Основна література:

1. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред. К.И. Батыра.- М.: Юрист, 1998.

2. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Упорядники А.С. Слюсаренко, М.В. Томенко.— К.: Атіка, 2001.

3. История государства и права зарубежных стран: В 2 т./ Под ред. 0 А. Жидкова, Н.А. Крашенинниковой.— М.: Изд-во МГУ, 1991.

4. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т.- М.: Острозье, 1998.

5. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн.— Харків: Право, 2001.

6. Федоров К.М. История государства и права зарубежных стран.— Л.: Изд-во ЛГУ, 1977.

7. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права.— М.: Юрист, 1996.

8. Шевченко О.О. Історія держави та права зарубіжних країн.— К.: Вентурі, 1997.

Додаткова література:

1. Дандамаев М.А. Рабство в Вавилонии.— М., 1982.

2. Жидков О.А. История государства и права Древнего Востока.— М., 1983.

3. Емельянов В.В. Древний Шумер.— СПб, 2001.

4. Клочков И.С. Древняя культура Вавилона (человек, судьба, время).- М., 1983.

5. Крашенинникова Н.А. История права Востока.— М., 1994.

6. Оппенхейм Н. Древняя Месопотамия. Портрет погибшей цивилизации.- М., 1990.

7. Якобсон В.А. Возникновение писаного права в Древней Месопотамии // ВДИ.- 1984.- № 4.

8. Якобсон В.А. "Кража" и "грабеж" по законам Хаммурапи // Палестинский сборник.- Вып. 26.- М., 1978.

Матеріали для вивчення:

Держава. Вавилонська держава виникла між нижніми течіями річок Тигр і Євфрат (звідси грецька назва Месопотамія - Межиріччя).

Найдавнішим населенням Південного Межиріччя були шумери, похо­дження яких і нині науці точно не відоме. Вони створили ряд міст-держав, таких, як Кіш (на півночі), Ур та Урук (на півдні) на чолі з правителем, який у різних общинах мав різні титули: енсі, лугаль, цар. Правителі спочатку обиралися народними зборами або радою старійшин. З часом у їхніх руках опиняється все більше влади, вона стає спадковою. Частина общинної землі переходить у власність правителів.

Суспільні верстви складалися із знаті, общинників, рабів та інших залежних людей. Величезну роль у житті шумерів відігравали храми, жерці. Саме вони стали центром управління сільським господарством, організо­вували будівництво іригаційних споруд, збирали податки. У храмах збері­галися запаси хліба, тварини, інші цінності. У разі захоплення членів общини у полон під час військового походу храм викуповував бранців, якщо у їхніх родичів на це не вистачало коштів.

Поступово всю територію шумерів захопили аккадці (семітське насе­лення, що проживало на півночі Межиріччя), створивши могутнє Шумеро-Аккадське царство.

У кінці III тис. до н. є. розпочинається розквіт міста Вавилон (з аккадської — "ворота бога"). На початку II тис. до н. є. Вавилон стає столи­цею нової держави, утвореної аморейськими племенами, що проникли у північну частину Месопотамії.

За часів царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. є.) Вавилон досягає свого найвищого розвитку. Йому підпорядковуються Аккад, Шумер та ряд тери­торій, розташованих на Півночі. Таким чином, виникла могутня Вавилонська держава, що проіснувала до кінця XVI ст. до н. є. і була підкорена войовни­чими хасидськими племенами. У кінці XVII ст. до н. є. починається тимчасове піднесення Вавилона, яке тривало до 539 р. до н. є., до завоювання персами.

Державний устрій. Стародавній Вавилон — відносно централі­зована держава з рисами, що дозволяють віднести її до східнодеспотичного типу. В руках спадкового царя зосереджувалася законодавча, вико­навча, судова і верховна релігійна влада. Однак вона не була беззасте­режно абсолютною. Правитель дослухався як до думки заможної міської знаті, так і всевладних жерців. У Вавилоні було три міста, що мали привілейований статус — Ніппур, Сіппар і сам Вавилон. Надані їм царські грамоти забороняли правителям ув'язнювати міщан, вимагати робочу та військову силу для потреб держави.

