних податкових функцій визначимо цілі податкової політики:

1) фінансова – забезпечення потреб усіх рівнів влади у фінансових ресурсах, достатніх для проведення економічної і соціальної політики, а також для виконання відповідними органами влади покладених на них функцій;

2) економічна – досягнення гнучкого економічного розвитку країни, регіонів, муніципальних утворень, окремих суб’єктів господарювання.

3) соціальна – згладжування нерівності в рівнях доходів населення, що виникає в процесі ринкових відносин; безпосередньо пов’язана з соціальною функцією податків і проявляється через прогресивне оподаткування, встановлення межі податкових вилучень для окремих груп і верств населення, співвідношення прямих і непрямих податків.

Виділяють такі типи податкової політики:

1) дискреційний – коли уряд свідомо вносить зміни в податкову систему і витрати бюджету з метою впливу на реальний валовий внутрішній продукт, зайнятість, інфляцію тощо.

Дискреційна фіскальна політика може бути стимулюючою і стримуючою.

Вважається, що стимулюючу фіскальну політику доцільно проводити при економічному спаді. Вона передбачає зменшення податкових вилучень з доходів громадян із метою збільшення сукупного попиту.

Стримуюча фіскальна політика доцільна тоді, коли економіка знаходиться в стані надмірного підйому і попит перевищує пропозицію. У такому випадку виникає інфляція попиту і з’являється необхідність обмеження споживчих витрат населення. Це можна зробити або зменшуючи витрати бюджету, або збільшуючи податкові вилучення шляхом підвищення ставок оподаткування чи раціоналізації податкових пільг [3; 17].

2) недискреційний (політика «вмонтованих стабілізаторів») – базується на теоретичному припущенні, що податкова система сама по собі має здатність автоматично впливати на економічний цикл, оскільки навіть без її зміни податкові вилучення збільшуються при зростанні ВВП і зменшуються при його спаді, тобто має місце стабілізуючий ефект. Найбільш високий цей ефект при прогресивній податковій системі, що передбачає збільшення податкових вилучень поряд зі збільшенням доходів.

У фінансовій науці виділяють такі три форми податкової політики :

1. Політика максимальних податків. При проведенні такої політики держава застосовує достатньо високі податкові ставки, скорочує податкові пільги і запроваджує нові податки з метою максимального збільшення суми податкових надходжень.

2. Політика економічного розвитку. Держава в максимально можливих розмірах податкового навантаження враховує не тільки фіскальні інтереси, а більше уваги приділяє економічним інтересам податкоплатників. Послаблюючи податкове навантаження на бізнес, держава стимулює нарощення фінансових ресурсів у податкоплатників і створює умови для розширення суспільного відтворення. Основна мета її проведення – збільшення економічного росту шляхом покращення інвестиційної активності за рахунок найбільш вигідного податкового клімату.

3. Політика виважених податків. Суть її полягає у встановленні такого рівня оподаткування, який би максимально забезпечив фіскальні інтереси держави і одночасно не підтримав би економічних інтересів податкоплатників.

4.

Характеристика податкових платежів