Основна література:

1. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред. К.И. Батыра.- М.: Юрист, 1998.

2. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Упорядники А.С. Слюсаренко, М.В. Томенко.— К.: Атіка, 2001.

3. История государства и права зарубежных стран: В 2 т./ Под ред. О.А. Жидкова, Н.А. Крашенинниковой.— М.: Изд-во МГУ, 1991.

4. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т.- М.: Острозье, 1998.

5. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн.— Харків: Право, 2001.

6. Федоров К.М. История государства и права зарубежных стран.— Л.: Изд-во ЛГУ, 1977.

7. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права.— М.: Юрист, 1996.

8. Шевченко О.О. Історія держави та права зарубіжних країн.— К.: Вентурі, 1997.

Додаткова література:

1. Васильев Л.С. История Востока.- В 2 т.- Т. 1.— М., 1993.

2. Взгляды сторонников сочетания конфуцианского и летского подходов к закону // Антология мировой правовой мысли.— В 5 т.— Т. 1.— Античный мир и Восточные цивилизации.— М., 1999.- С. 515-524.

3. Жидков О.А. История государства и права Древнего Востока.— М., 1983.

4. История Древнего мира / Под ред. В. Дьякова.— М., 1962.

Матеріали для вивчення:

Держава. Виникнення держави у Давньому Китаї пов'язують з тим, що у XVIII ст. до н.е. союз племен, відомий під назвою Шань або Інь, завершив підкорення іншого племінного союзу. Особа, що очолювала заго­ни переможців, стала царем. Історія китайської держави поділяється на пері­оди відповідно до імен царських династій:

— Шань (Інь) — XV—X/ ст.ст. до. н. е;

— Чжоу — XI—III ст.ст. до н. е.;

— Чуньцю — VIII— V ст.ст. до н. е.;

— Чжаньго — V—III ст.ст. дон. е.;

— Цинь та Хань (III ст. до н. е. — III ст. н. е.).

Створення поки нерозвинутого, недосконалого державного утворення було пов'язане з необхідністю організації виробництва, зрошення земель, боротьби зі стихійними лихами. Це призвело до появи обожнюваного правителя — вана — та адміністративного апарату. Період централізації змінився періодом міжусобних війн. Це врешті-решт призвело до занепаду Китаю. Під впливом конфуціанських проповідників, які закликали до об'єд­нання "без пристрасті та ліквідації людей", в V ст. до н. є. відбулося об'єднання царств у єдину імперію. Внаслідок розвитку економіки та при­ватної власності окреслилися два шляхи розвитку: 1) через посилення ролі приватної власності або 2) через зміцнення державної власності на землю та створення єдиної централізованої держави.

Китай пішов іншим шляхом, втіленням якого стало царство Цинь. У 221 р. до н. є. воно завершило боротьбу за об'єднання країни.

Основи соціальних порядків, державна машина, створені в цинському Китаї, виявилися настільки пристосованими до потреб імперії, що без усіля­ких змін перейшли в Хань. Вони стали традиційними і фактично збереглися в імператорському Китаї до буржуазної революції 1911—1913 року.

Державний устрій. Деспотичні риси правління в Стародавньому Китаї почали формуватися ще у період Інь, коли склалися правила спадку­вання престолу.

У ранньочжоуському Китаї влада та особа вана остаточно сакралізувалися. Ван став носієм титулу "син Неба", його називали "батьком та матір'ю" своїх підданих; він також вважався першим священиком держави.

Центром управління в чжоуському Китаї був двір вана. Останній, унас­лідок процесів централізації, очолив державу і став називатися імперато­ром (ді):

ВАН (ДІ)

(уся повнота військової, законодавчої, судової та адміністративної влади)

Ш АНЬФУ

Ц ЗАЙ

Управитель двірцевими справами, стежив за храмом предків вана тощо

стольник, який обслуговував особисті потреби вана, виконував різноманітні адміністративні та військові доручення

Ц ЕНТРАЛЬНИЙ АПАРАТ

(відомства)

фінансове

військове

судове

відомство обрядів

сільського господарства

відомство імператор­ського двору

двірцеві стражі

За зразком двору вана будувалося управління в автономних уділах. Очо­лювали уділи чжухоу, які спиралися на радників та помічників (вирішува­ли питання про покарання, ритуали, відновлювали справедливість).

Територія країни була поділена на округи, до яких входили повіти, до тих, у свою чергу, волості, а до волостей — общини. Округу очолювали губернатори, общину — староста та "батьки-старійшини". На чолі міського самоврядування стояла рада старійшин (саньлао). Основною формою дер­жавного контролю над місцевим управлінням була кругова порука.