Все управління державою зосереджувалося в палаці царя. Особи, що відали господарством правителя, одночасно виконували функції вищих посадових осіб у державі. Серед них виділявся нубанда - друга після царя особа у Вавилоні.

У системі державних органів виділялися центральні та місцеві органи і управління. Великими містами управляли царські намісники. На місцях зберігалися органи общинного самоуправління, що здійснювали адмініст­ративну, фінансову і судову владу.

Суспільний лад. Населення Стародавнього Вавилона, як і будь-якої іншої деспотичної держави, поділялося на вільних і залежних.

Серед вільних виділялися:

• авілуми — повноправні жителі Вавилона, що мали право на володіння общинною землею, сплачували повинності, становили основну масу населення;

• мушкенуми — частина населення Вавилону із числа підкорених царями міст і областей. Як правило, були прикріплені до землі чи займа­лися ремеслом, брали участь у військових походах. З одного боку, мушкенуми самі були власниками рабів, а з іншого - залежали від храмів, царського палацу, чиновників.

У разі здійснення злочинних дій особа авілума захищалася вищим штрафом, ніж мушкенума.

Вільне населення, крім того, поділялося на окремі категорії за профе­сійною ознакою:

• придворні службовці— перебували на найвищій сходинці; серед них виділялися царські охоронці та жерці;

• військовослужбовці;

• храмова обслуга;

• різні чиновники;

• купці, ремісники, лікарі — посідали найменш престижне місце серед представників різноманітних професій Стародавнього Вавилону.

Залежне населення складалося із рабів (вардум), які, в свою чергу, поділялися на:

• царських — працювали в палаці царя та його замках;

• храмових — перебували під опікою храмів; —приватновласницьких — здійснювали трудову повинність на свого господаря.

До рабського стану потрапляли внаслідок полону, неповернення боргу, самопродажу, вчиненого злочину. Раб прирівнювався до рухомої речі. На його тілі випалювався чи вирізався знак раба. Раб не мав права власності. Він міг користуватися майном господаря, яке після смерті раба поверта­лося до господаря. Народжений в рабстві залишався рабом. Закон пев­ною мірою захищав рабиню, батьком дітей якої був її власник. За таких обставин діти вважалися вільними.

Судоустрій. У Вавилоні існували храмові, общинні і царські суди. Храмові й общинні розглядали справи колегіально. У містах діяли Царські суди, яким були підсудні в основному царські люди. Цар вважав­ся вищою судовою інстанцією, проте не мав ні апеляційних, ні касаційних повноважень. Він мав право помилувати засуджених до смертної кари, Розглядав сам чи передавав в інші інстанції скарги на судову тяганину, зловживання судів чи їх відмову у здійсненні правосуддя.

Судочинство. Провадження цивільних та кримінальних справ здійснювалося за однаковими процесуальними правилами і розпочиналося з подання скарги до суду. Система доказів включала в себе очевидців, присягу, письмові документи з печаткою, а також ордалії (випробовування водою чи розпеченим залізом). їх мали надавати не тільки сторони, задіяні в про­цесі, а й община, якщо злочин здійснений на її території. У Вавилоні засто­совувалася практика здійснення ордалії за допомогою води, згідно з якою особа, кинута зв'язаною у річку, вважалася невинуватою, якщо випливала. На Русі, до прикладу, такою вважалася особа, що тонула.

Розгляд справи у суді закінчувався ухваленням відповідного рішення, яке записувалося на спеціальній глиняній табличці і скріплювалося печат­кою. Воно не могло бути змінене суддею під загрозою значного штрафу та позбавлення суддівської мантії.

Армія та поліція. Саме у Месопотамії вперше у світовій історії з'являється регулярна армія, яку створив аккадський цар Саргон (2316— 2261 рр. до н. є.). На її утриманні і перебували воїни-професіонали. У разі необхідності проведення великого військового походу регулярні війська поповнювали ополченці із числа селян-общинників. Служба в армії була довічною.

За царя Хаммурапі стався відхід армії від общинного землеволодіння. Воїну надавався наділ царської землі, яким забезпечувалися потреби його родини. Наділ включав у себе не лише власне землю, а й будинок, сад, домашніх тварин і називався "ілку". Таким чином, воїн потрапляв у повну залежність від царя. Відмова воїна виступати в похід каралася смертною карою і конфіскацією наданого царем майна. Смерть очікувала і того, хто намагався знайти замість себе заміну. У разі полону чи смерті воїна під час походу майно переходило до його сина за умови продовження ним військової служби. Коли воїн повертався з полону, йому поверталося майно, передане іншій особі.

У Вавилоні воїни виконували також поліцейські функції.

Право

Закони царя Хаммурапі 1775 року до н. е. стали своєрідним підсум­ком розвитку попередньої традиції писаного права в Месопотамії. їх вия­вили на діоритовій 2,5-метровій стелі французькі археологи у 1901 році. Зараз вона зберігається у паризькому музеї — Луврі. Текст складається із 282 статей, 37 із яких були знищені, однак пізніше їх відновили, знай­шовши втрачений текст під час розкопок бібліотеки царя Ашурбаніпала. У верхній частині стелі Хаммурапі зображений стоячи перед богом Сонця Шамашем — покровителем суду, який і передає йому закони.

Законник нагадує скоріше збірку юридичних новел, що складається із трьох частин - преамбули, викладу правових норм і епілогу. Базовим для нього стало попереднє законодавство Месопотамії, зокрема найдавніші Закони Ур-Наму, Закони Ліпід-Іштара, Закони Ешнунни (XXI—XX ст.ст. до н. е.).

Для законів Хаммурапі характерна відсутність стрункої системи викла­ду правового матеріалу, поділу тексту за окремими галузями права. Проте внутрішньої логіки не можна не помітити. Норми згруповані в окремі блоки за предметом регулювання. Так, в ст.ст. 1—5 містяться процесуальні норми; ст.ст. 6—25 — охорони власності; ст.ст. 26—41 — правила користу­вання царською землею; ст.ст. 42—88 — норми земельного права; ст.ст. 89—126 — торговельні та комерційні операції; ст.ст. 127—194 — шлюбно-сімейні відносини; ст.ст. 195—214 — норми кримінального права; ст.ст. 215—277 — особистий найм та оплата праці; ст.ст. 278—282 — купівля-продаж рабів. Усередині цих блоків правові норми розташовані за асоціа­тивним принципом, за яким у тексті Законника виділяється певне поняття чи слово, що має ключове значення.

Право власності. Суспільство Стародавнього Вавилону не знало при­ватної власності на землю. Общинна власність базувалася на природному праві. Царська земельна власність збільшувалася за рахунок общинної, а також купленої правителем. Земельні площі храмів та жерців розширя­лися завдяки пожертвам з боку царів.

Храмові та царські землі оброблялися різноманітними категоріями за­лежного населення, передавалася в оренду, надавалася за службу особам із числа адміністрації, ремісникам, тамкарам (лихварі, кредитори).

Общинна земля перебувала у володінні всього колективу або окремих родин. Вільний общинник мав право землю продавати, обмінювати, зда­вати в оренду, заповідати. Однак перелічені операції могли відбуватися лише в межах общини або родинного кола. Особа втрачала право воло­діння на землю, якщо виходила з общини. Як бачимо, право володіння землею у Вавилоні було дуже близьким до права власності, проте пред­метом вільного і безперешкодного товарообороту вона не стала. Відчу­ження ділянки землі вважалося нещастям, а купівля — несправедливістю.

Земельні наділи воїнів ("ілку") разом із будинком і садом потрапляли під особливий статус. Їх виділяв цар із власного фонду особам за вико­нання військової повинності. "Ілку" заборонялося продавати, купувати, передавати у спадщину. Якщо воїн (редум чи баірум) втікав від служби, то впродовж року він не втрачав право на землю за умови повернення до своїх обов'язків.