Суспільний лад. Протягом усього періоду переходу китайського суспільства від первіснообщинних відносин до формування станового уст­рою (XV—X ст.ст. до н. е.) у державі склалися три основні соціальні групи:

• привілейована родова аристократія, до якої входили: правитель, його родина, наближені, жерці, чиновники, знать захоплених племен. Згодом на провідні позиції виходить нова аристократія, серед якої виділя­ються купці, лихварі, військові. Вони частково витісняють стару потомствену знать, подекуди зливаються з нею;

• вільні селяни-общинники — у Стародавньому Китаї склалася особ­лива система землекористування. Вона полягала у тому, що вся общинна земля поділялася на дві частини: одна — спільна для всього колективу власників, урожай з якої привласнював собі правитель або інший, хто володів даною територією; друга — перебувала в індивідуальному корис­туванні селянських сімей, зібраний урожай з якої їм і належав. Для підтри­мання, в їхньому розумінні, справедливості, один раз на рік проводився переділ орної общинної землі;

• раби — перебували на становищі тварини; дозволялося таврувати, відрізати вуха; їх змушували виконувати найтяжчу і найбруднішу роботу, безкарно вбивали, приносили в жертву шляхом закопування живцем чи спалення.

Судова система Давнього Китаю була представлена судовим відом­ством — тінвей, а також провінційними суддями. Суддя контролював діяльність в'язниць в окрузі. Нагляд за чиновниками з метою недопущення зловжи­вань з їхнього боку покладалися на верховного цензора. Нижньою судовою ланкою в цивільних справах була повітова адміністрація. Наступними ланка­ми були губернатор, начальник судового відомства, зрештою, — імператор, який вважався найвищою судовою інстанцією.

Судочинство. Розслідування злочину доручалося спеціальному чиновнику (лінші). Воно розпочиналося зі скарги, яка подавалася до по­вітової чи окружної управи. Якщо скарга про крадіжку чи вбивство була не чітка або викладена з фактичними помилками, заявник підлягав пока­ранню. Заборонялися скарги на батьків, членів сім'ї і близьких родичів, якщо вони не стосувалися тяжких злочинів.

Доказами у суді вважалися:

• свідчення очевидців,

• огляд місця злочину,

• речові докази,

• присяга,

• зізнання під час тортур.

Тортури застосовувалися в тому разі, коли злочинець відмовлявся зізнаватися у здійсненні злочину, будучи в ньому повністю викритим. Смерть підозрюваного під час тортур передбачала відповідальність слідчо­го з притягненням його до каторжних робіт.

Частини тіл осіб підданих смертній карі виставлялися у громадських ^; місцях на привселюдний огляд для залякування.

Армія в Стародавньому Китаї в основі своїй комплектувалася на професійних засадах. У розпорядженні вана знаходилося 14 армій. Поса­ду командуючого групою армій дозволялося передавати у спадок. До війська призивалися чоловіки у віці від 23 до 56 років, які проходили річну підготовку. Після цього впродовж року служили в гарнізоні. Увесь інший час — один раз на рік протягом місяця — мали служити в ополченні за місцем проживання. На охорону кордонів відправляли чиновників, які завинили, злочинців, боржників, торговців тощо.

Поступово формувалася постійна армія, яка перебувала на утриманні державної скарбниці. Вона складалася з особистих охоронців імператора та частин, які охороняли столицю. Крім того, армія виконувала поліцейські функції.

Право Стародавнього Китаю пройшло три етапи у своєму розвитку:

ПЕРІОД	ЗМІСТ
Шань-іньський період	Головну роль відігравали етичні норми (лі), якими визначалися стосунки членів китайського суспільства з правителем та внутрішньо сімейні взаємини Поява конфуціанства у VI ст. до н.е. сприяла усвідомленню того, що усе повинно підкорятися "природному порядку", тобто доброчинності та моралі; в основу гармонійного розвитку суспільства була покладена ідея "сяо" - синівської любові, пошанування старших
Період Чжаньго (V-ПІ ст.ст. до н.е.) та Цинь	У зв'язку з появою філософсько-правового вчення легістів посилюється роль права з його усталеною системою покарань
Період Хань (III ст. до н.е. - III ст. н.е.)	Відбулося злиття ідей конфуціанства та легізму, яке покликало до життя ідею природної нерівності людей. Відбувається об'єднання моралі та права. Мораль програ­мувала стереотип поведінки, а право за допомогою кримі­нальних санкцій не допускало жодних відхилень

Джерела права. Перші писані закони в Китаї з'явилися в державі Шань, а в X ст. до н. е. в Чжоу вже, ймовірно, існував кримінальний кодекс, що складався із 3 тисяч статей.