Зобов’язальне право. У Стародавньому Вавилоні склалися такі види договорів:

• оренди;

• майнового та особистого найму;

• купівлі-продажу;

• міни;

• поклажі;

• позики;

• поручництва.

У більшості своїй вони укладалися у письмовій формі за присутності свідків.

Велике значення у земельних відносинах мала оренда землі. Дозволя­лося, зокрема, передавати в оренду поле, сад, цілинні ділянки. Орендна плата була дуже високою і становила 2/3 від зібраного урожаю.

Договір купівлі-продажу мав велике поширення. Дозволявся продаж як рухомого майна (худоби, рабів), так і нерухомого (землі, будівлі). Продавцем могла бути лише дієздатна особа, власник речі, а відчужува­лися могли лише ті предмети, що перебували в товарообороті. Обман при укладенні договору вважався злочином. Після виплати продавцю ціни товару операція купівлі-продажу була завершеною. Розрив договору прак­тично не допускався.

Договір майнового найму за законами Хаммурапі передбачав наймання приміщень, домашніх тварин, човнів, рабів. У разі втрати, пошкоджень чи загибелі чужого майна встановлювалася відповідальність для наймача

Договір особистого найму укладався як із кваліфікованими робітни­ками — лікарями, будівельниками, ветеринарами, так і з сільськогоспо­дарськими працівниками, інколи — з рабами. Умови оплати праці перших залежали від соціального становища клієнта. Кращу платню отримував той, хто укладав угоду з особою, що мала вищий соціальний статус.

У разі загибелі тварин господаря, крадіжки його речей найманий працівник мав сплатити штраф зерном. Хто не міг платити — прирікався на смерть.

При укладенні договору позики (як грошового, так і натурального) простежується намір автора Законника не допустити узаконення боргово­го рабства. Із цією метою обмежувався розмір процентної ставки; забо­ронялося самоуправство кредитора; встановлювався трирічний термін відпра­цювання боргу. Також царями широко застосовувалася практика ухвален­ня "указів справедливості", згідно з якими борги вільних общинників час­то скасовувалися, а закладене майно поверталося попереднім власникам.

Спадкове право. Закони Хаммурапі знали спадкування за законом і заповітом, хоча переважало спадкування за законом. У рівних долях спадко­ве майно батька отримували сини — рідні та усиновлені. Старшому сину передавалася нерухома частина майна (земля, батьківський будинок). Доньки спадкували частку майна у вигляді приданого. Спадкоємцями визнавалися народжені від наложниці, якщо батько офіційно визнавав їх своїми дітьми. У протилежному разі вони отримували лише право на звільнення із рабства.

Заповіт складався у письмовій формі, завірений печаткою. Сини могли бути позбавлені своєї частки, якщо здійснили два злочини проти батька і за цими фактами було рішення суду.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб укладався на основі письмової уго­ди між нареченим і майбутнім тестем, якою передбачалася сплата викуп­ного платежу родині нареченої. Таким чином відбувалася певна компенса­ція батьку нареченої за втрату ним робочих рук. Нерідко батько обирав дружину своєму синові.

Главою сім’ї був чоловік. Він міг залишити дружину, що не народжува­ла йому дітей. Мав право, не розлучаючись, брати собі наложницю. Дру­жині в такому випадку дозволялося лише вибрати наложницю із числа своїх рабинь. Дружина, проте, мала певну правоздатність. їй дозволялося мати майно, користуватися своїм приданим, укладати договори, обіймати певні посади в общині. Лише в кількох випадках дружина мала право на розлучення, а саме: в разі звинувачення, але не доведення перелюбства з її боку, жорстокого з нею поводження, а також у разі полону чоловіка і залишення при цьому дружини без засобів до існування. За борги чоловіка дружина не платила своїм майном.

Як голова сім'ї батько мав величезні права щодо своїх дітей. Йому дозволялося їх продавати, віддавати в заставу, відрізати язика за брутальні слова на адресу батька. Однак якщо усиновитель не навчив усиновленого своєму ремеслу, то останній мав право покинути його і повернутися до рідного батька

Види злочинів. Загальне поняття "злочин" і перелік усіх діянь, які до нього відносяться, збірник законів Хаммурапі не надає. Класифікація зло­чинів за критеріями сучасного кримінального права є досить умовною. Саме тому в переліку усіх протиправних діянь можна виділити такі їх види:

—злочини проти особи. Законник виділяє такі злочини, як вбивство чоловіка дружиною, невдало здійснена лікарем операція, тілесні ушко­дження під час бійки, образа словом і фізичною дією, надумані звинува­чення тощо. Велике значення мало соціальне становище звинуваченого ¹ потерпілого. За ідентичні злочини аристократична верхівка обкладалася Різними штрафами, у той час як залежне населення — тілесними або калічницькими покараннями;

• серед майнових злочинів найчастіше зустрічаються крадіжки, погра­бування, пошкодження чужого майна, шахрайство, численні посягання на чужих рабів. Якщо злодій зізнавався до моменту збору доказів, йому дозволялося оплатити вартість вкраденої речі у 10- чи 30-кратному розмірі. У разі неможливості сплатити означену суму винного вбивали. Особа, що здійснила крадіжку із царського палацу чи із храму, також підлягала смертній карі, як і та, що купила крадене. У східних деспотіях (Вавилон відноситься за формою правління до таких країн), де правитель обожню­вався, цар, храм і держава були поняттями тотожними;

• злочини проти сім'ї та шлюбу. Законник Хаммурапі називає таки­ми перелюбство дружини (і тільки дружини), кровозмішення, викрадення та підміну дитини, зґвалтування тощо. Смертю каралася дружина за зраду свого чоловіка. Проте з огляду на домінуючу роль чоловіка в родині законодавець дозволяв царю помилувати свою піддану за умови прощен­ня її власним чоловіком. З тих же причин, за яких дружина вважалася елементом власності чоловіка, суворіші санкції застосовувалися до зло­чинця за зґвалтування заміжньої жінки, ніж незаміжньої;

• серед посадових злочинів виділяються діяння судді, який змінив своє рішення після його оприлюднення; воїнів молодшого командного складу. В Законнику жодним словом не згадуються злочини проти держави. Вважається, що відсутність складу таких злочинів свідчить про безумовну їх караність та різко негативне ставлення до них суспільної думки.

Система покарань. Відплата за скоєне — такою є мета покарання згідно із Законами Хаммурапі. На це вказує широке застосування принци­пу таліону. Він відомий у двох формах: "дзеркальній", за якою передбача­лася абсолютна тотожність покарання здійсненому протиправному вчинкові ("око за око", "зуб за зуб"), та "символічній", коли відрізанню чи відрубуванню підлягає та частина тіла, яка начебто винна у здійсненні правопорушення. Наприклад, ст. 194, за якою відрізають груди у году­вальниці, якщо дитина померла на її руках, чи ст. 218 — за смерть пацієнта під час операції лікарю відрубують кисть руки.

Покарання були різноманітними та досить жорстокими. Про смертну кару йдеться у більш ніж 40 статтях Законів Хаммурапі. Страта засудже­ного здійснювалася простим і кваліфікованим способом. Простий — це спосіб, за яким смерть засудженого наставала одразу. До нього відносилися утоплення, повішення. Кваліфікована смертна кара передбачала муки засудженого перед смертю: спалення, закопування живцем тощо. Часто застосовувалися членоушкоджувальні покарання, а саме — відрізання язика, вуха, відрубування руки чи пальців рук. Відомі й покарання, які спрямовувалися на знеславлення злочинця — гоління половини голови, вигнання із общини чи із власного будинку. Серед покарань значну частий ну становлять штрафні санкції (композиція).

В одному випадку допускався самосуд. Злодій, що намагався здійсни-1 ти крадіжку під час пожежі, мав бути кинутий у вогонь.

Певною мірою Законник Хаммурапі звернув увагу й на пом'якшуючі вину обставини. Так, особа, яка у бійці вдарила іншу людину, підлягала грошовому стягненню лише у разі смерті потерпілого. В іншому випадку винний оплачував витрати на лікування.