Фактичну появу писаних законів джерела фіксують на рубежі VI—V ст.ст. до н. е. Цей факт небезпідставно пов'язується із соціальним розшаруван­ням давньокитайського суспільства.

Першим серед нормативно-правових актів став Закон про поземель­ний податок (VI ст. до н. е.), який закріпив ліквідацію общинних земель та встановив приватне землеволодіння.

У 536 році до н. е. з'явився Огляд законів, яким встановлювалася чітка система покарань. За всі види злочинів передбачався винятковий перелік покарань, що включав лише фізичні санкції: таврування, відрізан­ня носа, відрубування ніг, оскоплення (кастрація), смертну кару.

У V—IV ст.ст. до н. е. з'явилася Книга законів царства Вей, автором якої був Лі Фуй. Цей збірник складався із п'яти глав:

• закони про злодіїв;

• про розбійників;

• про направлення до в'язниці;

• про затримання злочинців;

• про знаряддя страти і тортур.

У III—II ст.ст. до н. е. Книга була доповнена главами про військову справу та про фінанси.

Попри значну кількість загальних збірників законів, вони не витіснили ³ правового поля звичаєве право, укази царів та імператорів.

Право власності на землю в період Інь належало вану. Наближені до нього отримували право користування земельними наділами. У період Чжоу з'являється право приватної власності на землю. У період Цинь (середина І ст. до н. е.) приватна власність на землю зміцнюється. Набу­вають поширення торгові операції із землею.

У період Інь раби не перебували у власності господаря. Вони вважали­ся власністю держави, колективу. Обмін і купівля рабів стали можливими лише в період Чжоу. У V—III ст.ст. до н. е. існували вже дві категорії рабів: приватні і державні. У період Цинь дозволялося вільно ними торгувати.

Зобов'язальне право. Стародавньокитайське право регламентувало різноманітні види договорів, а саме:

• договір міни — найдавніший з усіх відомих у китайському зобов'я­зальному праві;

• договір купівлі-продажу — укладався в письмовій формі з обов'яз­ковою сплатою державного мита;

• договір дарування — поширення набули договори дарування землі, рабів, зброї тощо.

• договір позики — укладався у формі боргової розписки; боржник, що вчасно не повертав позику, ставав рабом;

• договір оренди землі;

• договір особистого найму.

Спадкове право. В Китаї поступово складається правило, за яким майно батька успадковував його старший син від першої дружини. За відсутності синів до успадкування залучалися інші родичі дружини. Дру­жина мала право на успадкування, але воно було істотно обмеженим.

Сімейне право. Шлюб у Стародавньому Китаї від імені дітей уклада­ли батьки. Чоловік, батько мав беззаперечний авторитет в родині. Заміж­ня дружина не мала права на особисте майно. Укладаючи шлюб, жінка назавжди розривала зв'язки зі своєю попередньою родиною. Давньоки­тайське право надавало значну кількість привілеїв для чоловіка і заборо­няло їх для жінки. У будинках китайської аристократії значного поширен­ня набули гареми з рабинями-наложницями.

Види злочинів, що відомі в Стародавньому Китаї:

— проти держави — зрада імператору, бунт, змова, зберігання забо­роненої конфуціанської літератури;

— проти релігії— чаклунство і висипання попелу на вулицю;

— проти особи — вбивство, завдання тілесних ушкоджень;

— військові— дезертирство;

— злочини проти порядку управління — помилка чи проступок чиновника під час виконання службових обов'язків, недонесення чиновника про протиправні діяння свого колеги.

З величезної маси виділити всі злочини неможливо. Джерела вказують що в епоху Чжоу законодавець знав більше ніж 500 різноманітних злочинів.

Система покарань. Термін "бао" означав у Стародавньому Китаї відпла­ту за вчинений злочин. У додержавний період широко застосовувалася кровна помста. З появою державної влади кримінальне переслідування змінило свої акценти. Крайня жорстокість запанувала в епоху Цинь, де злочинців варили в казані, виривали у них ребра, просвердлювали голо­ву. При цьому за державні злочини знищували не лише самих злочинців, а й три покоління його родичів по лінії батька, матері і дружини. З цього часу основною метою покарання стає залякування. Давньокитайське пра­во знаходило витончені покарання, а саме:

• смертна кара — застосовувалася у найрізноманітніших формах (підсмажування на вогні, розрубування на дрібні шматочки, закопування живцем у землю);

• членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, носа, відрубування руки, ноги, виколювання очей тощо);

• штрафи — ними дозволялося відкуповуватися від покарання;

• тюремне ув'язнення;

• знеславлюючі покарання на кшталт: нанесення фарби на обличчя, татуювання винного.